6. Розбиття корабля та українська лицарськість
Вал. Злотополець
Байдаком через океан. Без їжі та води. Порятунок. Хуртовина. Ураган. Підводна скеля. На березі.
Чотири дні й чотири ночі пливли вже наші втікачі. За всей оцей час тричі тільки припливали до берега, щоб набрати питної води. Але й це робили вночі: боялися попасти до рук переслідувачів. І тому, хоч і потерпаючи від голоду, держалися завжди далеко від берега, пливучи до того не на північ – до Гібралтарської протоки, але на південь – уздовж західного побережжя Африки. Микола й Джемс Бровн думали цим способом уникнути зустрічі з бусурменськими кораблями, а також затуманити переслідувачів, які безперечно вирішать, що втікачі прямують до Європи. Разом із тим матрос міркував, що їм пощастить дістатися до гирл річок Гамбії або Сенегала [35], а там були вже англійські оселі.
Не легка була ця плавба. Іграшкою хвиль здавався легкий байдак. І багато треба було зусиль, снаги, безсонних ночей та невсипущої праці, щоб не загинути в океані. Ішов п’ятий день плавби. П’ята доба також і голодування, бо годувалися тільки сирою рибою, що її вдавалось упіймати на повному морі.
Але останніми часами втікачі вже не помічали на побережжі людських осель. Отож, на шостий день увечері, вирішили підпливти до берега. Вони спинилися й переночували в гирлі невеличкої річки. Цей одпочинок був сливе безпечний, бо за втікачами вже, видима річ, не гналися, але просто таки необхідний для них, бо давно падали від виснаження.
Берег здавався цілком відлюдним. Проте втікачі боялися зрадити свою присутність і не розпалювали вогню. Але вдосвіта зважилися розпалити багаття й у казанку, який знайшли в байдакові, вперше зварили собі юшку. Підживившись, утікачі знову віддалилися на повне море, пливучи однак усей час узберіж.
Отак цілих дванадцять день прямували вони на південь. Усе частіше й частіше траплялись їм тепер людські оселі. Іноді на березі стояли дикуни – мурини. Вони запрошували на мигах наших утікачів наблизитись, але ж досвідчений матрос радив не звірятися на них тим більше, що в Муринів були списи та луки, а втікачі не мали жадної зброї.
Надійшов п’ятнадцятий день плавби.
Побережжя було вже так густо заселене, що втікачі не могли навіть одшукати відлюдного місця й відновити запасу води, а це під пекучим африканським сонцем дуже давалося в знаки. Ледве стояли на ногах. Проте терпляче переносили муки. Минуло ще кілька день. Нарешті перед утікачами встало грізне питання: або можлива неволя в дикунів, або смерть на волі від голоду й спраги. Не вагаючись вибрали останнє: далась бідолахам у знаки бусурменська неволя!
Неможливо описати ті муки, які переживали того часу Микола й Джемс Бровн. І вже не мали сил, щоб разом працювати: довелося встановити зміну. Одбувши свої години, кожен знеможений падав на дно байдака. І розпачлива думка гризла обох: чи надовго вистачить їм сил.
Настав вісімнадцятий день плавби. Микола відбув свою чергу й непорушно лежав на дні байдака. Дивовижні марева виділися йому: бачив цілі озера солодкої, холодної води, цілі горн соковитих овочів та смачної їжі. І ці видива викликали страшенну муку.
– «Корабель! Корабель!» розітнувся зненацька несамовитий крик Джемса.
Одним скоком випростався Микола. На обрії мрів корабель.
І радощі, і страшні сумніви обгорнули тепер нещасних. Чий був оцей корабель? І чи треба їм зраджувати свою присутність?
Корабель плив просто на них. Але ж вони побачили його раніше й вирішили не виявляти себе. Отже, згорнувши вітрило, поставили байдака запорозьким звичаєм навпроти сонця. Чекали поки корабель підпливе ближче й досвідчений матрос із способу його будови впізнає, чий він.
Минуло десять хвилин – десять віків! З німим запитом дивився Микола в напружені очі моряка. Раптом в зорі Джемса блиснула радість.
– «Португальский!» скрикнув він задихаючись і мов неживий повалився на дно байдака.
Микола кинувся напинати вітрило. Кілька хвилин плив за кораблем навздогін. Несподівано корабель згорнув вітрила й спинився: видима річ чекав байдака.
За чверть години Микола був уже біля корабля. Уся корабельна залога вийшла на поміст з цікавістю дивлячись на невідомих людей в арабськім убранню. Матроси спустили їм мотузяну драбину. Але навіть Микола не зміг по ній вилізти. Після першої спроби йому закрутилася голова й він упав також на дно байдака. Матроси обв’язали тоді обох утікачів за пояси й таким способом витягнули на корабель.
Обидва були непритомні.
