Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / Дмитро Донцов / Від містики до політики / Місто премудрості божої

Від містики до політики

Місто премудрості божої

Дмитро Донцов

Це місто – Київ, місто Святої Софії. Покоління останніх ста літ поволі забували про це, про те, чим було і чим знову має бути наше вічне місто.

Особливий гріх під цим оглядом тяжить на людях XIX і XX віку. Довго перед революцією активна молодь українська відвернулася від релігії. Немногі з тієї молоді здужали ще вчас покинути фальшивих «богів» матеріалістич них пророків, та більшість залишилася вірною тим божкам до кінця життя.

Один з найвидатніших представників тієї інтелігенції, ворог комунізму, і за це замучений, ще в 1930-их роках, коли говорили про містерії духового життя, лише «знизував плечима», бо все це були «метафізичні явища, що їх точна наука не може з’ясувати». А церкві – як думав – належалася б лише тоді опіка держави, коли б «вона виконувала якесь культурне завдання… «Отже, проповідь науки Ісуса з Назарету і Його культ – це не було ще гідне уваги «культурне завдання»…

Другий (як і перший) син священика, ставши знаним церковним діячем у Києві, – не вирікся соціалізму, і слугою вівтаря став лише на те, щоб «піднести національну свідомість українського народу». Ідеал того поколіня був – бачити Україну «вільною, освіченою», а для нороду «створити життя щасливе і заможне», культуру ж того народу – бачила інтелігенція XX в. у мові, в піснях, танцях, вишиванках, писанках, в народніх строях, звичаях, обрядах, в побутовій обстановці – в душі нації, і тільки. Київ, як місто Святої Софії, Премудрості Божої, як місто безцінних скарбів духа, як вічне джерело духового горіння й відродження, – не існував для тієї інтелігенції. Та й тепер многі з тих, що величають «золотоверхий Київ», ледве собі уявляють, що віками під тими золотими верхами таїлося. І тільки, по революції, особливо в поезіях поетів «вістниківців», бачимо вперше бажання проникнути в містерію нашого Вічного Міста, в ще не скінчену ролю його Святої Софії.

Рим стоїть на сімох холмах, Київ – теж. З двох первозванних апостолів, один – Симон-Петро пішов благовістити в Рим, його брат Андрій – на Київські гори….

Легенда? Певно наш зматеріалізований вік цурається легенд. Але послухайте, що про них казав славний історик Огюстен Тієрі:

«Справжню історію знайдемо лише в легендах. Легенда – це жива традиція, і в трьох випадках з чотирьох, вона більш правдива, ніж те, що ми називаємо історією».

І чи ж розкопки останніх десятиліть саме на Україні не підтвердили нам не одну «легенду», уважану за фантазію ученими?

Незнищиму силу мають не раз оті легенди. І так як Рим, навіть по упадку імперії, лишився центром прочанства всіх «алчущих і жаждущих правди»,так само і наш Київ, навіть по тім як упала наша середньовічна імперія, а наше святе місто зведено до ролі провінційного города. Аж до самого приходу большевиків – сотки тисяч прочан щороку текли «в Київ та Почаїв молитись», «у Києві великому всіх святих благати», «у Межигорського Спаса причащатись», «у Почаєві Святому ридати-молитись»… У Шевченка «мов на небі висить святий Київ наш великий». У Києві «храми Божі, ніби з самим Богом розмовляють… У Києві, мов на небі»…

Ось чим був Київ з його «легендою». Це духовий і релігійний центр, звідки промінювало слово істини на всю Україну, а з неї далеко на Захід і Південь, на Північ і Схід. Польський учений О. Брікнер підкреслює високу вартість культури князівського Києва – в його історичних пам’ятниках, як літопис та інші, – які «повстали в манастирі, розвинулись в суворо-аскетичнім світогляді», любувалися «в:щироких релігійних поучениях», в «любові до правди».

