Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / Дмитро Донцов / Від містики до політики / Іродова політика

Від містики до політики

Іродова політика

Дмитро Донцов

Чи довго ще буде каратися й мучитися Україна? Питання це раз-у-раз лунає з газетних статтей, з тужливих голосінь чулих поетів, у прозі…

Матеріалісти шукатимуть відповіді на це питання у заявах кремлівських «колективних» царів, в «нарадах» червоної Думи боярської або в т. зв. «міжнародній констеляції». Я думаю, що тільки виходячи з прийняття примату духового чинника, можна кинути світло на це питання – чи довго ще буде каратися Україна?

Перше каралися ті, хто в СССР підносив проти займанця гостру шаблю або гостре слово. Потім прийшла кара на тих, які заиманцеві вислуговувалися, що викликало серед них та їх приятелів остовпіння: «За що? За що ж їх»?!

Та на тім не скінчилося. Прийшла черга і на мільйони тих на Україні, що «сиділи нишком», на масу «невтральних» і «лояльних». Це зовсім збило з пантелику всіх, яким і досі не в гадці, за що катують навіть тих, що «мовчать, бо благоденствують».

На подібне питання дав дотепну відповідь король Пилип Македонський – еллінським демократам ще перед нашою ерою. Коли він підбивав одну грецьку місто-державу за другою, мав він всюди в них, як тепер Москва, свою 5-ту колону (тодішніх Мануїлських, Затонських, Ю. Коцюбинських, Любченків, Димітрових, Паукерів і Нагів). І коли прийшла черга їм теж іти «під стінку»; коли вони благали й питали Пилипових посіпак: за що? чи ж така є подяка їм за службу македонцям? – ті відповіли: – коли ви нині зрадили власний край, то завтра можете зрадити і Пилипа, тому й він вам не вірить… Дуже просто й дуже ясно! Так думають і московські Пилипи. Тому,чи тепер, чи в четвер, а приходить черга каратися навіть прислужникам Москви, тій другій категорії, що йде під ніж катів. Бо що йде під той ніж перша категорія, та, що встає, щоб «кайдани рвати», – це не вимагає ближчого пояснення. Це зрозуміло кожному.

Але за що має каратися третя категорія, весь народ, ті мільйони невинних жертв, що з окупантом погодилися і на нього «чесно працюють»? – ось чого не годні второпати чутливі поети і прозаїки. Пилип, король македонський, і на це питання дав відповідь. Коли деякі з тих невинних еллінів питалися, за що він переслідує їх: – Пилип знає, казали його слуги грекам, скільки кривд, скільки зла завдав він еллінам, тому й думає, що всі вони з цілого серця його ненавидять, шукаючи, як йому за ті кривди відплатити (цитую з пам’яти)… Тому й нищив король, про всякий випадок, і масу отих невинних… З тих самих причин проводить своє народовбивство і Москва на Україні.

Як бачимо, наївно думає дехто, що от, мовляв, як би різні «шибайголови» і «глупі романтики» не бунтувалися проти Москви, то не було б і репресій супроти широких верств народу, ні супроти прислужників і лакеїв займання, які ж «рятують, що можуть»… Наївні ці думки! Бо Пилипи, македонські і московські, мають свою логіку: просту, ясну й безпощадну!

Найцікавіша є справа з третьою категорією катованих. Чому їх, ту масу, витереблюється навіть тоді, коли сповидно не лишилося в ній навіть одного «козака із мільйона свинопасів»? Коли все ніби то обернено в потульну юрбу?

Чи справді все? В 1871 році Франція Луї-Наполеона була розгромлена німцями. Цісар дістався до неволі, звитяжна пруська армія сунула лавиною на Париж. В цей час, збентежений прем’єр тимчасового уряду Франції, Тьєр, питався Бісмарка:

– Вже ж імперіалістичного уряду Наполеона ІІІ-го немає, з ким же ще воює Прусія?

– З Людвіком ХІV-им! – була віповідь.

Прусія воювала, здавалось їй, з невмирущим духом старої історії, войовничої, героїчної Франції Людвика XIV, Вобана, Тюрена, – з духом, який, думав Бісмарк, завше готовий спалахнути знов і який спалахнув ще раз у 1917 році в особі Ж. Клемансо.

Як Гогенцолєрнська Прусія, хоч Франція тоді лежала розбита біля її ніг, все ще воювала з Людвиком ХІV-им, так Росія, навіть у початках нашого століття все ще нищила в нас «мазепинство», героїчний дух старої України, дух Мазепи і Полуботка. Відомо, що в Полуботкові боявся Петро І. знайти «другого Мазепу», тому й спротивився виборові його на гетьмана. Відомо теж, що за Миколи II увесь тодішній національний рух на Україні був «п’ятнований» ім’ям «мазепинства».

Хоч репрезентували його тоді такі постаті, як М. Грушевський, В. Винниченко, або українські «радикали», – такі ж чужі духу мазепинської України, як Тьєр з товаришами були в 1871 році – чужі духові старої, героїчної Франції. Не думали, певно, росіяни – білі й червоні – що з Грушевського й Винниченка вийде Мазепа, знали їм ціну, як політикам. Але боялися, що мазепинці (духом) можуть знайтися серед тих мільйонів на Україні.

