Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Культурологія / Універсальні виміри… / Сучасна українська культура в світовому контексті пошуків справжності: мода на…

Універсальні виміри української культури

Сучасна українська культура в світовому контексті пошуків справжності: мода на традицію

Н.А. Іванова-Георгієвська

Навряд чи хто буде заперечувати, що до процесу самовизначення як окремої людини, так культури в цілому належить прагнення до відкриття свого справжнього, істинного буття та намагання прояснити примарність та позірність будь-якої несправжності. Платонів міф про ілюзорність людського перебування в світі-печері серед тіней істинно сущого, що їх помилково визнають за істину, став для європейської філософії та культури у певному смислі загальною формою осмислення проблеми існування людини в світі. Значення цього міфу полягає у тім, що він констатував наявність опозиції справжнього – несправжнього як сталої структури життя та культури. Теоретико-світоглядне осмислення цієї опозиції набуло для всієї подальшої філософії та культури значення універсальної парадигми, в межах якої розумілося людське буття як таке та здійснювались всі спроби людини та культури протягом століть знайти себе, закріпити та збільшити ймовірність опертя на справжнє. Разом з цим завдяки переводу здобутих теоретичних результатів цих пошуків у практичну площину утворювались умови та засоби для уникнення несправжнього буття людини в світі. Щоправда, коли мав місце збіг соціально-історичних обставин, посилений авторитарною волею «великих світу сього», досить вдалими були й спроби видавання примарного буття за істинне, несправжнього – за справжнє.

Кожна епоха визначала свої прикмети справжності, але в самому загальному вигляді справжність можна розуміти як збіг існування будь-чого із своєю сутністю, як відповідність його своєму природному призначенню. Несправжнім є те, що не відповідає своїй сутності та такому призначенню. Саме тоді, коли існування речі чи явища стає або подовжує бути безпідставним, видимісним, воно набуває характеру несправжності або подовжує бути таким.

Двадцяте століття ще на своєму початку було осмислене як час кризи культури, коли вона разом із людиною здійснила «падіння» до несправжнього існування. Європейською культурою було усвідомлено, що вікові традиції вже порушено, загальновизнані цінності зруйновано, що Бог, який тисячі років був незнищимою основою справжності світу та людини, таки вмер, і, нарешті, що певні важливі виміри людського існування та діяльності, котрі могли б надати останнім справжнього сенсу та значення, прикро втрачені.

Ця констатація побіжно вказала на визнання значущості справжності як одного з найважливіших світоглядних орієнтирів людини та визначила основні напрямки пошуку її теоретичних та позатеоретичних підстав за нових умов. Безпосередніми витоками новітніх пошуків «справжнього» можна вважати, з одного боку, раціонально-логічне вчення Г. Геґеля, особливо ту його частину, де природа та історія потрактовується як об‘єктивація, відчуження Абсолютного Духу. Другим витоком є певною мірою протилежні щодо гегелівських філософські розвідки Ф. Ніцше, котрий намагався сприяти тому, щоб культура виборсалась з тенет раціоналістичних форм існування та однобічного аполлонізму, які не в останню чергу визначили втрату людиною нашого часу автентичності буття, яка колись бурхливо проявляла себе у вільній діонісійській грі життєвих сил космосу.

Ці два філософи вирішальною мірою вплинули на постановку проблеми справжності філософією 20-го століття й запровадили – кожен свою – понятійну систему для розкриття її змісту, залишивши по собі напружений резонанс як в філософських вченнях, так і в витворах мистецтва, навіть на шпальтах газет та в повсякденних балачках. Майже жоден серйозний мислитель нашого часу не уникнув впливу грандіозних гегелівських споруд, в яких результати самовиявлення Абсолютного Духу (через однозначно запрограмоване розгортання його троїстих структур, парадоксальних діалектично-суперечливих самовизначень стадій цього розгортання та їх онтологізації як дійсної, але прихованої за поверхневим мерехкотінням явищ логіки речей) перетворюються у чужі для людини абстрактно-логічні надоб’єкти. Не обминули наші сучасники і впливу радикальної критики Ф. Ніцше усього попереднього філософського раціоналізму як світоглядного принципу та як гносеологічної системи, котра здійснювалась ним на підставі твердження про справжнє як вічне становлення, непідвладне раціональному засвоєнню.