Нічого подібного не могли показати у себе інші слов’яни, не кажучи вже про лже-слов’ян, москалів. Цією культурою, надхнутою релігією, принесеною до Києва з «другого Риму», над Босфором, а перед тим з Старої Еллади, – Україна « стала славною і дивною в усіх довколишніх країнах» (читаємо в однім вірші). І ще в 1595 р. писав Київський католицький єпископ (українець родом) Верещинський:

«Многі згодяться з тим, що в усій Європі нема храмів, що дорогоцінними прикрасами стояли б вище за храми Константинопольський і Київський»…

Прозивали тоді Київ «православними Афінами», а Києво-Могилянська Академія була світочем християнської культури, куди стікалися спудеї з слов»янських і навіть неслов’янських країн. До цієї Академії іти в науку кликав Львівський єпископ Й. Шумлянський за Мазепи. Адам Тременський називав Київ «суперником Царгороду та прславною красою Східньої Церкви». З тієї Академії розливалася на Сході Європи і наука святих отців, і мудрість старої Еллади і Риму, Арістотеля, Платона, Плутарха,Томи Аквінського, мудреців Афону, – цього чернечого нашого Запоріжжя.

Київ – був фокусом, огнищем, звідки промінювала велика Правда. Вона надхнула Шевченка, вона надхнула собою всі ідеї, якими трималася вкупі, в силі і славі, колись з установами своїми держава українська за Володимира, Ярослава, Богдана і Мазепи, – ідеї права, упорядкованого, ієрархічного суспільства, культу отчизни, віри, справедливості і конечності щитами і мечами огородити своє Святе Місто і Землю від поганих.

В обороні цієї Правди старої стає ще Сковорода, Шевченко і, почасти, Гоголь, в обороні старих аксіом національного життя, без яких анархія захоплює і світ окремої людини і світ людської спільноти – нації.

У другій половиніХІХ в., від Драгоманова, – верхівка України вже приносить жертви новим, фальшивим богам: людського суверенного розуму («мудрості по плоті») людського інстинкту, нічим нездисциплінованого, отарного матеріального «щастя». Був це пишний розцвіт «народолюбства», соціалізму і комунізму, коли відвертатися стала Україна, в її майже всіх верствах, насамперед у вищих клясах, – від мудрості безцінних духових скарбів, зложених у книгосховищах старого, християнського Києва, або в архітектурі, фресках, плоскорізьбах, орнаментах Святої Софії, Михайлівського манастиря, в «житіях» «печерян» з Київської чи Почаївської Лаври, коли то оборонцям Києва й України спішило на поміч «войсько із мечами», що «не йде землею, а облаками»; що змушувало ворога «назад рушати», як то співається в пісні про Почаївську Матір Божу…

Хутко розпалася кара над тими поколіннями за нове поганство. З почуттям жалю, вини, кожний з нас, мандрівників на чужині, згадуючи Київ і Святу Софію, мусить сказати словами поетки-пророчиці:

«,

єдиний наш храм,

Вороги найсвятіше сплямили,

На Твоїм вівтарі

неправдивим богам

Чужоземці вогонь запалили».

Бо коли многі з нас досі не знають, за що північні варвари кочовники руйнують наше місто, то знають це чудово ті варвари! Вони, одержимі бісівською «мудрістю» нашого «прогресивного» віку, вони знають що на те, щоб вони жили, мусить вмерти Місто Премудрості Божої – Київ. Вони знали, в чім джерело нашої всякої – і мілітарної, і духової сили. З своєю шаманською хитрістю, задумали вони злодійством привернути собі протекцію Сил, які хоронили Київ.

В 1169 р. суздальський князь Андрій зруйнував Київ і вкрав його образ Пречистої. Нацькований дідом Івана Лютого, хан Менглі-Гірей знову руйнує Київ і посилає дарунок московському ханові – золотий келих з диском з нашої Святої Софії… Руйнацію Запорізьких святинь переводять посіпаки Петра і Катерини. Нівечить Київські святині Микола 1. Нарешті Ленін і Сталін, на спілку з Хатаєвичем і Кагановичем, руйнують Лавру й Михайлівський манастир, храм патрона Києва, переможця змія, оборонця від усіх нечистих сил, архистратига воїнства небесного. Кодло бісовське в Кремлі знало і знає, в чім таїлася велич і могутність Києва, яку їм доручили зруйнувати, щоб могло втриматися царство тьми. Одержимі духом зла знали, що їх переможе тільки інший дух, страшний для них і невблаганний, з-під знаку хреста.

