6. Микола за кравця та шевця
Вал. Злотополець
Москіти. Черевики. Шкуратяне вбрання. Випалювання горшків. Бій з хижаками.
Хоча багато де-чого придбав уже Микола за час перебування на острові, проте не одного йому ще недоставало. А найгірше журило бідолаху вбрання: хоч як його беріг, усе таки подерлося так, що тільки одно рам’я звисало. Іще трохи згодом до того вже дійшло, що почав наш запорожець грішним тілом світити. Що правда, не було козакові кого стидатися, бо крім нього жадна хрещена душа не жила на острові, але ж справляло це багато невигод.
«От і лихо тобі!» – думає Микола, – хуги й морозу не боюся – без жупана обійдуся. Та от комашня й усяка погань так даються в знаки, що хіба бери й качайся по землі, як шпигне тебе жалом.» І поглянувши на своє тіло червоне й усе в гулях, аж жахнувся. «А що то буде», – думає зажурений, – «як і цього дрантя не стане? А час той уже недалеко.»
Погода тої пори була чудова. День-у-день світило лагідне, весняне сонце. Білі хмарки, мов вівці кучеряві, гралися з вітром на безкрайому блакиті. І часто в такі дні виходив Микола на берег моря й летів тужливими думками на Вкраїну. І скільки разів бачив здавалося на далекому небосхилі білу цятку, що зближалась до нього, чув як молотом почина битися серце від гадки, що це може корабель або чайка яка. І скільки разів доводилось бідоласі розчаровуватися: то були лише білі хмаринки, що гонив вітер, або витвір напруженої уяви.
«А проте не варто втрачати надії: може коли пропливатиме який корабель», – потішав себе Микола. – «Треба вбити на березі тичку й розвісити хоругов: корабельна залога побачить її й причалить до берега. Ох, здається половину життя віддав би за це!»
Маючи надію, що все-таки колись сповняться його жадання, Микола застромив на крутобережжі тичку й розвісив свою подерту сорочку.
Тим часом і черевики, які до цього часу ще якось держалися, розлізлися цілком. От тепер уже не було Миколі спокою. Москіти [46] й інша комашня, що в час сльоти розвелася страшенно, немилосердно кусали йому голі ноги, руки й лице. Ціле тіло напухло мов опарене окропом.
«Що маю робити?» бідкався Микола, – «чим би то прикріпи наге тіло й захистити від проклятої комашні? Накинув би шкури з убитих лям, коли ж бо сириця: тверді й зашерхлі мов кора!»
І кожної днини що-раз більше давались бідоласі в знаки москіти. Працювати вже було неможливо, а вночі й сон його не брав: раз-у-раз мусів був зриватися та чухати роздратоване тіло й тільки вранці засипав знеможений.
«Таки хіба доведеться загинути від цих чортячих мух, коли не поможе Бог зробити хоч якої-будь одежини», думав бідолаха.
І в тяжкій розпуці, кусаючи в болю уста (бо москіти не давали йому як звичайно спокою), відрізав Микола ватяним ножем великий шмат лямичої шкури на черевики й затягнув у попробивані на краях дірочки мотузка. Обгорнувши потім зверхній вовняним боком коту, стягнув міцно шкуру мотузком так, щоб не видно було босої ноги. І хоча шорсткий спідній бік шкури не прилягав ніде до ноги щільно й страшенно муляв, проте була надія оборонитись од москітів. Такого самого черевика-ностола зробив Микола й на другу ногу Тепер узявся до дальшої праці. З другого й теж засохлого як кора шматка шкури зробив щось подібне до шолома або до чернечого каптура. Потім вирізав у цім шеломі дві невеличкі дірки на очі й третю на уста, щоб міг дихати – й ось голова тобі вже безпечна від москітів!
А тепер заходився наш майстер шити жупанину й шаровари. Словами навіть і оповісти важко, як намучився бідолашний Микола під час оцеї роботи! – Адже ж замість голки – мав він рисячого остяка, замість ниток – самотужки сучену дратву, насмолену живицею з одного смолистого дерева. Але нарешті запорожець переміг таки всі труднощі й хоч і нагрівши собі чуба, зшив із двох невеликих шкур рукава й міцно пришив їх над чималими дірками зробленими в третій шкурі. А ця третя шкура зшита була мов торбина з трьома діркама: дві з боків на рукава й третя в гузирі – для голови. Отак самісінько пошив собі наш спритний кравчик іще й шаровари!