Як тільки Микола й Джемс очутилися, їх нагодували й почали розпитувати по-португальському, по-іспанському й по Французькому, але вони нічогісінько не розуміли. Наприкінці Микола порозумівся з капітаном корабля по-латинському. Він оповів йому всі свої пригоди та про втечу разом з Джемсом із мусульманської неволі. Джемс тим часом порозумівся з одним матросом шотландцем.
Неможливо описати тих піклувань і тої прихильності, яку виявила корабельна залога до втікачів, дізнавшись хто вони.
Але особливо привітно ставилися всі до Миколи. І не диво: страшну, безупинну боротьбу провадили тоді всі цивілізовані народи Європи проти мусульман. Але ні хрестоносні походи, ні двохвікова кривава боротьба не зламали ісламу [36]. Здавалося, він став іще могутнішим, іще грізнішим. Турецькому султанові належала сливе половина півсвіта. Турецькі війська доходили аж під Відень мусульманські наскоки закривавили пів-Європи.
І тому слава Запорозької Січи голосно лунала по всьому світові. В очах цивілізованих європейських народів запорожець – це був лицар, що вів безупинну, жорстоку війну з мусульманством. Тепер, коли серед корабельної залоги був запорожець, ім’я «Україна» не сходило нікому з уст. І всі з співчуттям обговорювали, як Миколі найкраще дістатися до вітчини. Та ба! – Корабель плив до Америки.
Що до Джемса Бровна, це його зовсім не турбувало: зустрівши земляка, він охоче зайняв на кораблі вільну посаду матроса. Та не так почував себе Микола. Вія тільки жив думкою про поворот на Вкраїну. Вона стояла йому завжди перед очима. Вже вільний – не почував себе цілком щасливим.
Капітан корабля обіцяв чим тільки може допомогти Миколі в його повороті до Європи. Він казав навіть, що на о. Мадейрі Микола може випадково натрапити корабель. Крім того обіцяв спинити першого стрічного корабля, упросивши капітана прийняти до себе Миколу. А коли б не трапили стрічного корабля, пропонував доїхати разом до Бразилії, звідки капітан мав незабаром вертати до Європи.
А що на поворот до України потрібні були кошти, капітан запропонував Миколі чималу суму грошей, зібраних із власної ощадності, але Микола відмовився. Тоді капітан запропонував обом утікачам продати йому байдака. Порадившись із Джемсом, Микола хтів спочатку подарувати байдака зо всім, що в нім було, капітанові. Але коли той рішуче відмовився, Микола й Джемс згодилися продати байдака.
На долю Миколи припало 418 піастрів [37]. За 80 піастрів він зараз же купив у допомагача капітана його святкове, нове вбрання й переодягнувся.
Погода була чудова. На третій день корабель доплив до острова Мадейри. Усей оцей час жевріла в Миколи надія, що може підпливе до Мадейри, вертаючи з Америки до Європи, якийсь корабель, але даремне. Отже, по двох днях, підняли якір і корабель пустивсь у дальшу дорогу.
День по дню минали спокійно. Микола сидів цілими днями на помості: перед його очима простягався безмірний океан, а вгорі ясна блакить неба. І він линув думками далеко-далеко на свою рідну Вкраїну…
На шостий день після виїзду з Мадейри, над вечір, затягнулося небо чорними хмарами. Вітер, що колихав досі лагідно корабель, почав кидати ним щораз сильніше. Хвилі товпилися й знімалися що-раз вище вгору. Сполохані птахи з кигитом літали над розбурханими хвилями.
Микола знав що заноситься на хуртовину. Він її не лякався: козак звик до бурі. Та все таки неспокій якийсь вкрався в душу. Йому хотілося погідного неба, йому хотілось як найшвидче дістатися до Бразилії, звідти до Європи, а там уже далі, дасть Біг, і на Вкраїну.
Раптом небо прорізала блискавка одна, друга, третя. Угорі здалека почувся страшний гуркіт. Сколихнулися хвилі, підняли на своїх хребтах корабель мов порошинку й жбурнули ним у прірву…
Минула ніч страшна, пекельна ніч. Ранком хуртовина ніби вщухла, та не надовго. Коло полудня знову зірвався вітер, іще дужчий як учора. Небо знову вкрилося чорними грізними хмарами. Розбурхані хвилі кидали кораблем і несли його ніхто вже не знав куди. Минав день по дню один грізніший за другий. Люди звикли трохи, сиділи притулившись до стіни й шепотіли молитви. Вони віддали себе в опіку Всевишньому й ждали від нього порятунку.
Шість днів лютував ураган і тільки сьомого дня вранці почав стихати. Вітер скаженів іще, та корабель плив уже спокійніше. Микола не міг довше втерпіти й вибіг на поміст. Ноги затремтіли в нього.
