Універсально-культурні елементи в «Слові про Ігорів похід»

О.С. Кирилюк

Загальна структура «Слова про Ігорів похід» (10) відповідає універсальній будові творів пригодницького жанру про мандрівку героя та повернення його додому після смертельно небезпечних випробувань. Розгортання базисної формули «життя – смерть (загроза смерті) – порятунок» тут представлено перш за все у нагнітанні ситуації тривожного очікування біди, вісткою про яку є різноманітні знамення. Кульмінацією переможного мотиву є опис першого дня зіткнення руських воїнів із половцями, коли військове щастя їм посміхнулося і вони розсіяли ворожі полки. Проте битва на цьому не закінчилася і наступний виснажливий триденний бій призвів до поразки русичів, а їх князі стали бранцями половців. Ідея перемоги над загрозою, подолання ворогів змінюється згущенням та концентрацією ще більш серйозної небезпеки. Як і герой «Одіссеї», Ігор втрачає багатьох своїх супутників, проте сам залишається живим, хоча і через ганьбу полону. Як ми знаємо, Одіссея у його мандрівках також часто примусово затримували.

Друге коло розгортання базисної формули виражено в позбавленні Ігоря від невільного стану. Спасіння героя не має ознак героїзму, він просто тікає від своїх поневолювачів. Одначе йому, як у будь-якому герою, що рятується, дієво сприяють «помічники». Першим серед них є хрещений половець Овлур, котрий рятується втечею разом із Ігорем, надавши йому коня. Драматизм втечі посилюється тим, що половці помітили втечу і організували погоню за втікачами, через що перспектива порятунку набуває ознак невизначеності і дає можливість підкреслити значення остаточного спасіння. Особливо яскраво це видно із спілкування Ігоря з річкою Донцем, котрий ховав його, «одягаючи теплими імлами під тінню зелених дерев», дав йому таких сторожів, як «гоголь на воді» та «чайки на струях». Ці майже казково-чарівні рятівники попереджали Ігоря про наближення переслідувачів, завдяки чому йому вдалося врешті врятуватися. І знов-таки, підкреслюючи значення цієї події, роль Донця протиставляється ролі річки Стугни, котра під час втечі від половців «уношу (юнака) князю Ростиславу затворі». Врешті решт князь Ігор врятувався, і його спасіння несе полегшення для всіх: «страни раді, гради веселі».

Поряд з цією базовою структурою текст «Слова…» включає в себе цілу низку універсально-культруних інваріантів. Безперечно, домінуючою тут є головна і для давньогрецьких творів мортально-агресивна тема, коли у смертельний битві воїни проявляють свою звитяжність. Цю звитяжність як культивацію войовничої агресивності ми бачимо у рішучій готовності Ігоря до бою: «Хощу ж бо, – рече, – копіє преломити конець поля Половецкаго», оскільки «луце жъ би потяту биті, нєже полонену биті». Всеволод, брат Ігоря, оцінюючи своє військо, говорить, що його «куряни свідомі къмєті: подъ трубами повиті, подъ шеломи възлелеяні, конец копія въскръмлені, путі їм відомі, яруги знаєми, луці у них напряжені, тулі отворені, саблі ізъострені». Рідкісний для твору такого жанру генетивний момент тут заломлено крізь аліментарно-агресивний комплекс, оскільки «повиті» вої (військовими) «трубами», «въскръмлені» з кінця списа, їх зброя цілком готова до бою. Інформаційне кодування вбачається в даному епізоді у наголосі на тому, що для воїнів Всеволода з Курська відомі всі військові «путі» та перепони (яруги) на їх шляху.