І не помилилися! Доказ – спонтанний вибух української стихії в рр. 1917-21, з зовсім перед тим незнаними іменами, як Ю. і В. Тютюнники, Безручко, Болбочан, Омелянович-Павленко, отамани протибольшевицьких повстань і т. п.. Ніхто інший як Винниченко, в 1920 році писав, що «довелося помічати увесь час на протязі цілої української революції, що іменно вони, ті, які не вміли навіть говорити як слід по-українськи, вони були найбільш крайніми, запальними, непримиримими націоналістами-мазепинцями.

Чому це було так? Мабуть тому, що, хоч і не були вони заторкнуті просвітною пропагандою народолюбства демо-соціалістичних партій на Україні, але, якраз завдяки тому, не були вони заторкнуті анемічним антимілітантним, антидержавницьким і пацифістичним москофілством тих партій. За те ті «непримиримі», через Шевченка, може Руданського, через історичні перекази, пісні, думи, традиції козаччини, через місцеві легенди – хоч мовно півзрусифіковані (українські «ірляндці»), були насичені ще духом нашої історичної давнини.

Там була Шевченкова «огню іскра великого», що на пожарищі у попелі «тліла», несподівано вибухаючи новим пожаром. Як, де було тієї іскри шукати? Тому і вирішили московські Пилипи розметати ввесь попіл, затопити водою – ану ж згаситься тоді й ту чи другу іскру, які десь невидно ще на пожарищі тліли. Звідси – масове винищування українців голодом, концентраки, табори смерти, терор, масові виселення, ціла політика народовбивства Москви на Україні.

Ідея ця запозичена московськими большовиками в юдейського царя Ірода: «Ірод дуже розлютився і післав вимордувати всіх немовлят у Вифлеємі і в усіх його околицях, від двох літ і нижче»… Бо «так написано було через пророків», що там має повстати вождь, який визволить народ з-під влади Ірода… Може й Іроди на Кремлі теж знають, що саме з України має вийти той, що заб’є московського дракона? В кожнім разі політика масового винищування на Україні – не лише ворогів Москви, а й тих «нейтральних», дуже добре дасться пояснити тривогою московського Ірода («Ірод цар стривожився і ввесь Єрусалим з ним»), що на тім пожарищі, в яке він обернув Україну, тут і там тліють невидимі «іскри вогню великого», який спалить варварську імперію. Треба, отже, бити наосліп, вгору, вділ, вправо і вліво, без розбору – активних і потульних, бунтарів і невтральних – всіх! Ану ж рука ката розторощить тоді і тих, що були призначені вивести Україну із тьми і неволі? Та ж спротив України, що – в 1941 р., коли сотки тисяч вояків українських відмовлялися боронити московську орду, – це як і 1917 рік, був наглий спалах недоглянутих катами іскор!

Що ж запалює їх, ті іскри, в наших душах, в душах того чи іншого українця? Це буває різно… Зшиток у якогось сільського дяка заборонених Шевченкових поезій… Музей нашої старовини… Виступ Заньковецької… – в старі часи. Або повна сугестії і невідпертого чару картина Репіна – «Гетьман», опертий рукою на гармату (під яким, в «Історії» Тиктора стоїть чомусь підпис «Запорозький отаман»)… Або галоп відділу гайдамаків житомирським шосе до Києва, в добу боїв 1919-1920 рр., який вогнем чогось нестримного і величного (щось як «Козацька слава» Мухина), воскреслого видива старої, героїчної України на все життя запалив душу малого дівчура, Лени Теліги, яка оглядала ту сцену з будинку Київської політехніки…

Іноді злітала та іскра навіть з творів ворогів, які з’являлися тут тією силою, що «das Boese will, das Gute schafft» (Гете)… Знаю бо, що не одного «малороса» зробила українцем «Полтава» Пушкіна, як не одного «рутенця» чи галицького москофіла навернув на українство роман Сенкевича «Огнем і мечем»: нехай у них з знаком мінуса, як «дика стихія», з’являлась у тих творах давня Україна, але – всупереч їх замірам, повна непереможньої сили, одчайдушного пориву і таємничого чару…

В одній із новіших советських історій російської літератури, одверто висловлюється – назагал в СССР дуже шанованому А. Пушкіну, – висловлюється догану, як міг він протиставляти Петрові «Великому», – «изменника» Мазепу, як рівнорядного володаря і рівновартного противника…

Дух мазепинства, дух, який досі блукає по Україні, – ось звідки злітають ті «іскри вогню великого» на вражливі душі, яких шукає вбити московський Ірод. Але запалити той вогонь можна тільки в душах, які в стані запалюватися, в сухих, вогнистих, горіючих душах аскетів і героїв, не в мокрих від сліз душах «лакеїв», «рабів» і «фарисеїв» за виразом Шевченка.

Коли тих останніх число змаліє, а тих перших, не «нейтральних», не Іродових прислужників, число збільшиться, тоді лише безсильною стане політика Ірода на Україні. І царство його скінчиться. Благословенством України (або її прокляттям – думають Швейки) – є спадщина колишньої величі старого Києва. Або вона відновиться у давнім блеску, або стерта буде Україна з мапи Європи.

Вирішать про це, як завжди в історії, не такі чи інші видимі констеляції матеріального світу, а наявність і сила тієї іскри, невидимої під попелом зовнішнього, яка, спалахнувши огнем великим у серцях мільйонів, спалить до щенту, хоч не знати як сповидно міцне царство насильства і зла.


Примітки

Надрукована під назвою «Огню іскра великого» у газеті «Гомін України» (Торонто), 1955 р., 17 квітня.

Подається за виданням: Донцов Д. Від містики до політики. – Торонто: Спілка визволення України, 1957 р., с. 49 – 54.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 752

Модифіковано : 20.12.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.