15. На прощу до Почаєва

Улас Самчук

Шаліє весна. Цвітуть і одцвітають сади. Земля жене зі себе силу велику. Ростуть і хвилюють жита. Небо наганяє потопу сонця і дощу.

Володько господарить з батьком. У його розпорядженні коні. Чудесні «казьонні» тварини з таврами на стегнах. Кара блискуча кобила і гнідий кінь-кіргіз. Їздить ними до ліса, возить гній, водить на пашу, до води… Особливо подобається Володькові «кіргіз». На ньому чудесно їдеться верхи. Всівся, гикнув і понісся стрілою.

Село швидко міняється. Вернулися з війни Стратон, Кузьма, Іван. Не вернулися тільки Хомів Мирон, Тарасів Василь і Ониськів Нестор. Це з дерманців. Зі сільських не вернулось багато. Матвієвого Василя також нема, але він ще служить у якомусь українському полку. Неділями знов збираються селяни в Матвія і ведуть розмови.

Одного разу приходить вістка, що в Києві змінилася влада. Настав якийсь гетьман. Що то таке – ніхто не відає.

«Плохо дєло». По містах якісь гайдамаки завелись. Одягаються в таке тобі рябе. Червоні штани, синя блуза. Просто, як циган який. А по селах, кажуть, карательні «отряди» пішли. Скрізь, де тільки пан був і де люди не вгляділи панського майна, тепер біда. Приходять, чуєте, збирають людей, ложать по черзі на стілець, скидають штани і сиплять по двадцять п’ять кожному. Це тобі не жарт.

Матвій з приводу того так висловився:

– Воно дурне правлєнія. Що там за гетьман і хто він – не знаємо. Але коли б він мудрий був, не допустив би, щоб його люди і під нього таки копали яму. Як не кажіть, а проти народу не можна йти. Не можна народові волю велику давати, але ж не можна над ним канчуком правити. Треба, щоби було справедливо. Розібрали маєтки. Бо війна прийшла. Революція. Нащо до революції гнали.

Думаєте, що революцію робили революціонери. Ні. Офіцирня, паничики. Оці самі, що тепер по селах їздять і народ нагаями порють, поки їх не вишпурнуть під сто чортів. Ех, я казав і кажу. Люди не бачать правди, а вона є. Є правда. Всім є досить місця на землі, тільки треба вміти розумно і чесно жити.

Скинули царя – добре. Бо цар не був у себе паном. Не був хазяїн. Відібрали помєщикам землю – також добре. Бо хіба їм, отим паничикам вона потрібна. Яке государство буде терпіти, щоби такі обшари землі марнувалися. А по-моєму, коли помєщик добрий господар, хай господарить. Ні, – забрати йому землю і віддати чесним господарям. Бо землі таки мало. Це признає кожний. Але коли би добре та до ладу її розділили – всім хватило б. А найважніше: земля належить тому, хто її любить і на ній добре працює.

Государство буде тоді багате, як усі будуть працювати… – хто б він не був. Чи то пан, чи мужик, без розділу… І треба дивитися не на того, хто має, а на того, хто не має. Прийди і запитай його: а чому то ти не маєш? Він тобі скаже: Так і так. Я ось маю дуже мало землі, багато дітей. До старости, до громади: люди добрі? Є це працьовита людина? Є це чесний хазяїн? Так, скажуть люди. Є це чесний і справедливий чоловік, не злодій і не п’яниця. Йому треба без викупу дати землі. Хай має собі і дітям. Норму на все. А коли це злодій, гультіпака, пролітаріят усього світу, геть із ним. Государство від такого все одно нічого ніколи не дістане.

Те саме і з панами. І між тими є такі самі. Одні ведуть хазяйство, працюють, інші по заграницях грошики протринькують, з лярвами гуляють, людей зневажають, Бога поганять. Відняти землю таким і баста! Без викупу! Хай іде собі і, що, хоче робить! Хоче за працю береться, хоче здихає, хоче Божим духом живе.

А ще треба народові просвіток дати. Це дуже важне. Темний народ по-темному робить. Колись, росказують, цар і пани не хотіли народу вчити. Кажуть, думали темним народом легше правити. Передумались. Не по тій лінії думали. І звірина тресована потрібніша, ніж дика. А ми ж, як не як, люди. Ми також не худоба і розум маємо. Своїм розумом, без помочі доходимо: так, а не так потрібно.

І коли би вчили нас, не було б революції, не було б отих грабунків, отих злодюг і справа, і зліва. Бо зараз не чесні люди бій ведуть, а, пробачте, ті, що не працювати, а грабувати хочуть. От що. В тім-то й біда. Кажу, люди мої! Біда тепер тому, що всі чесні люди не хочуть кидати отієї самої землі, яка вже для них не радістю, а прокляттям стає. І ще найважніше, що нема в тих людей шани до себе, не чують сили своєї.