А коли вже впорався з убранням, одягнув оце все на себе й глузує: «Ну й медвідь із мене, хоч куди. Правдивим вовкулакою перекинувся! Бачив я всяку невіру: і татарина в кудлатій шанці, і турчина в чалмі, і рудобородого москвина в халаті, і Мурина, але такої потвори як я тепера, мої очі ще не оглядали! – Від голови до ніг шкура, при боці замісць шаблюки – кам’яна сокира, через плечі звиса торба, лук і сагайдак із стрілами, в одній руці спис, а в другій парасоля, та й на голові шелом шкуратяний. Здається й сам чорт, мене побачивши, тікав би з переляку світ-за-очі.»
Радий, що відпекався тепер од москітів та іншої погані, заходився Микола коло горшків. Швиденько викінчив велику піч, у якій мав їх випалювати, розклав огонь та й усадив туди велику миску повну горшків і глечиків. Вогонь палахкотів що-раз більше й ніч почала червоніти. Отак перечекав Микола до вечора, як огонь почав погасати, а піч холонути. Цікавий глянути на наслідки своєї роботи, вийняв іще гарячого горшка, дивиться, – а на ньому ні сліду склиці. Витягнув другого, третього – теж саме: горшки не були поливяні.
«Погано, не будеш світити, козаче, в своїй хаті!» думає Микола, витягаючи останню миску з печи, коли дивиться, а вона блищить гладенькою склицею.
«Еге! Оце тобі!» аж скрикнув здивований майстер. «Та чому інші горшки не засклилися?»…
Нарешті нагадав собі, що на дні миски зісталося було трохи солі. «Ось воно що!» міркував Микола. «Я, далебі, не знав, що горшки треба солити. Не придивився добре на Вкраїні, як їх випалюють.» А що було вже пізно, відклав випалювання нових – поливаних горшків – до другого дня.
Як тільки почало сіріти, знову затопив у печі.
«Та треба тепер мудрувати», думає Микола, ставляючи до печі одного горшка з сіллю, «у другого не насипемо солі, а обіллємо солоною водою, – може краще засклиться.»
Як думав так і зробив. Та не судилося Миколі побачити того дня поливяного посуду, бо трапилась йому незабаром страшна пригода.
Так у обід, вертав Микола, як звичайно, з полювання. Ішов узберіж повз високу, простопадну скелю. І вже був недалечко своєї печері, коли бачить, на віддаль так може з гони, нора в скелі, а біля неї якісь звірятка граються, схожі на котів. Як тільки почули, що йде хтось – мерщій сховалися в норі.
Микола зупинився й хотів розглянути звірятка краще. Аж раптом, сам не знаючи чому, оглянувся і зблід: просто до нього котячими скоками наближався великий, плямистий мов тигер, хижак [47].
Припадаючи до землі й уткнувшись у траву головою, незнаний звір пас жаріючими очима Миколу, потім проповзши кілька ступнів, стрибав із зловістним риком.
Мимохіть острах узяв козака, хоча небоязкий він був і не раз сам-на-сам у пущах стрічався з туром, ведмедем та диком. Але ж мав тоді при собі инакшу зброю! Та вікуди було дітися.
– «Боже, рятуй козака!» шепнув побожно і, прибравши оборонну поставу, направив списа на звіря.
Хижак уже готувавсь до останнього скоку.
«Аби тільки вістря не зламалося!» промайнула в Миколи думка.
Звір кинувся на запорожця, але той подався зненацька всім тілом наперед і, мов вилами снопа беручи з воза, проткнув його у повітрі списом. Обов впали на землю. Та Микола не випускав із рук списа, все глибче заганяючи його в тіло хижака. І вже відчував наш козак, що звір конав, коли раптом спис переламався надвое й хижак загородив йому в тіло страшні пазурі…
Миколі потемніло в очах… Одначе за хвилину опамятався. Звір не ворушився: це були його останні корчі. Микола встав. Відчував слабість на цілому тілі. З пораненого плеча струмком стікала кров.
«Ні», блиснула зненацька думка – «треба хутчій забіратися звідси. Це лігво хижаків: може надійти самиця.»