Не без впливу цієї критики наше століття виявило рішучу готовність повернутися обличчям до проблеми автентичності буття, викриваючи та засуджуючи виявлені риси такого існування людини, коли вона постає відчуженої від своєї сутності, а отже, перебуває у стані несправжності. Феномен «падіння» людини в неістинне, несправжнє буття, втрата культурою підвалин автентичності, стали предметом багатоаспектного теоретико-світоглядного розглядання та приводом для тривожних роздумів та щирих переживань дійсних «дбайливців» за долю культури нашого століття. Саме вони проголошували необхідність відкриття заблокованого у наші часи виходу людини з несправжнього світу, де індивіди з примарною самосвідомістю вже загубили суттєву зернину власної особистості, до істинних засад людського існування. Ті ж з них, хто не ще втратив здатності до бодай елементарного самоусвідомлення, розуміючи, що теперішнє їх існування не відповідає їх сутності через те, що вони цілком залежні від ворожих соціальних сил та безжалісно вилучені з системи людяних відносин через просту їх відсутність в цьому дегуманізованому світі, гостро переживають позбавлення самототожності, автентичності свого «Я» та руйнацію системи традиційних цінностей. Найбільш негативний результат цього процесу – втрата людиною віри в себе.

Несправжній світ постає то як «світ об’єктивації» (де людський дух, укорінений в дійсній свободі божественного життя, перебуває в полоні світової необхідності), то як індустріальне суспільство (що дезинтегрує людську спільноту), то як цивілізація (де панують знеособлені механізми соціального зв’язку), то як бюрократична організація (що вбиває індивідуальну свободу), то як світ застиглих об’єктивованих форм культури.

Подумки повертаючись до цих сумних визначень характеру теперішнього перебування людини в світі, маю відзначити їхнє непересічне значення для самовизначення сучасної культури. Але навряд чи можна допуститися помилки, стверджуючи, що несходима далечінь доріг, якими блукають сьогодні мешканці світу в пошуках справжності, прямує передусім у напрямку екзистенціального «повернення до витоків», до знаходження автентичності, справжності на шляху досягнення органічної єдності людини та світу, зруйнованої впливом неістинного характеру техніки як підстави світу сучасної людини. Зневажання природою людини та занедбаність її справжнього існування є наслідком докорінних змін в світі, викликаних підкоренням людини нею ж створеною технікою, коли природа, речі, світ в цілому стали сприйматися людиною як протилежні їй самій та коли людина поступово одержала самозаконодавчу та саморуйнівну цивілізацію.

Світ стає місцем повсякденного знеособленого існування, несправжність якого можна подолати тільки через прагнення до трансцендентного, шляхом позбавлення від тягаря повсякденних норм дії та мислення, щоб невідворотній погляд на потойбічну безодню відкрив-таки смисл буття і щоб з часом утворився-таки лад в царині людського існування (1, с.206).

Навіть не вдаючись до глибинного розглядання проблеми, легко зрозуміти, що поступитися спонуканню до справжності та вийти з безвідповідальності пересічного перебування до безвісті наслідків вільного проектування – це для людини означає обтяжувати свою долю. Але хто знає, чи вона має бути легкою, щоб бути справжньою?

