Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / М / Панас Мирний / Студії / Панас Мирний і доля його літературної спадщини / Зібрання творів 1954 – 1955 рр.

Панас Мирний
і доля його літературної спадщини

Зібрання творів 1954 – 1955 рр.

Сиваченко М. Є.

Рішучий поворот у науковому дослідженні і виданні творів Мирного почався з 1949 р., коли український радянський народ і всі братні народи Радянського Союзу відзначили знаменну дату – 100-річчя з дня народження видатного українського письменника-реаліста.

У зв’язку з столітнім ювілеєм з дня народження Мирного була розпочата підготовка зібрання творів письменника у п’яти томах. Здійснювала цю роботу група наукових співробітників Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, очолювана редакційною колегією в складі О. І. Білецького (голова), О. К. Бабишкіна, М. С. Грудницької та М. П. Пивоварова.

Без сумніву, це п’ятитомне зібрання творів Мирного, випущене Видавництвом АН УРСР протягом 1954 – 1955 рр., становило віху в практиці видання творів видатного повістяра.

В процесі підготовки п’ятитомника була проведена значна текстологічна робота. Готуючи видання, зокрема романи «Хіба ревуть воли…», «Повія», повісті «Лихі люди», «Лихо давнє й сьогочасне», ряд оповідань, драму «Лимерівна» та ін., упорядники зверталися до авторитетних джерел – чистових і чорнових автографів, прижиттєвих видань, пильно вивчали цензурні матеріали, листи тощо.

Звісно, що в такій складній роботі не обійшлося і без певних промахів, ба навіть істотних помилок, викликаних рядом причин – все ще недостатньо глибоким вивченням історії тексту окремих творів, браком чітко визначених, науково обгрунтованих принципів мовного редагування. Допущено було і невиправдані купюри (наприклад, у тексті роману «Хіба ревуть воли…»), на що вказувала критика [див.: І. Кухалашвілі, Творча спадщина письменника. – «Радянська Україна», 16 жовтня 1956 р.]. Слушними були зауваження критики і про те, що в коментарях траплялися нечіткі формулювання, іноді дуже приблизне датування творів.

Що ж до складу видання, то воно було найповнішим з усіх, які коли-небудь з’являлися. Щоправда, упорядники все-таки цілком не врахували того «Покажчика» (авторського проспекту), що його Мирний подавав до «віківського» видання. У п’ятитомнику, наприклад, не були вміщені філософська містерія «Спокуса», переклади «Короля Ліра» та «Думи про Гайявату», словом, ряд праць, що їм письменник надавав немаловажного значення і хотів бачити в зібранні своїх творів.

Та все-таки п’ятитомник мав чимало такого матеріалу, який у попередніх виданнях не знаходив місця. Мова йде передусім про листи. У п’ятитомнику було вміщено 68 листів письменника, із яких більша частина (близько 40) публікувалася вперше. Значення цих листів важко переоцінити. Вони – надійне, першорядне джерело дорогоцінних відомостей про обставини життя Мирного (зважмо, що він весь час прагнув зберегти incognito), про риси його вдачі й характеру, про його соціальні, естетичні й етичні погляди. Немало цінного матеріалу дають ці листи і для розв’язання багатьох питань творчості видатного повістяра, його здійснених і нездійснених творчих задумів, цензурних історій цілого ряду його творів тощо.

У тому ж плані, що й про листи, слід говорити про щоденники Мирного. До даного видання вони також включалися вперше. Писані в пору ранньої молодості, ці щоденники (перший датується 1865, другий – 1870 роком) дають яскравий матеріал для розуміння біографії письменника і формування його світогляду.

Новиною в п’ятитомникові були й статті та промови Мирного, більша частина яких раніше не публікувалася. Йдеться, зокрема, про статті, в яких письменник говорив про свою безмірну любов до Шевченка, висловив в основі своїй матеріалістичні думки про мову, її походження та збагачення в процесі суспільного розвитку.

Свого часу І. Франко писав про Мирного:

«Невеселі життєві обставини, становище підрядного урядника в невеликім губерніальнім місті Полтаві було, мабуть, причиною, що Мирний писав дуже небагато і часто мовчав цілими роками» [Іван Франко, Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р., стор. 198].

Що в творчому житті письменника були малопродуктивні роки, про це він і сам говорив. А наскільки вірною була теза І. Франка про те, що Мирний писав «дуже не багато»? Коли судити по друкованій продукції Мирного, тій, що з’явилася за час його майже півстолітньої творчої діяльності, то висловлена І. Франком теза відповідатиме істині, а коли звернутися до архівних матеріалів письменника, що в цілому добре збереглися, то ця теза вимагатиме певних коректив.

Упорядники п’ятитомника якраз і ставили своїм завданням внести такі корективи, так чи інакше спростувати уяву про Мирного як про малопродуктивного письменника. З цією метою до п’ятитомника було введено чимало раніше невідомих творів, які з різних причин залишилися незавершеними. У п’ятитомнику незавершені прозові твори становили приблизно четверту частину за своїм обсягом.

