Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Культурологія / Універсальні виміри… / Проблеми культурної політики в Україні та світові інтеркультурні взаємодії

Універсальні виміри української культури

Проблеми культурної політики в Україні та світові інтеркультурні взаємодії

С. П. Симоненко

Стан культурного розвитку тієї чи іншої країни є одним з найбільш об’єктивних показників не тільки духовного здоров’я суспільства, але й повноти вирішення тих проблем, в тому числі й економічних, котрі стоять перед ним. Серед політичних функцій держави, що регулюють внутрішнє життя суспільства, важливе місце посідає державна культурна політика. Із здобуттям Україною державної незалежності головною метою в цій сфері мала стати така культурна політика, яка б цілком відповідала ідеям національно-культурного відродження. Серед завдань, що мали бути вирішеними, особливо важливим вважалось законодавче забезпечення державного статусу української мови та поширення її функціонування у всіх сферах суспільного життя, ствердження історичної державної символіки, відновлення єдності та повноти функціонування національної церкви, формування української «високої» культури, збереження та розвиток всіх форм народної культури тощо. За роки нашої незалежності на законодавчому рівні було прийнято цілу низку законів та постанов, котрі були покликані регулювати ці питання культурного будівництва. Проте більшість з них і досі «не працює», залишаючись фактично декларативними «об’явами про наміри». Адже відомо, що жоден закон не почне працювати, якщо не будуть знайдені механізми, котрі приведуть його до дії. Досить швидко на тлі затяжної економічної та соціальної кризи розмови про відродження культури перейшли у площину забезпечення її порятунку та виживання. У високорозвинутих країнах на культуру виділяється порівняно високий відсоток національного доходу. Тим більше це повинна робити Україна, чия мова, культура в умовах імперсько-шовіністичної політики СРСР була на межі зникнення.

У риториці документів як законодавчої, так і виконавчої гілок влади вистачає закликів до майже сакрально зрозумілого національно-культурного відродження та розвитку духовності українців. Водночас втілення таких високих цілей, конкретні кроки в цьому напрямку часто-густо заходять у глухий кут, оскільки розвиток духовності має спиратися на високо розвинуту економічну базу, а розвиток економічного життя у культурно занедбаній країні також стає проблематичним. На жаль, така ситуація склалася з вини не тільки владних структур, а й самої національної культурно-творчої еліти, яка сьогодні поки що неспроможна заявити про себе як про дійсно національно-свідому організовану конструктивну силу. Багато в чому ми сьогодні знову опиняємося у ситуації 1918-1919 років, коли, очоливши молоду, ідейно-духовно та організаційно слабку українську державу, національно-культурна еліта виявилась неспроможною до рішучих та ефективних дій в напрямку реалізації складного комплексу заходів по розбудові дійсно незалежної у всіх відношеннях держави. Схоже, що для національно-демократичних сил державна незалежність як була, так і залишається єдиною самоцільною священною метою, котра у більшості випадків ще й сьогодні не підкріплюється реальними заходами щодо політичної, економічної та ідеологічної трансформації українського пострадянського суспільства.

Ситуація ускладнюється тим, що, наполягаючи на недоторканості тези про абсолютну цінність національної культури, котрій потрібна підтримка з боку держави, національно свідома інтелігенція ідеологічно експлуатує лише консервативний зміст ідеї національно-культурного відродження за рахунок обмеження демократичної відкритості суспільства. Однак, такий консерватизм має постійне тяжіння до культурної, а відтак і економічної та політичної самоізоляції. Не маючи за мету хоча б якимось чином принизити культурні здобутки українського народу у минулому, зазначу, що в умовах динамічного розвитку світового соціокультурного процесу надання переваги заходам, спрямованим виключно на відродження нашої культури нагадують спроби реставрувати старий будинок шляхом заміни його зношених конструкцій замість побудови нового. Сьогодні українська культурна еліта повинна зосередити свої зусилля на проблемах, вирішення котрих допоможе подолати, як це не парадоксально звучить, хронічно анахронічну спрямованість нашої культури, дасть їй змогу конкурувати з сучасними формами культур інших країн в тих різноманітних сферах сьогоденного суспільного життя, де її присутність поки що є майже непомітною. Зневага до власної культури з’являється не стільки з причини відсутності патріотизму, а головним чином через те, що вона виявляється не в змозі задовольнити сучасні культурні запити нашої людини, духовно та й матеріально збагачувати її.