Гасла сучасного здегенерованого світу? Його нові ідоли? Машиновий «прогрес», індустріялізація, колхози, «сучасна Україна», ідилія «щасливого і заможного життя», яке запровадить всесильний «людський розум без віри основ»? Все це порох і омана! Під цими гаслами ніколи не відродиться Київ, ніколи не вирветься Україна з пазурів московського крука. Вона відродиться, коли піднесе прапор Старого Києва, оборонця нашої великої Правди проти лжехристиян з Півночі.

Тільки ця, заповіджена Києву Правда Первозванного, надхне борців за неї силою духа, вірою і завзяттям, тільки вона, і ніяка інша. Та сама, якою перейняті були Володимир, Ярослав, Сагайдачний, Вишенський, Богдан, Мазепа, Шевченко. Вона створить з Києва і його землі не мирний край ідилічних гречкосіїв або «прогресивної інтелігенції» – безборонну здобич для завойовника, а традиційну Україну «печерян»-аскетів і войовників, лицарів хреста і меча, що без них в рабів обертають мирних плугатарів «на нашій, не своїй землі».

Нема на Сході європейського ОкцидентУ другого великого духового центру, другого міста Премудрості Божої. Київ – місто «велике, трагічне й шляхетне, розтерзане і живуще, вимучене і невмируще, заглиблене в суть життя, якоюсь таємничістю овіяне, віковічну істину в собі ховаюче, мужнє і ласкаве» (А. Любченко)…

Місто, що «величаво розсілося на горбах, наче володар на престолі», що «робить вражіння другого Риму… Тут відчуваєш і розумієш благословення Святого Андрія… Чуєш, як росте в тобі якась нова сила», щоб боротися за «ідеї правди і свободи» (Дм. Мирон-Орлик).

…Направду:

Живе життя і силу ще таїть

Оця гора зелена і дрімлива,

Ця золотом цвяхована блакить

нашого Києва, з його патроном, Святим Михайлом.

Покійний Л. Мосендз писав про один свій сон:

«Снився мені сон, був я на широкій хмарі, під темним зоряним небом і ангел показував мені будівлі… А в одному була вітрина велика за склом і там стояли на чорних підставах блискучі діяманти. Бачу їх!

«Це народи світу!» – сказав ангел.

«А де ж Україна?» – запитав я.

«Ось!» – і показав на сьомий з ряду діамант. Не був він такий великий, як ті перед ним, але стрункий і блискучий, наче готицька вежа… І я відчуваю той трепет… А чи ви знаєте хто є патрон нашої землі? Сам св. Михайло, що ненавидить сатану, що не хоче прощати його, архистратиг, небесний маршал. Мені колись казав знайомий чех:

«Страшного маєте патрона, будете великим народом!» – один із сьоми діамантів»…

Цей сон… Легенда св. Андрія… Вічне Місто Премудрості Божої над Дніпром… Місто святих аскетів і войовників. Велике призначення заповіли йому – легенда та історія. Вже вступив «Київ великий» на шлях того призначення, і ще в цьому столітті довершить його.

Лиш під умовою: коли відкине геть від себе, розтопче і, як св. Михаїл, запхає списа в «пащу змія», в глупу «мудрість віку цього», премудрість «современних вогнів». Коли нові войовники підуть під прапором не людської, а премудрості Божої. Коли учинять так, щоб ніхто більше не смів зробити ні з Києва, ні з Св. Софії – «вертеп розбійників»; щоб не віддав Господь нашого «виноградника» – іншим; щоб «не лишився дом наш пуст». Щоб не лиш сили над нами заповіли нашому вічному місту його велике призначення, а щоб ми самі захотіли здійснити його. Привернути давній блиск Києву, коли то – як стоїть в старих писменах – «німці радовахуся, далече будуче» від Києва, а предки москалів сучасних – череміси і мордва бортьничаху (данину воском даючи) на князя великого Володимира» київського…


Примітки

Подається за виданням: Донцов Д. Від містики до політики. – Торонто: Спілка визволення України, 1957 р., с. 36 – 42.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 691

Модифіковано : 20.12.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.