Отже, сьогодні ми маємо усвідомити одне: протягом багатьох століть людство сприймало «світ істинного буття», а тепер навіть найсвітліші уми почали говорити лише тільки про «просвіт істинного буття» (2), що прорізає величезну примарну споруду химерних речей, подій, людей, слів, які втратили свою суттєву якість. Забуття тієї основи, що надає достеменного, справжнього характеру всьому, призвело людину до самозамкнення в результатах своєї діяльності, коли її Ego стало центром, з якого виходять та до якого провертаються всі пояснення світу. Покладання самої себе тотальним суб’єктом та самопіднесення над буттям визначило усвідомлення людиною себе виключним джерелом всіх своїх проекцій на світ, і тоді істина виявилась зневаженою та скривдженою, а справжність – знищеною чи закритою псевдосправжністю. Та попри все в людині зберігається спонукання йти до справжнього та спроможність дійти до нього, бо вона, мабуть, десь в глибинах свого єства свідома свого походження, через що здатна здійснити повернення до витоків.

На цьому шляху вся руйнівність діяльності, на яку прирекла себе людина, що втратила повноту справжнього буття, сьогодні дає про себе знати повною мірою. Може саме тому у другій половині нашого століття вже ясно спостерігається усвідомлення наслідків цієї руйнівності та посилюється спрямованість на пошук автентичності існування. Одначе життя у його справжніх основах та істинних смислах стало каменем спотикання для сучасного прискіпливого розуму. Здається, що людина зазнала тут серйозної невдачі, бо культурна ситуація кінця століття, що в самому загальному вигляді описується як «ситуація постмодерну», свідчить про кризу самої можливості знаходження автентичності. Якщо до цього йшлося про складнощі досягнення справжнього буття, то тепер людина вже роздумує, як, не вдаючись до самообману, витримати наступ нерепрезентативної моделі світу, де усунуто всі підстави для пошуків оригіналу та істинних основ, коли дійсність свідомо сприймається як відсутність будь-якого референта для симуляції, яка з самого початку вписана в структуру реальності (3). Тому справжності в цій ситуації вже можна не шукати, а несправжністю не журитися та здійснити втечу в іронію чи скептицизм.

Сучасна українська культура за своєї історичною долею стоїть дещо перед іншими проблемами, ніж культури багатьох європейських країн, але є у них і дещо спільне: вона зараз також перебуває в такому ж становищі, яке можна визначити як відчайдушні пошуки справжності. Кожна епоха ставить перед культурою свої запити, відповіді на які можуть мати значення для того чи іншого відтінку її розвитку. Але перед культурою час від часу виникає й «вічний» запит, що до нього вона повертається як на крутизламі епох, так і в ситуації стабільного життя, позбавленого турбот, в очікуванні майбутніх випробувань. Таким постійним запитом для культури є потреба у самовизначенні, котре здійснюється через розкриття власної природи та визнання традицій як свого підґрунтя, через прояснення своїх витоків та чітке уявлення ціннісного стрижня буття людині в світі.

Сьогодення України, що вирізняється, можливо, дещо передчасним торжеством ренесансних настроїв, висуває всі ці запитання на перший план, акцентуючи необхідність відкриття ознак справжності культури. Україна, що протягом століть мріяла й виборювала собі незалежність, раптом і майже несподівано її одержала. Це збентежило не тільки її неприхильників і недоброзичливців, а й самих людей України, спонукало українську націю й українську культуру стверджувати свою сутність. Але цю сутність ще тільки треба буде відкрити та усвідомити. І першим проявом самовизначення культури й нації був палкий намір гучно зафіксувати свою дійсність, свою присутність, воління довести її у будь-який спосіб.