З іншого боку, реалізація вимог демократичної відкритості суспільства за умов ринкової економіки та відсутності належної державної підтримки, коли в першу чергу порожніють кишені традиційних споживачів високої культури – вчителів, лікарів, інженерів, науковців, змушує ту частину національної творчої інтелігенції, котра є основним «виробником» культурних продуктів, орієнтуватись виключно на культурні запити публіки, що має високій рівень доходів. Рівень цих культурних запитів добре відомий. Внаслідок цього відбувається подвійний процес взаємодії української та масової культури. З одного боку, бажання створити конкурентноспроможну культурну продукцію веде до того, що наші композитори, митці, письменники часто просто погано копіюють не найкращі зразки зарубіжних пісень, телепередач, книжок. З іншого боку, прагнення зберегти національну специфіку веде до того, що цим витворам мас-культурного виробництва надають українських рис. Через це можна спостерігати чи то мас-культуризацію української культури, чи то псевдоукраїнізацію масової культури. У будь-якому випадку ми можемо говорити лише про окремі «перлини» сучасної української культури у загальному масиві тимчасових підробок під національний стиль та дух. В цілому йдеться про певне «пристосування» нашої культури під невибагливі та навіть примітивні потреби мас-культурних «споживачів». Розмови про те, що треба естетично виховувати та розвивати особистість, видаються тепер принаймні донкихотством. Нерідко спонукальними мотивами культурної творчості у наш час стають не ідеальні, духовні, культурні потреби, а суто меркантильні інтереси. Більш того, перед деякими діячами культури вже стоять інші завдання – не тільки забезпечити відносно стабільний матеріальний добробут, а отримати надприбутки в системі розгалуженого, криміналізованого та корумпованого арт-бізнесу. Але, в свою чергу, пристосування до нерозвинутих естетичних смаків масового споживача культури криє у собі небезпеку поступового витіснення власне української культури з інформаційного простору нашої держави та творчу деградацію тих митців, що таким чином «вписалися» у систему ринкових відносин в культурному виробництві.

Парадоксальність того стану, в якому опинилась на сьогоднішній день українська культура, котра століттями живилась ідеєю незалежної демократичної української держави і, можливо, тільки завдяки цьому вижила, полягає в тому, що надто широке та довільне тлумачення її демократичного аспекту може стати каталізатором розчинення та поглинання нашої культури деякими іншими агресивно-експансивними культурами, зокрема російською (котра, як відомо, довгі роки розвивалась і продовжує розвиватись чималою мірою за рахунок культури української) або синтетичної західної культури. Навряд чи хто-небудь може ставити під сумнів, скажімо, демократичність французької держави та якимось чином заперечувати величезне значення та роль її культури в світовому контексті. Однак саме у Франції ще 1975 року був прийнятий спеціальний закон по захисту власної культури, насамперед – від заокеанської експансії.

Відомо, що українська культура в її традиційно-народному прояві зосереджувалася переважно в регіонах, у той час як в містах, навіть етнічно не російських, за відомих обставин пануюче місце посідала російська культура. Тому проблемою номер один для виживання культури нашого народу є повернення її в міста саме на правах повноправного господаря, а не бідної родички. Це повернення можна розглядати як «українізацію» (яку деякі недоброзичливці нашого народу навіть у тих невеликих зрушеннях в цьому напрямку поспішають оголосити «примусовою»), а можна – як «дерусифікацію». Її змістом є цілком правомірне з етичних, цивілізаційних та політичних міркувань ствердження українського в Україні. В центрі цього процесу стоїть мовне питання, котре, на мою думку, є питанням принциповим. Адже мова, як відомо, є могутнім каналом впливу одного народу на інший, каналом здійснення не удаваної, а реальної інформаційної, а отже, і культурної, економічної та політичної експансії. Результатом цілеспрямованої політики колишньої метрополії переважна більшість міського населення нашої держави стала російськомовним і якщо свідомо не ідентифікує себе з російською культурою, то щонайменше віддає їй перевагу, залишаючись в межах російської культурної ментальності.