І тільки він оце подумав, як відчув, що хтось його пасе очима ззаду. Повернувсь і затремтів: не більш як у десяти ступнях був такий самий другий хижак, люто рвучи пазурями землю, а очі йому горіли зловісним вогнем.
«Смерть!» прочитав у них Микола.
Розумів даремність опору, бо був тепера сливе безборонний, але хтів лише не дурно віддати козаче життя. Стиснув у руках сокиру.
Хижак стрибнув…
Хижак стрибнув. Два тіла сплелися в страшних обіймах. Звірі, і людина боролися груди в груди. Кілька разів піднімав Микола кам’яну сокиру й мов молотом гупав хижака, але за кожним разом усе слабше й слабше… Нарешті відчув, як мов неживі опадають йому руки й у страшних обіймах хижака він безвладно падає на землю…
Сонце вже стояло на вечірнім у прузі, коли Микола опамятався. Не розумів спочатку, що з ним сталось і де він опинився. Відчував тільки, що якийсь тягар лежить на ньому й не дає дихати.
Розплющив очі й побачив, що на нього всею масою навалився страшний хижак: він був неживий.
Микола згадав усе. Напружуючи останніх сил, почав видобуватися з-під звіря. Але ж був остільки немічний, що витратив на це сливе півгодини й ледве не зомлів.
Видобувшись з-під звіря, почав себе Микола оглядати. Був увесь закривавлений і вкритий ранами; з жупана лишилося одно рам’я. Спрага пекла уста. Побачив свою безпомічність, і відчай обгорнув нещасного.
«Як же я до дому доберуся?» прошепотів безпорадно. Кілька хвилин лежав нерухомий. Потім з неймовірними зусиллями почав повзти до струмочка. На його щастя це було недалеко; але ж поки туди доповз, минула, як йому здалося, ціла вічність. Жадібно припав до води. Здавалося це підкріпило пораненому сили: сів і почав обмивати рани.
Крім покусаного лівого плеча, мав прокушену сливе до кості ліву руку й сліди страшних пазурів на грудях та на обох ногах.
Розумів, що на Січи, де зналися на вигоюванню поранених, ці рани не вважали б за тяжкі. Але ж тут, на відлюдному острові, де нікому й нічим було їх перевязати, де нікому було коло пораненого не тільки ходити, ба навіть додому перенести, – могли вони стати смертельними.
«Чи ж вистарчнгь мені сил добратися додому? Чи не зомлію я закривавлений, повзучи до печері й чи не попаду в такім стані хижакам на пожирання?» – отакі думки промайнули в Миколиній голові.
«Ні», – вирішив він трохи поміркувавши, «спочатку треба якось перевязати рани, бо хоч кров і не біжить сильно, поки спокійно лежу, але ж од зусиль при переповзуванні можна по дорозі спливти кров’ю.»
І він почав розглядатися, чим би його перев’язати рани. Незабаром побачив недалеко дуже довге листя якоїсь волокнуватої ростини. Було воно зовсім мяке та гладеньке й отак із долоню завширшки. Нарвав цього листя й почав тоді вдруге пробивати рани, опісля їх перев’язуючи.
Коли скінчив нарешті перев’язування, почував себе остільки втомленим, що мусів був одпочивати. А відпочивши й напившись води, перехрестився й поповз до печери.
Хто міг би описати ті муки, які перетерпів бідолашний козак, повзучи до печери?!…
Кілька разів він зомлівав, кілька разів почував себе вже остільки немічним, що не міг навіть поворухнутися й з відчаєм у серці думав, що надходить смерть. Проте, по деякім часі, страшезним зусиллям волі він опановував себе й знову повз і повз, лишаючи позаду кривавий слід!
І хто зна, чи добрався б Микола до своєї печері, як би не повз берегом струмочка, звідки міг час до часу напитися води. А що струмок біг аж до самої печері, міг наш козак повзти узберіж сливе до своєї домівки.
І вже давно на небі мерехтіли зорі, як напівживий опинився він навпроти печері. Доповз наприкінці до огорожі, отвором крізь який заводив лями, проліз на подвір’я й упав тут на траву непритомний.