Десять років тому декому з нас на шляху утвердження справжності українства найкращим рішенням проблеми здавалося нарощування «кількісних» визначень цієї дійсності. Зазвичай це відбувалося через спроби подовжити якомога далі у минуле історичний термін існування української культури та України. Інколи це здійснювалося навіть кумедними спробами, коли під явища сивої давнини легковажно підводили українське підґрунтя і тоді навіть Ісус Христос ставав українцем. У такий горезвісний спосіб деякі українці намагалися досягти самоствердження й самозбереження. Але коли приголомшуючу радість від самостійності вже було пережито і коли стало можливим поблажливо (чи зневажливо) ставитися до подібних спроб національного самовизначення, наша культура зіткнулась з необхідністю розвіяти морок невідомості над своїм минулим, сьогоденням та майбутнім, коректно та не заангажовано визначити свою автентичну сутність, відкрити справжні традиції, на які можна було б спиратися у подальшому розвитку. Тепер мова пішла про реальне життя, а тому будь-які напівфантастичні вигадки, що ще нещодавно могли хоч якось задовольнити потребу у ствердженні найважливіших параметрів існування української культури, для її подальшої реальної підтримки виявились непридатними та навіть шкідливими.

То ж у котрий раз перед конкретною культурою постало завдання відкрити та обґрунтувати свою справжність. Людство вже багато разів ніяковіло, стикаючись зі складностями цього завдання, цілком природними та об’єктивними. В нашому випадку вийти з життя, що повиснуло в безґрунтовності, наздогнати самих себе, напевно, буде дуже складно, бо свою справжність українська культура має не повторити, не просто відтворити, а створити, народити. Вона почула внутрішній поклик звернутися до витоків, щоб побудувати себе як справжню культуру. Але результат тут не визначено однозначно, на цьому шляху можливі як надбання автентичності, так і її втрата. Справа в тому, що історичні умови становлення української культури призводили до того, що розривалися зв’язки між поколіннями, між західною й східною частинами України, знищувалися кращі представники українства – носії віковічних національно-культурних цінностей, внаслідок чого переривалася традиція як одна з форм концентрації культурної автентичності.

Природне бажання сьогоденної української культури відшукати свої коріння, поставити себе на ґрунт традиції, що, зрештою, збігається з гайдеґґеровим «зверненням до витоку» як засобу досягнення справжності, є цілком зрозумілим. Але справжність, що її необхідно відновити, реалізується лише через адекватну, тобто справжню роботу духу по її досягненню. Культура, що втратила свою автентичність, у прагненні повернутися до неї часто не спроможна мобілізувати всі ті засоби та методи, котрі тільки й могли б забезпечити це повернення. Тоді їй залишається один вихід – відтворити форму, а не зміст справжності, задовольнившись копією замість оригіналу. Саме через втрату автентичності та несправжність теперішнього буття нашої культури повернення до справжності часто перетворюється на легковажне зовнішнє уподібнення традиції минулого.

Пам’ятаю, яке гірке враження саме своєю несправжністю справив на мене кілька років тому Софійський парк в Умані, побудований свого часу Потоцьким для своєї палко коханої дружини. Цей парк, як наочна модель античної картини світу, через його розпланування та організацію символічних елементів, насиченість відповідними рослинами та архітектурними спорудами, мав відтворювати змістовно-ціннісний лад античного світобачення. За задумом, всі відвідувачі цього пам’ятника ландшафтної архітектури мали поводитися відповідно до цього ладу, нібито граючи в серйозну гру. Тепер же маленькою річкою, що колись символізувала Стікс, по якій, за античними уявленнями, померлі здійснювали свою останню подорож, несвідомі організатори атракціонів перевозять у човнах відвідувачів парку, що здійснюють прогулянку в минуле як випадкові гості, перед якими справжній вхід до цього минулого зачинено. Узбіч алей стоять гіпсові копії мармурових скульптур, у той час як оригінальні мармурові фігури героїв античної міфології звалені докупи десь в сховищі як в мурованому колі, звідки немає виходу. Щоправда, працівники музею говорили, що ці справжні, а не підробленні скульптури знову повертаються на своє колишнє місце замість гіпсових привидів. Але чи поверне це справжність парку? Звісно ж, що ні, хоча ця заміна спричинена саме прагненням до справжності.