Агресивно-мортальний мотив розвивається у «Слові…» в контексті опозиції «поразка – перемога». Глибоко емоційне вираження сприйняття поразки Ігоря як загальнонаціональної катастрофи досягається за рахунок підвищення масштабу цієї події, коли «въстона бо, братіє, Києв тугою, а Черніговъ напастьми», коли «тоска розлияся по Руской землі». Ця поразка набула і навіть «міжнародного» відголосу, коли в Києві «немці і венедеці», «греки і морава» «кають князя Ігоря». Противники русичів переживають протилежні емоції, мстливо-радісно згадуючи старі часи, навіть «готьския красния діви поютъ время Бусово» – антського (слов’янського) князя Буса (Боса), розіп’ятого 375 року готським королем Вінітаром, плекаючи надію на відплату за поразку діда хана Кончака Шарукана, розбитого у свій час Володимиром Мономахом (11, с. 208). Компенсуючи негативні емоційні переживання, автор «Слова…» на противагу поразці Ігоря згадує минулі перемоги над половцями двоюрідного брата Ігоря та Всеволода – Святослава Всеволодовича Київського, котрий «виторже» (взяв у полон) хана Кобяка, за що йому «поють славу» ті ж німці та венеціанці, греки та чехи. Помсту плекають і русичі – автор «Слова…» закликає Рюрика та Давида Ростиславичів вийти у похід (вступити «въ злата стремень») «за обіду сего времені», «за рани Ігореві». З таким же закликом звертається автор і до полоцьких князів, і до князя галицького Осмомисла Ярослава, нагадуючи йому про його силу, що її бояться угорці та візантійці, подунайські народи та салтани. Підставою для оптимістичної оцінки перспектив спільної боротьби князів проти ворогів є колишня слава перших руських князів, котрі перемагали і більш сильних супротивників, ніж половці.

Мортальність у її чистому прояві, пов’язаному із поразкою Ігоря, підкреслено неможливістю воскресіння загиблих – «А Ігорева храброго плъку не (вос)кресити!». Опис у «Слові…» смерті Ізяслава, котрий «єдинъ позвоні своїми острими мечі о шеломи литовьскія» та, без підтримки інших князів, «єдинъ же ізроні жемчюжну душу із храбра тіла чресъ злато ожереліє», тобто через комір сорочки, вишитої золотом, підносить мортальний мотив до високих поетичних образів. У згадці про жалόбних божеств, Карну та Жля, про поховальний ріг, у якому запалювали вогонь («смагу людєм мичючи въ пламяні розі») простежується обрядово-ритуальний рівень мортальності. Елементи поховальної обрядовості, за одним з варіантів інтерпретації (12, с. 175) згадуються і у віщому сні Святослава, котрий бачив себе накритим чорною паполомою (поховальним покривалом), а дошки на даху його терему (через який виносили померлого) вже було розібрано. Інколи сама природа включається у смислову знакову систему поховальної обрядовості. Хороброму князю Борису Вячеславичу «слава (вихваляння) на судъ» привела, постеливши йому «зелену паполому» (траву як поховальне покривало) на річці Каніні.

Аліментарно-агресивний мотив багатої військової здобичі, що її захопили у першому бою русичі, доповнюється еротичним, оскільки вони, «розтопташа погания плъки», «помчаша» після цього красних дівок половецьких. Про військову здобич думають й дружини воїнів, не дочекавшись своїх «лад» з походу, «въсплакашась» не тільки тому, що їм «своїхъ милихъ ладъ ні мислію мислити, ні думою думати, ні очима съглядати», а й тому, що «злата и сребра німало того потрепати» (тепер вже в руках своїх зовсім не потримати).

Символічне ототожнення битви із жнивами як контамінування аліментарності та агресивності знаходить прояв у таких поетичних рядках «Слова…»: «На Немизі снопи стелють головами, молотять чепи харалужними, на тоці живот кладуть, віють душу от тіла». Своєрідне обернення паралелі «жнива – жертва» спостерігається в описі битви як «сівби»: «Чръна земля подъ копити костьми била посіяна, а кровію польяна: тугою взидоша на Руской землє».