Досить сказати, що українська друкована продукція, котра розрахована на масового споживача, на власному ринку за обсягами продаж сьогодні поступається російській та російськомовній майже в 15-20 разів. Приблизно така ж ситуація склалась в сфері радіомовлення та телебачення. Це і не дивно, адже лише за даними останнього перепису населення 1989 року в порівнянні з попереднім (1969 року) кількість українців, що вважали рідною мовою російську, збільшилось майже на сім мільйонів. Дійшло до того, що в Україні створюється мас-культурна продукція (шоу-бізнес, пригодницька література тощо), котра зорієнтована насамперед на російського споживача та бездонний російський ринок. Ось чому навряд чи гостроту проблеми тут допоможуть згладити заклики деяких діячів від культури та політики вважати всю російськомовну культурно-мистецьку продукцію, котра з’являється в Україні, надбанням української культури. Згадаємо славетного вітчизняного мовознавця О. Потебню, який вважав, що представників зросійщених «нетитульних» національностей імперії, за обставин, коли вони навіть заповітні думки мислять російською мовою, вже не можна зараховувати ні до якого іншого народу, окрім російського.

З матеріального погляду в мові, що реалізується в мовленні, немає нічого, крім звуків, які комбінуються в слова, речення тощо. Однак саме в них відображені історичний досвід, знання народу – носія мови, про світ, його структуру, ставлення людей до нього та один до одного. Мова є чи не найважливішим елементом національної самобутності, позбавлення якої веде до втрати цієї самобутності. Цей погляд на національну мову у світовому співтоваристві став загальновизнаним ще з минулих століть, чим і визначається така велика увага, що у свій час приділяли проблемі національної мови в процесах національного відродження Польща, Чехія, Ізраїль та інші країни. Так, німецький мовознавець та філософ В. фон Гумбольдт зазначав, що мова народу – це його дух, і дух народу – це його мова. Дійсно, саме в мові акумулюється духовна енергія народу. Вона є головною ознакою та символом нації, її генетичним кодом, котрий поєднує минуле з сучасним, програмує майбутнє і забезпечує буття нації у вічності. Певна мовно-етнічна сегментність культури вважається цілком нормальним явищем для багатьох демократичних розвинутих країн. Одначе такий стан, коли в одній нації мовний вододіл проліг між представниками міської та селянської культури, де перші послуговується мовою колишньої деспотичної господарки країни, далеко не може вважатись нормальним, оскільки вказує не тільки на недосформованість нації, її культури, але й на непевне майбутнє як їх самих, так і держави в цілому.

Культура у всіх своїх історичних перетвореннях завжди була і залишається насамперед людською реальністю, що розкриває внутрішній світ людини – її життєві цінності, нарешті, сенс її буття. І саме тому, що за культурою стоїть внутрішній світ народу у різні епохи його існування, вона завжди є своєрідною та неповторною. Своєрідність та неповторність, скажімо, західноєвропейської культури чітко проглядається у далеко не послідовному, проте неухильному її наближенні, починаючи з античності та закінчуючи новітньою епохою, до позитивного вирішення безумовно центральної для неї проблеми людської свободи, у незмінному її прагненні до повноти та цілісності людського існування. Прагнення до свободи та повноти людського існування притаманне й українській культурі. Однак, якщо західна культура, залишаючись завжди людською реальністю, постійно демонструє звернення людини до зовнішнього світу та прагне з’ясувати його значення та актуальність для неї, то українська культура традиційно відрізнялась прагненням обмежитись врегулюванням зв’язку людини з світом своєрідною третьою «символічною» реальністю, найбільш досконалим зразком котрого, як вважав виразник «народної філософії» Григорій Сковорода, повинна стати Біблія. Життя у світі символів, що мають чіткий людиновимірний сенс, стало проявом певного «відходу» українців від світу банально-буденних речей, квінтесенцією чого стало знамените сковородинівське – «Світ ловив мене, та не впіймав».