Гіпсові копії усвідомлюються тепер як бридка ознака несправжніх для незалежної України радянських часів, коли їх було поставлено, а тому їх треба якомога скоріше усунути. Але при цьому не зважають на те, що втрачено істинну сутність цього парку, що його перетворено з моделі світобачення у місце прогулянки випадкових екскурсантів та ритуальних дій ортодоксальних хасидів з усього світу, що оплітають низками своїх священних танців багаточисленні водні потоки, які розрізають площину парку на спокусливі шматочки. Повернення мармурових фігур до парку, розлученого зі своїм достеменним призначенням, навряд чи може бути таким поверненням до традиції, що врятує від несправжності. Парк в цьому своєму статусі виглядає зараз так само недоречно, як, наприклад, справжній старовинний келих на столі сьогоднішнього представника так званої еліти, коли справжність цього келиха втрачається, ховаючись десь у його середину, ніби-то відділяючись від свого недоречного оточення. Сучасна культура не повинна буквально запозичувати будь-що із своєї давнини, більш того, вона просто не може запозичити та перенести у сьогодення свою власну частину, що належить її минулому, незміненою.

Але спасіння культурної автентичності часто шукають саме в цьому напрямку. Повернення заради цього спасіння традицій скоріше має вигляд зовнішнього наслідування, ніж успадковування змісту цих традицій, бо в теперішніх умовах, в контексті сучасної культури, той зміст частіше за все виявляється вже незбагненим та чужим. У підсумку виходить, що результатом воління справжності стає ще більша несправжність.

Зазначені складнощі розвитку сучасної української культури, яка у деяких своїх течіях звернення до витоків розглядає як можливий шлях повернення до справжності, доповнюються загальносвітовою культурною ситуацією, де домінує так звана «постмодерністська парадигма». Ця обставина робить досягнення справжності сучасною українською культурою, що зазнає значних впливів від світових культурних форм, підґрунтям яких є ця парадигма, ще менш ймовірним. Раніше вже йшлося про те, що кінець століття відзначається тим, що у філософії та культурології знаходить рефлексивно-теоретичне віддзеркалення загальнокультурний процес формування принципово нових засад світобачення людства, відзнакою якого є криза раціоналізму та логоцентризму як концептуальних основ світоглядних та гносеологічних систем.

Серед культових проявів кризового стану сучасності можна також назвати кризу будь-якої репрезентації. Сама дійсність, котра в межах попередньої платонівсько-християнської парадигми могла бути достеменною основою для всіх можливих копій-симуляцій, тепер включає в себе водночас і «оригінал», і «копію», через що нині вона з самого початку визнається як така, що має ілюзійний, симуляційний характер. Наша країна після виходу з політично та культурно ізольованого, самозамкненого СРСР відкрилася для зовнішніх впливів. Позитивними наслідками цього були свобода ознайомлення з невідомими нам до цього часу науковими та філософськими текстами, забороненими досі художніми творами, можливість вільно телефонувати або виїжджати у будь-яку країну світу що, безумовно, сприяло розширенню нашої ерудиції та залученню до загальносвітової культури. Проте ця відкритість до світу мала і негативні наслідки. Я вже не говорю про потік харчових продуктів другого ґатунку (ну, як не згадати М. Булгакова з його славнозвісною осетриною!). Україна у відповідь на цю товарну агресію досить швидко спромоглася налагодити виробництво якісних вітчизняних продуктів харчування. Значно складнішою є проблема шаленого вливання в український культурний світ продуктів культурного споживання, де адекватна відповідь України не може бути такою швидкою. Мова йде, зокрема, про настирливе поширення мас-культурних стандартів якості масового мистецтва та жахаюче заниженої технологічності митецької творчості взагалі, конкретним проявом чого є домінування на екранах телевізорів голлівудських кінострічок десятого ґатунку та конвеєрно виготовлених західних пісень та мелодій, перекручених на наш лад англійських термінів у назвах фірм, магазинів, телеканалів, певних звичаїв та прикмет чужого нам способу життя. Внаслідок цього українська культура значно прискорила формування в собі елементів так званої масової культури, в межах якої людина як носій масової свідомості спроможна лише до некритичного наслідування стандартних, нав’язаних їй через систему соціальних маніпуляцій форм поведінки й мислення.