Таке помітне розширення масиву прози було фактом з усіх поглядів позитивним. П’ятитомник розширював уяву про Мирного та його творчість, доводив, що Мирний написав багато більше, ніж про це було відомо, що серед його незавершених речей є чимало цікавих задумів. Та водночас цей п’ятитомник і викривлював творче обличчя письменника тим, що введення незавершеної прози було зроблено без належного наукового такту, всупереч науковим вимогам радянської текстології, з порушенням авторської волі.

В чому це виявилося? Передусім у такому зовсім не другорядному моменті, як композиція видання, як розміщення матеріалу. Так, наприклад, у першому і четвертому томах п’ятитомника всі твори Мирного – і завершені, і незавершені, і ті, що їх він сам включав до видання своїх творів, і ті, яких він через незакінченість, необробленість ніколи не думав випускати у світ, – йшли вперемішку, в єдиній хронологічній послідовності. Показовим щодо цього є перший том. Ось його зміст: «Палійка». – «Лихий попутав». – «Народолюбець». – «П’яниця». – «Рід». – «[Родина Бородаїв]» («Пасічник». – «Яків Бородай». – «Замчище». – «Визвол»). – «Злодій». – «Лихі люди».

Як бачимо, три завершені твори Мирного – «Лихий попутав», «П’яниця», «Лихі люди», що стали класичними, принесли Мирному славу талановитого письменника, були, фігурально висловлюючись, втоплені в водах незавершеної прози.

Таке розміщення матеріалу в першому томі п’ятитомника явно суперечило авторській волі, що її дуже легко виявити з компонування письменником «віківського» видання, де перший том містив тільки завершену «малу прозу». Тим часом, упорядники п’ятитомника, всупереч авторській волі, розпочинали перший том розшуканою в архіві «Палійкою» – одним з ранніх оповідань, звісно, не позбавленим інтересу (передусім з точки зору формування Мирного як соціального письменника, як захисника всіх кривджених і упосліджених), та все-таки незавершеним, не у всіх деталях продуманим, не очищеним від натуралістичних сцен, з надуманою розв’язкою.

За «Палійкою» вже йшло оповідання «Лихий попутав», яким Мирний так успішно дебютував у прозі і про яке пізніше говорив: «Лихий попутав – это первый рассказ, заставивший обратить всех внимание на меня, как на талантливого писателя». Відомою є висока оцінка цього оповідання, висловлена І. Франком, В. Горленком, Б. Познанським, Б. Гріичеиком та іншими критиками. Здається, не потрібно багато говорити про те, чому Мирний, продумуючи композицію «віківського» видання, відкривав парад своїх творів саме оповіданням «Лихий попутав».

А далі, за завершеним оповіданням «Лихий попутав», знову йшло незавершене (сюжетно) оповідання «Народолюбець» – цей, за влучним виразом О. І. Білецького, своєрідний підготовчий етюд до повісті «Лихі люди», після якого подавався уже завершений, «читабельний» твір – повість «П’яниця», котру сам Мирний у зібранні творів ставив після «Лихого попутав».

Щоб читач добрався до класичної повісті «Лихі люди», котра була етапною як у творчій біографії Мирного, так і в історії української літератури, йому спершу пропонувалося ознайомитися з речами, що мають історико-літературие значення, можуть бути цікавими передусім спеціалістам: оповіданням «Рід» – одним із розділів незакінченого великого твору «Сколихнув», написаним начорно циклом «[Родина Бородаїв]» та оповіданням «Злодій», до остаточної обробки тексту якого Мирний так і не повертався.

Зауважимо, що в коментарях до першого тома упорядники чомусь не знайшли за потрібне бодай коротко висвітлити літературно-текстологічну історію оповідання «Злодій», а водночас і з’ясувати питання, чому Мирний не брався за остаточну обробку цього твору, а отже, й не пропонував його до друку. Натомість «Злодій» подавався тут як твір закінчений. Як «закінчений», «окремий твір» було схарактеризовано і оповідання «Рід». Коли б ці твори були насправді викінчені, то вже ж би Мирний не тримав їх у «шкатулі», а віддав би до друку, тим більше, що на нього, особливо в кінці 1890 – на початку 1900-х років, частенько насідали різні видавці альманахів та збірників. Будь-яке запрошення взяти участь у тому чи тому альманасі, збірникові – суща морока для Мирного.

«З усіх усюдів, – писав він на початку 1903 р., – пристають до мене дати що-небудь задля збірників, що то там, то там думають складати. Цими днями одібрав листа з Одеси: он як просять! А в мене нічого готового немає, хоч перепадися!»


Примітки

Подається за виданням: Панас Мирний (П. Я. Рудченко) Зібрання творів у 7 томах. – К.: Наукова думка, 1968 р., т. 1, с. 22 – 26.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2017 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 38

Модифіковано : 12.09.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.