Невідомо, скільки часу лежав отак Микола. Але, коли він прокинувся, була вже глупа ніч. Чув, як горять йому рани, як страшна знемога охопила руки й ноги. В голові був шум, а перед очима мигтіли якісь вогники й чорні та золотаві смужки.
– «Що ж станеться зі мною?іС промайнула пораненому думка. «Навкруги немає живої людини, щоб мені помогла. Здається прийдеться мені тепера загинути на відлюднім острові.»
Що-раз важче почав дихати, поки тремтіли, потемніло в очах: він ізнову зомлів.
«А хто ж принесе мені води? Хто їсти дасть? Невже ж із спраги та голоду доведеться вмирати?» – наче крізь сон шепотів Микола, знову опам’ятавшись.
І хоча відчував, як охляло все тіло, але знаючи, що від цього тенера залежить життя і смерть, поповз до струмка й приніс таки води. Потім поклав коло себе кілька печених картоплин, кілька цитрин і повалився знеможений на сіно.
Усе вкруг нього почало ходити ходором. Но тілі, хоча з головою вкрився лямячимн шкурами, пробігав холод. Увесь тремтів. Губи зашкарублії від холоду. Так пролежав він якийсь час. Поволі холодні як лід руки й ноги почали огріватись, і Микола вчув, як кров наплива до голови й розбігається розпалена по цілому тілі. Чув, як молотом б’ється серце, як вогонь якийсь палить груди. В очах почало темніти. Бачив лишень, ніби повзуть якісь гадюки й стрибають страшні тигри, десь далеко пливе чайка, на печі на маленьких ніжках підскакують горшки й підходять що-раз ближче до нього. А потім почало все зникати: тихо й темно стало навколо; хтось прийшов до печері й прикрив його червоною китайкою, а вона мов огонь спочатку запалахкотіла в темряві й поволі пригаса й пригаса. З жахом зірвався Микола, росплющив очі – нікого немає: тільки вогонь у печі дотліва.
– «Ох, лишенько!» – скрикнув, «а що буде, як він погасне?!»
Останніми силами приповз на руках до вогню, підкинув сушняку й ледве-ледве назад доволікся до постелі. І темна ніч сповила йому очі.
Це була найстрашніша ніч, яку коли-небудь довелося Миколі пережити. Мороз і пал наперемін обхоплювали його тіло. Голова лежала важка як каменюка й здавалось йому, що шаблюкою товче хтось по ній раз-по-раз.
А як почало світати, стало нашому козакові неначе трохи легше й хоча важка ще була голова, та перед очима не бігали вже смужки. Вогонь ледве тлів, та виснажений Микола не міг уже навіть підвестися, щоб підкласти сушняку.
«Що ж я тепера робитиму без вогню?» – шепотів бідолаха дивлячись, як щораз більше й більше погасає в печі.
Друга ніч минула як попередня. Вогонь погас зовсім; вода в лушпинах почала псуватися; пропасниця знову трясла Миколу; спрага палила йому уста. Щоб підвестися хоч трохи, – не було тепер і мови: навіть повернутися на другий бік не мав уже сили.
«Останню мабуть кахтизму дочитую!» подумав бідолашний Микола.
А тим часом віддих ставав що-раз тяжчий та повільніший. Перед очима слабого промайнуло колишнє життя. Він бачив себе малим хлопчиною-бурсаком у Києві й козаком на Січи, бачив себе в походах і на галері, бачив як на яві батька й неньку та Славне Товариство Запорозьке.
«Треба попрощатися з ними хоч думками», подумав він і промовив: – «Прощайте, мої дорогі, вже більше мені вас не бачити! А ти, Нене-Вкраїно, прости невольний гріх козака що не на полі слави гине, а на мякому ложі. Прийми, Воже, мою грішну душу – й не суди її тяжко!»
І легше стало новакові на серці. Усміхаючись бачив, як біла, ніжна намітка, немов рука материнська, пестливо обгорта йому тіло; як повільно, але без жадного болю припиняється віддих; як німіють-завмірають всі змисли. І останнім вражінням слабого був цвіт яблуні: сліпучий, запашний, радісно-рожевий. І з усмішкою щастя він утратив притомність…
Примітки
Подається за виданням: Злотополець В. Син України: історична повість у 3 частинах. – Київ-Кам’янець-Відень: видавництво т-ва «Вернигора» у Києві, 1919 р., с. 93 – 101.