Інакше кажучи, до України вдерлася нічим не стримувана масова культура, що внаслідок маркетингово визначеної інтенсивності свого поширення відразу посіла панівних позицій з її диктатом безумовно «несправжніх» речей, цінностей та нормативів. За цих умов прагнення до справжності як реакція на засилля масової культури починає значно посилюватися. Однією з форм цього посилення стає звернення до наших традицій з метою опертя на них у ствердженні власної автентичності на противагу несправжності масової культури.

Конкурентне протистояння традиційної та масової культури за умов технологічно-маркетингового характеру сучасного масового духовного виробництва іноді веде до того, що традиційна культура починає запозичувати засоби свого ствердження в суспільному житті у свого антипода, у масової культури. Внаслідок цього потяг до автентичності подекуди починає виступати у формах, притаманних перш за все масовій культурі. Одним з прикладів такого впливу є «модернізація» української пісенної культури шляхом створення синтетичних музикальних творів, де традиційні українські гармоніки та лади переливаються у сучасні музикальні стилі. Друга форма впливу маскультури полягає у тому, що тенденція посилення потягу до автентичності асимілюється гнучкою та здатною до мімікрії масовою культурою: виникає мода на традицію. В таких випадках вже не йдеться про справжнє повернення знищених традицій, що, як вже було сказано, само по собі непросто. Певна зовнішня оболонка традиції залучається до сьогодення. Втративши свою природню символічну сутність, пов’язану із втіленням конкретного змісту, вона починає існувати як порожній знак-вказівка на причетність того, хто має якесь відношення до цього знаку, до зазначеної таким чином сфери існування.

Внаслідок цього в масовій культурі можуть зіштовхуватися дві її форми – одна, що набула видимість традиційності та друга – модерна, позатрадиційна, сучасна. Юнак з козацьким оселедцем на сходах університетського корпусу – це саме такий феномен. Він не видає себе за козака, про це не йдеться. Його оселедець не означає й того, що цей хлопець «звертається до витоків», відроджує певну національну традицію козацьких ідеалів, цінностей, норм. Це скоріше знак-відсилка до певної спільноти, що обрала зараз собі за взірець деякі ознаки минулого. Хлопець обирає цю чуприну як засіб самоідентифікації, ототожнення з певною реальністю (сутність якої для сучасного хлопця вже втрачена), щоб, принаймні, відокремитись від того, що здається йому несправжнім, неправильним, тобто – від позатрадиційної масової культури, несправжність якої ним та його поколінням вже поступово усвідомлюється. Парадокс такої ситуації полягає у тому, що одній несправжності протиставляється інша, відмінність якої полягає лише у зовнішньому використанні традиційних форм.

Те, що в масовій свідомості донедавна сприймалось як справжнє, дійсно добре – жахливі консерви та печиво з Польщі чи Туреччини, євроремонт як взірець найкращого та модернового влаштування оселі (котрий при роздумливому ставленні навіть у застосованих матеріалах виявляв свою підробленість, де стіни є «гіпсокартонними», підлога – пластиковою, стелі – навісними), поступово розкриває свою несправжність. І тоді – як спасіння, як вихід – змінюють орієнтації та виникає мода на національне, на українську традицію як один з варіантів шляху до справжнього, автентичного буття. Одначе все, що здійснюється на підставі цієї моди, відбувається в межах світу масової культури. Драматизм подібного стану справ полягає у тому, що в цьому світі, світі примар, де замість справжньої роботи та справжніх досягнень особливу значущість набувають спроможність до «розкрутки» та до купленого у різний спосіб посідання перших місць в усіляких сумнівних рейтингах та конкурсах, де колишні войовничі атеїсти тепер попереду всієї пастви із свічками в руках хрестять собі лоба, дочекатись повноцінної справжності як здійсненності реальної автентичності дуже проблематично.