Весь уклад життя українців з давніх часів до наших днів, їх ментальність свідчить про постійне прагнення до самодостатності та спрямованості їх буття на самих себе. У певному сенсі українська культура є позаісторичною, оскільки уроки історії, як свідчать сьогоднішні реалії, мало змінюють українську ментальність. З самого початку вона заявляє про самоцінність людського життя, говорить про права людини на автономність та самовизначення у світі і залишається послідовною в утвердженні їх протягом всього свого існування. Можливо тому для українців, котрі звикли покладатись у всьому на самих себе, діяти не з примусу, а добровільно, керуючись власними імпульсами душі, спроби прориву з «малого» у «великий» світ, нехтування особистісним на користь суспільного майже завжди були пов’язані з гострою боротьбою мотивів, психологічним напруженням, рівнозначного жертовності та героїзму. Можливо саме цим можна пояснити тривалий історичний ізоляціонізм та заідеологізованість української суспільної думки. Можливо, саме тому така невід’ємна риса нашого народу, як прагнення до індивідуальної свободи через історично-ситуаційну передчасність, вольову нерішучість у її відстоюванні та незавершеність суспільно-політичної структурованості нації оберталось нашою слабкістю, за яку немало поколінь заплатило століттями несвободи іноземного панування на нашій землі.

Сьогодні, коли перспектива єдності світової культури вперше за всю історію людства стає реальністю і підключення до неї національних культур може призвести не тільки до подолання їх замкнутості, але й до втрати ними самобутності та незалежності, тисячолітня українська культура знаходиться на дуже складному і відповідальному відрізку свого шляху, на якому їй належить знайти відповідь на черговий виклик часу. Чи буде знайдене рішення, котре стало би адекватним цьому виклику, залежить від того, наскільки добре ми, українці, засвоїмо уроки історії як своєї власної, так і всього людства. Зрозуміти хто ми, куди йдемо можна лише тоді, коли остаточно розпрощавшись з міфами нашої історії, тверезо та неупереджено проаналізуємо як світлі, так і темні її сторони. Безумовно, одним з найголовніших таких уроків, який може винести наше суспільство з цього, повинно стати усвідомлення того, що культура для кожного народу є найціннішим його надбанням, від примноження та розвитку якого спільними зусиллями значною мірою залежить його майбутнє. Отже, одним з головним завдань культурного становлення незалежної України є розбудова української міської культури, яка мала б всі ознаки відповідності сучасному рівню розвитку основних світових національних культур. Цей процес не повинен зводитися до простого кон’юнктурного «осучаснення» архаїчних елементів народної культури.

Складність ситуації, в який опинилася українська культура, полягає в тому, що розвинені національні культури, які мають столітні традиції та своєрідний запас міцності, без особливих побоювань можуть входити в процес динамічного створення полікультурного простору людства. Для України такий процес таїть певну загрозу втрати національної культурної ідентичності ще до того, як наша культура твердо стане на ноги. Водночас ми не можемо залишатися осторонь світових культурних тенденцій і маємо діяти у двох напрямках одночасно – наполегливо відтворювати власну національну культуру, позбавляючись від тягаря колоніального минулого і, разом з цим, інтегруватися у полікультурне довкілля світового співтовариства. Врешті решт цей процес має один інтегральний покажчик – набуття українською культурою адекватних сучасності форм разом із турботливим ставленням до архаїчного, збереженого у нас внаслідок вимушеної культурно-політичної ізоляції і у багатьох країнах вже втраченого потужного прошарку народної культури. У противному випадку ми будемо мати тільки одну так звану «шароварну» культуру, котра не стане особистісним багатством кожного з нас, залишившись на рівні малозначущих для перспективи розвитку культури етнографічних раритетів, так і не набувши достатніх підстав для того, щоб претендувати на значення загальнонаціональної культури.

Опубліковано : Універсальні виміри української культури. – Одеса : 2000 р., с. 43 – 55.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 6001

Модифіковано : 18.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.