Ясно, що у агресивно-авантюрному творі еротичний код не може бути домінуючим. Як і в «Одіссеї», в «Слові…» ми зустрічаємо лише побіжні згадки про стосунки жінок та чоловіків. Проте є тут і яскравий мотив палкого кохання, змішаного з тугою за «ладою» (еротичний код на рівні духовних почуттів, відконтрастований мортальністю, пов’язаною із можливою втратою чоловіка), котрий пронизує знаменитий «плач Ярославни», дочки Ярослава Осмомисла Єфросинії. По своїм коханим, що не повернулися додому, плачуть і дружини вояків Ігоря. Інституціалізовані статеві стосунки ми бачимо також і у факті одруження сина Ігоря Володимира у полоні на дочці Кончака, з якою він був заручений ще за часів дружби Ігоря із цим ханом (13, сс. 56-57). Одна з версій інтерпретації смислу походу Ігоря полягала, як відомо, у тому, що цей похід мав за мету одруження сина Ігоря. Недаремно опис поразки русичів описується у передвесільних термінах: «Ту кровавого вина не доста; ту пиръ докончаша храбрі русичі, свати попоїша, а самі полегоша за землю Рускую». Коли Кончак звертається до Гзака з пропозицією вирішити конфлікт шляхом одруження «сокола» з половецькою «красною дівицею», він застосовує при цьому термін з весільних пісень, де «одруження» позначалося словом «опутати», тобто, одружити, засватати. Позашлюбні стосунки видно із ставлення воїнів у перший, переможний для них день, до «красния дівок половецкія». Нехтування подружнім коханням проявляє у запалі войовничості і «буй тур Всеволод», котрий «забивъ чті і живота», «і своя милия хоті, красния Глібовни свичая і обичая». Алегоричним тлумаченням еротичних мотивів є оповідь про те, як «връже Святослав жребій о дівицю собі любу», під якою розумівся Київ. Тобто, спроба добитися Києва ототожнюється з гаданням про майбутню суджену.

Інформаційно-агресивна контамінація вбачається у грізних знаках-перестрогах, котрі віщують невдачу: «Тогда Ігорь възрє на світлоє солнце и видє от нєго тьмою вся своя вої прикриті», або – «Солнце єму тьмою путь заступаше, нощь стонущи єму грозою птичь убуді». Попереджає про Ігоря похід і «дивъ връху дерева», котрий «збися». «кличе», «велитъ послушаті – землі незнаємой». Поганий сон, що його бачив у Києві Святослав, теж сповнений тяжких передчуттів, знаковим підтвердженням яких було те, що «бусові врані» «всю нощ» з вечора «възграяху». Сон Святослава також повен недобрих передчуттів: бачити «женчюгь» уві сні, як і розібраний дах – це до нещастя.

Коли говориться про те, що Ігор «істягну умь крєпостію своєю», то тут ми можемо констатувати контамінацію агресивного та інформаційного кодів, коли розум пов’язується із силою. Інформаційний сигнал про готовність до втечі дає Ігорю половець Овлур. Сам Ігор у своїй уяві проходить весь свій майбутній шлях додому, міряючи «мислію поля» от великого Дону до малого Донця. Тим самим інформаційність у даному випадку кодифікує КГП безсмертя у її редуцьованому вигляді порятунку від смерті. Діалоговість інформаційного обміну (також у контексті порятунку) знаходить вияв «бесіді» Ігоря з Донцем.

З наведених даних видно, що звернення до інтерпретованих дослідниками образів провідних діючих осіб творів, що ми їх щойно розглянули, у будь-якому випадку дає нам можливість твердити про загальну структуризацію міфопоетичного тексту універсально-культурними елементами – або категоріями граничних підставин, або світоглядними кодами, або їх контамінаціями. Безумовно, обсяг представленого матеріалу не можна вважати вичерпним. Звернення до того чи іншого персонажу, образу, сюжету, мотиву неодмінно тягне за собою як за ниточку, нові персонажі та мотиви, які складають строкату калейдоскопічну картину давньогрецької міфології та давньоукраїнського епосу на різних стадіях їх розвитку. Не думаю, що залучення додаткового матеріалу могло б принципово змінити картину. Універсально-культурні інваріанти, що складають глибинну основу всіх текстів культури, становлять вирішальний структуроутворюючий принцип будь-якого міфологічного дискурсу або його фрагменту. Через це введення додаткового матеріалу лише збільшило б обсяг роботи, але не змінило б суті справи. Саме ці універсально-культурні інваріанти давньогрецької міфології та давньоукраїнського епосу служать тією ланкою, що з’єднує нечувано далекі дні із сучасністю і робить як оригінальні міфологічні тексти, так і їхні репродукції та ремінісценції в світовій та українській літературі та мистецтві – творах Т. Шевченка, Л. Українки та І. Франка вічно живими та актуальними.