Я зовсім не проти того, щоб сучасна культура поверталась до свого коріння. Навпаки, мені не до вподоби, коли з гідною подиву сором’язливістю зрікаються власної давнини. Культура не має права відмовлятися від минулого, ми не маємо права забувати свою історію, бо саме таке зречення також призводить до несправжності, коли, наприклад, замість покаяння ми маємо легковажну радість від очікування сумнівних змін. Я лише хочу зазначити, що відродження автентичного духу національної культури не може здійснитися на підставі моди на традицію, бо мода минуща та швидкоплинна, вона втягує людину в світ безперервного виробництва та споживання підробок, коли людина некритично відтворює стандартні форми діяльності, стереотипи поведінки, заяложені думки, оточуючи себе речами, що з самого початку вже втратили свою справжню сутність. Саме останнє й не усвідомлюється «модною» людиною, оскільки мода передбачає несвідоме наслідування як домінуючий механізм масової свідомості. Так культурний простір сучасної людини заповнюється примарами, серед яких вона, недосвідчена щодо вибору цінностей й ідеалів та обтяжена непотрібними та по суті чужими речами, неприкаяно блукає .

Необхідною умовою досягнення справжньої автентичності є розвинена самосвідомість, сумлінне ставлення культури до себе й своїх витоків. Потрібні вивчення традицій минулого, навчання певним способам життєдіяльності не задля поспішного запровадження їх у життя як безглуздого копіювання. Знання своїх та чужих традицій потрібне лише для відповідального зрощування сучасних цінностей, ідеалів та норм життєдіяльності. Народити щось справжнє можне лише тоді, коли воно виплекане, вирощене всередині, або, образно кажучи, природнім чином відповідає сутності свого черева, оскільки щоб народити, треба виносити.

Через це вкрай важливо розрізняти кон’юнктурне прагнення до справжності та прагнення до неї як виважений пошук, що завершується здійсненням автентичності. Перше, скороминуще прагнення до справжнього поспішає й женеться, а тому може пробігти повз нього та помилково досягти несправжнього. (Може й справді, доля є іронія мрії?). Дійсне ж досягнення справжності є процесом, що передбачає зачаття в межах сучасної української культури нової, сутнісними зв’язками пов’язаної з традицією, системи цінностей, її поступовий «внутрішньоутробний» розвиток, природне народження і дбайливе виховання того, що вийде в світ. Ми можемо стати свідками досягнення нашою культурою її реальної автентичності та справжнього, її істинного буття лише тоді, коли феномени сучасного культурного буття України стануть зрілими та набудуть ґрунтовності, а різні їх прояви зможуть гармонічно взаємодіяти, зазвучавши в симфонії своїх ясних поєднань у відповідності до ладу єдиної традиційної підстави, вкоріненій у далечінь історії.

Отже, ми заборгували справжності. Хто потім опікуватиметься цими боргами?

Література:

1. Див.: Хайдеггер М. Время и бытие. – М., 1993.

2. Див.: Павленко А. Бытие у своего порога // Человек. – 1993. – № 1. – С.43 – 66.

3. Бодрийяр Ж. Фрагменты из книги «О соблазне» // Иностранная литература. – 1994. – №1. – С.59 – 66; Деррида Ж. Шпоры: стили Ницше // Филос. науки. –1991. – №2. – С.118 – 145; №3. – С.114 – 129.

Опубліковано : Універсальні виміри української культури. – Одеса : 2000 р., с. 38 – 42.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2018 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 6752

Модифіковано : 18.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.