– «Рятунок! Земля!» Крикнув він і чув, як сльози радості тиснуться йому до очей. Усі кинулися за Миколою. Далеко перед ними чорніла смуга землі. Один могутній крик радості залунав на кораблі, та цеї ж хвилини корабель струснувся, затріщав і став на місті. Усі попадали. Настала тиша – смертельна, страшна тиша. Навкруги ревіли спінені хвилі й почали вдиратися що-раз вище й вище.
«Підводна скеля!» пробігло Миколі в думці. – Він чув як щось стиснуло йому серце… Смерті він не боявся: колись сам просив її в Бога. Та чому вона приходить якраз тепер, коли він вільний? Коли всміхалися йому вже береги тої країни, звідкіля міг вернутися на свою Вкраїну? – Страшний біль стискав йому груди.
Усі зрозуміли, що приходить кінець. На кораблі знову заметушилися. Хвилі вдиралися на поміст і почали обмивати ноги людей. Микола став при вході, сперся об стіну й ждав. Він чув як що-раз глибше потопа корабель, як хвилі вдираються з непереможною силою в нутро судна. Шум, крики, зойки доходили до його вух. Хтось бігав, штовхав його, падав і піднімався. Він зібрав усі сили.
«Тут гинуть люди, всі збожеволіли, а я стою мов дитина.»
– «До шалюпи!» крикнув він кидаючись на керму.
За допомогою Джемса й кількох моряків спустив він шалюпу [38]. Юрба з криком кинулася до неї, та Микола заступив їм дорогу.
– «Жінки й діти наперед!» – гукнув він і почав пускати їх до шалюпи. За ними тільки пішли чоловіки. Шалюпа під тягарем щораз глибше поринала в воду. На ній не було вже місця, а на помості зісталася ще купка чоловіків. Вода доходила вже їм вище кісток. Тоді вони з божевільним криком одпихнули Миколу й почали стрибати в воду. Руками хапалися за шалюпу й благали їх узяти також.
На помості зістався лише Микола. Він стояв притулившись до щогли й чув як що-раз глибше потопа корабель. Та це вже було йому байдуже. Вже рішився на смерть. Тупим, закам’янілим зором дивився перед себе: човен одпливав. Він зістався один і ждав смерті… Раптом здригнувся. Страшна хвиля височенним хребтом почала насовуватися на човен й корабель.
«Кінець!» – подумав Микола й перехрестився.
Хвиля рухнула з страшезною силою. Микола бачив, як шалюпа зникла йому з очей, бачив як велетенська стіна з шумом і грюкотом насувається тепер на нього. Вхопився за вламок щогли. Хвиля вдерлася на поміст і понесла з собою бідолаху… Наче крізь сон чув він, що його кида, б’є, піднімає вгору.
На хвилину розплющив очі. Буруни лютували з скаженою силою. Миколу гнало кудись з неймовірною, фантастичною скорістю. Раптом величезний вал підняв бідолаху на гребінь і поніс у прірву: його поглинула безодня…
Не раз набігали нові хвилі, тягнучи Миколу в безодню…
Скільки пробув отак Микола під водою, не тямив. Та зненацька вдарився ногами об землю – й очутивсь. Ухопився за камінь. Але це ще не був порятунок. Не раз набігали нові хвилі, тягнучи Миколу в безодню, проте кожного разу з меншою силою. Нарешті страшним зусиллям він кинувся наперед і досяг берега. Останніми силами вибіг угору і впав непритомний на траву…
А за півгодини могутній організм Миколи переміг утому: він заснув твердим сном.
Кінець першої частини.
Примітки
35. Гамбія та Сенегал – гирла цих річок на зах. побережжю Африки (див. на мані).
36. Іслам або мусульманство. Цю віру завів на Сході VII віку по Хр. Народженню Магомет. Іслам вимагав від усіх мусульман збройної боротьби з християнством, силоміць навертаючи джаврів (= невірних; це згірдна назва, яку мусульмане дали людям іншої віри. Християне, також згірдно, називали мусульман бусурменами) на мусульманство. Для боротьби з ісламом цивілізовані народи Європи не раз робили походи – це т. зв. хрестові походи. Готувався до такого походу й король України – Данило. Але ці походи не зламали ісламу й тоді в Європі повстають для боротьби з бусурменами т. зв. лицарські ордени (= товариства). Одним із таких чернечо-лицарських орденів була й Січ.
37. Піастр – старовинна срібна монета різних країв; мала неоднакову вартість.
38. Шалюпа – міцний, великий дуб для обслуги корабля: шалюпи бувають гребні або з вітрилами.
Подається за виданням: Злотополець В. Син України: історична повість у 3 частинах. – Київ-Кам’янець-Відень: видавництво т-ва «Вернигора» у Києві, 1919 р., с. 50 – 56.