Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

Пакт з дияволом

Дмитро Донцов

Наш вік «прогресу» визбувся забобонів, і не вірить в диявола. Але один мудрець сказав, що найгеніальніший трик чорта був той, коли він переконав людей, що він – не існує. Ті, що знають про його існування, одні – боролися й борються з ним «постом і молитвою» (як заповів Христос), другі ж – заключали з ним пакт приязні, шукаючи в нього допомоги в своїх темних ділах, взаміну продаючи йому свою душу.

У Гете диявол з’явився Фаусту в шатах середньовічного кавалера. В наш час, «народніх демократій», приходить він в подобі «камарінського мужика», московського пикатого різника веселого, п’яного й хамоватого Ваньки. Постать, яка в добу скасування всякої дистинкції, користається особливою популярністю.

Перша його, сказати б явна, візита в модерні часи, – була його візита польському Фаусту, що в своїй країні, як відомо звався «пан Твардовські». Запропонував він дати йому в повне посідання галицько-волинську Маргариту (recte Марусю) і, по кривавих літах 1914-20, – «вічний мир» і «приязнь». Взаміну заприсягнув пан Твардовські ніколи більше не підносити меча на заприязненого московського диявола, за яким визнав повне й виключне право розпинати Київську Україну. Кров’ю цієї жертви замісць чорнила, й підписав, в Ризі в 1920 р. пан Твардовські свій пакт приязні з червоним Мефістом, запродавши йому, подібно як колись доктор Фауст, свою душу.

Кілька літ потім, в Рапалло, зустрівся з московським чортом нащадок гетівського Фауста, а в 1939 р. підписав з ним пакт вічної приязні. Фауст обіцяв ніколи не підносити меча на московського диявола ні проти пекла, що той розвів на шостій частині землі. Взаміну обіцяв диявол дати йому в посідання польську Малгожату і всі землі, які підіб’є собі тевтонський Фауст, за виїмком західно-українських, які мусили зістатися на знущання і хрестну путь московському дияволові. Не атраментом, а кров’ю цієї жертви підписав тевтонський Фауст цей пакт «вічної приязні і союзу» з дияволом в 1939 р., продавши йому свою душу, в яку тоді увійшов Сатана.

В тім самім році не продати, а вже віддати свою душу мусив пан Твардовський червоному Мефістові, що прийшов забрати її як раз, коли вона благала його помогти їй від напасті з Заходу. Бездушним трупом лежати над Вислою лишився пан Твардовський, 19 літ після підписання пакту в Ризі.

Коли скоро потім furror teutonicus нестерпним зробився для Фауста з крайнього Заходу, він теж звернувся за допомогою до московського чорта. Цей її радо прирік 1941 р., бо й проти його самого зворохобився союзник з року 1939-го.

Коли цей останній, вже переможений, лежав на землі, червоний диявол прийшов по його душу, в 1946 р. в Нюренберзі, 22 роки після Рапалло, яке було вступом до душепродажного пакту 1939 року. А зараз по перемозі, Мефісто підтведив заключені з союзником з Заходу, за війни, пакти і нові умови. Фауст з Далекого Заходу присягнув, за отриману поміч, – нічого не робити проти Мефіста, чи без нього, і впустити його в свою душу, і в свої західнього Фауста землі. Зобов’язався західній Фауст ще впустити емісарів диявола в свої парламенти, в партії, в уряди, в пресу, в радіо в мистецтво, в літературу, в секретні атомні робітні, тощо. А однією з точок цього пакту була та, про яку згадує Відман в «Історії Фауста», а саме: ніхто, крім Фауста, не смів в товаристві ні бачити, ні пізнавати диявола…

Так з’явилися емісари останнього на Заході, замасковані: як анголи миру, як учені, народні представники, посли, політики, як слуги церкви, туристи, спортовці, театрали і т. п. А тих, хто намагався ту маску здирати, зобов’язався Фауст карати або висміювати («червоні оселедці!»). Зобов’язався теж Фауст, об’єднавши всі нації, розпочати нову еру «миру, свободи і справедливості» в світі, але конче до спілки і в порозумінні з червоним дияволом, і ніяким способом не помогати народам, які бунтувалися проти московського Мефіста. Спеціяльно на Україну мусить бути накинене покривало мовчанки, щоб всі на Сході і Заході уважали її за труп.

А коли західній Фауст дружнім потиском стиснув заплямлену кров’ю мільйонів лапу червоного диявола, останній вельми звеселився і своїм друзям з поміж найближчих довірених Фауста, дав титул «почесного Вельзевула».

Час біг. Пану Твардовському з’явився московський диявол по його душу, – 18 літ після підписання пакту. Нащадкові Гетового Фауста з’явився він, забрати його душу, 20 літ по Рапалло, що було вступом до пакту 1939 р.. Від пакту Західного Фауста з дияволом – минає вже 15 літ… І коли деякі з оточення цього Фауста в страху і тривозі, пробували ворохобитися проти грядучої страшної небезпеки, щоб рятувати свою душу, чули вони у відповідь цинічний регіт диявола і його саркастичні слова: «Чи ж ви самі не прирекли мені все чинити зі мною і нічого без мене? Чи не відчинили мені свою душу? І чи ж не призначив я вас почесними моїми Вельзевулами? І чи не стоїть у ваших же святих книгах, що не вигонюється диявола Вельзевулом? Що ж хочете від мене? «Тепер їжте, хоч повилазьте!».

Справді, Вельзевулом не вигнати диявола – про це написано в святій Книзі Фауста, яка перестала бути святою для нього. Тому й не виблагає він собі від Бога чудесного спасіння, бо і Христос не творив чуда там, де не було віруючих. Не переможе диявола ніякий Фауст, хоч би яким могутнім володарем був у своїй країні, коли в душі його володарем став дияьол. Перемогу над ним здобудуть нові люди – ті, про яких казав Шевченко, що за ними «сила архистратига Михаїла», сила хреста.

Особливо нам греба знати це. Бо – не дурно від всіх згаданих Фаустів жадав московський диявол – в 1920, 1939 і в 1945, – щоб віддали йому в неподільну владу – землю з столицею на Київській горі. Бо тій горі московський диявол заповів боротьбу на життя і смерть. Бо знає він, так як і ми, що:

«Живе життя і силу ще таїть

Оця гора зелена і дрімлива,

Ця золотом цвяхована блакить!»

Пізнати цю силу і віднайти її в своїй душі – ось гасло грядучої доби. Не доби поразок – звитяжної доби!

Бо все починається від містики, і все кінчиться політикою.


Примітки

Подається за виданням: Донцов Д. Від містики до політики. – Торонто: Спілка визволення України, 1957 р., с. 55 – 58.