Старий я вже і не маю сили починати все наново. Але я вже бачу, що треба робити. Світ новий настає і ми, хто знає, чи будемо в ньому голос мати. Але дітям своїм наказую: діти! Мусите перш, ніж торкнутися землі, пізнати себе. Вчитися мусите. Всі до одного. Чуєте? Всі до одного. Не на панів учитися, а на господарів, на докторів, на потрібних і чесних людей. От воно. А то здоровий чоловік землю рив, а гультай з паном власть держали. І вони вміють держати її.

І тепер гультай з паном бій веде, грасує по наших полях, по нашій праці, а ми сидимо і мовчимо. І нас затопчуть, бо ми ще не вміємо обстояти за себе. Але кажу: правда завжди на верх вийде. Прийде час і ми, люди мої, чи наші діти до голосу прийдемо і своє государство востановимо. Це стане, бо ж інакше не можна буде жити.

Солодко і радісно чути Володькові розумування батька. Може вони і не такі, як треба, але вони все-таки правдиві. В них нема фальшу. І головне, він дійшов до цього сам. Ніякі книги, ніякі вчителі, чи оратори. Боже мій. Скільки в цій людині розумного, доброго, справедливого. Яка непереможна воля жити. Всупереч усьому. І не тільки жити, а рости, ширитись.

Ось не встигли одгриміти гарматні перегроми і Матвій знов зводиться на цілу свою величину. Поширилися чутки, що деякі пани поспіхом землю розпродують. Кажуть, що й угорський пан хоче продати добрий шмат поля і ліса. Одної неділі Матвій бере в руки палицю і ступає своїм розмашним ходом на Угорщину. Пішов і оглянув молодий запуст. Кусочок чималий. Цілі двадцять десятин в одному загоні. Ціна, кажуть, тисячу карбованців десятина. Це ж просто даровизна. Купляти!

Люди кажуть:

– Е-е, знаєте! Хто його знає, як ще воно буде. Думаєте, що той гетьман вдержиться. Наврат. Раз проти народу – баста! Тут чоловік стягатиметься, купуватиме, а прийдуть інші й відберуть. Ні. Таки ліпше вже зачекати.

Вагання Матвія збільшується і збільшується. Вчора перед вечором заходив Стратон.

– Дайбо здоровя! Чули, що зробили з Мощаницею? Приїхав он з Дерманя Титко. Чорно зробили. Німці.

Це останнє слово вимовляє Стратон таємничо.

– Чужа кров, що ж… А що робить наша власть? Кажуть, Таксарі почали за свої розбиті тартаки впоминатися. Воно понятно, але, що можна зробити таким способом, як вони задумали. Послали в село німців, щоби контрибуцію для жида стягти. Мощаничани виставили за селом кілька «пулімьотів» і сипнули по німцях, бо ж знаєте… Коли вже вони прийдуть стягати контрибуцію, не проси змилування. Зате, по кількох днях до села прийшла ціла німецька рота. Виловили матросів і інших главарів, зачинили їх у магазині і живцем спалила. Кажуть, живих людей у вогонь кидали.

Матвій подумав.

– Не віриться, щоб це правда була. Де ж видано, щоб живих людей палили.

– Ну, знаєте. Хто його знає. Титко каже, що йому самі мощаничани розказали. Все, каже, село розбіглося. Хто куди бачив. І коб-то покарали винних. А тож невинних якраз, бо хто винним чувся, хіба дурний дома сидіти.

– Ні, – сказав Матвій. – Не втримається ця власть. Он усе більше про большевиків гуторять. Ті золоті гори обіцяють, а ці відразу з нагаями та канчуками заходилися.

Від цього часу Матвій занехтуе думку про нову купівлю землі. Він зесь стурбований. Оповідання Стратона вплинуло на нього надзвичайно. Він знає Мощаницю, знає людей з неї. Колись навіть купив у одного мощаницького дядька корову.

Дивний світ для Матвія настав. Незрозумілий. Він знав свою силу і вагу і вперто, сміливо йшов від перемоги до перемоги. Але настають часи, що вимагають інших сил і інших борців. Матвій розуміє це, але не чує більше сили вступити в лави нових змагунів. Він починає розуміти, що змагання тепер не за землю, ту, яку він десятини сточував та тісний родинний вузол в’язав, а за право влади над тією землею.

Він поволі починає розуміти, що й він не був паном своїх мрій, а був він лиш знаряддям якихось вищих від нього сил, які щойно тепер зводять жорстоку боротьбу за втримання влади над ними. А що ж він? Невже він чесний, справедливий працівник, що ріс, як росте дерево з низу до верху, не має сили озватися за право своє? Мабуть так. Мабуть не має він тієї сили. Він не має змоги відорватися від скиби, з якою цілинно зрісся. І тому ходить він тепер якийсь безрадний, якийсь пригноблений.

За пару днів прийшлося поїхати до Кордишева до млина. Виїхали з Володьком раненько. Дзвінкий літній ранок. Тиша. Сходить потужне сонце. Ліс жолобецький співає небуденну пісню, хоч вічно одну і вічно незмінну. Їдуть долиною над річкою. Над рівною зеленню лугів вигойдується туман. Зрідка вилітають з молодого очерету чайки, попадають під зливу раннього проміння і там виблискують сріблом своєї барси. Які вони вперто неспокійні. Скільки настирливості. Хижі їх голоси скаржаться і плачуть сердитим плачем.

За цілу дорогу мало зустрічають людей. Не видно революції. Здається відгула війна, вернувся мир, спокій. Он на лівому схилі долини хвилюється пшениця жолобецького пана. Між нею цвітуть волошки і червоні маки. На лузі та очереті цвіте дика коситинь. Спокій.

Коло млина, як звичайно, завізники. Сидять на сонці селяни, курять, регочуть і очікують своєї черги. Знаходяться такі, що знають Матвія.

– А-а-а, дайбо здоровя! Як маємось? Що доброго, дядьку Матвію?

– Та звичайно. Доброго тепер не жди.

Матвій з Володьком зносять мішки, важать їх.

Завіз великий і зараз змолоти не вдасться. Прийдеться залишитися на ніч. Ось тільки підживляться коні й назад. Володько поїде, а Матвій залишається.

Поки підкормлюються коні, Володько йде оглянути млин і став. Дещо нагадує йому Лебедщину, але тут став значно більший, глибший. Стависько також велике. Вода в ставу чиста так, що видно дно і зграї рибок. Над ставом крутяться і кигикають чайки. Володько сідає на самому краєчку дерев’яної запруди і вдивляється в прозору воду. Онде лізе рачок. Так давно не бачив цих цікавих тваринок. Йому приємно сидіти так на сонці і бачити життя, що нагадує дитинство.

Але разом, яка велика різниця між теперішнім і колишнім. Як неймовірно далеко пішло життя наперед. За цей час відбулася війна, почалася революція. Міняються влади. Змагає до самостійності його пробуджена країна і от-от здобуде цю самостійність. Вона вже вважається самостійною і Володько її громадянин. Він уже це розуміє і йому, навіть, приємно це розуміти. У нього вливається якась частинка гордості від того розуміння.

Цей млин, ці люди, цей став – все, все навкруги це Україна і навіть отой рачок у ставу, це вже багатство України. Як радісно, як приємно. І дарма, що он ті селяни так мало почувають себе господарями своєї держави. Вони не можуть цього почувати. В них немає такого радісного, приємного чуття.

Матвій покликав Володька. Хлопець сам не зчувся, яким чином виникли в нього такі думки. Все це навіяв спогад дитинства. Він зірвався і пішов до батька.

– Ну, так поїдеш до дому, – сказав той. – А завтра рано приїжджай.

Володько відчіплює опалку, гнуздає коні. О, ви, мої добрі коні, думає він. Гладить блискучу пружню шию карої. Вона дивиться на Володька добрим байдужим поглядом. Кіргоз також не перечить нічому. Їм обом байдуже. Вони пройшли війну, пережили дуже багато. Зазнали ці тварини всячини і коли б не купив їх Матвій, їх кості напевно валялися би по ярах разом з тими, яких цілі стоси отут валяються та свідчать про прикрі часи. Добрі, щирі, спокійні тварини.

Володько любить свої коні. Нема причини їх не любити. Він сідає на віз і їде. Шкода гонити коні, а часу досить. Коло хуторів Ляхівці доганяє двох гайдамаків. Він вперше їх бачить. Не мав якось нагоди бачити й аж тепер, невідомо звідки, вони тут взялися.

– Стой! – різко гукає один з них. – Куда єдєш, маладой человєк?

Володько зупиняє коні й пояснює.

– Харашо! Так і нас с сабой подвєзьош! Пригай, Мітька! – звернувся він до свого товариша.

Володько перечити не бажає. Підвезти їх не така біда. Гайдамаки щось там лаються, що мало соломи на віз намощено. Володько пояснює, що він з млина їде. Одвіз мішки, тому не міг набирати більше соломи.

Гаразд. Їдуть далі. Володько трохи дивується, що гайдамаки розмовляють по-московськи. Ну, але що тепер дивуватися. Їдуть. Яке йому до них діло. Перед Жолобками один з гайдамаків звертається до Володька:

– Слиш, козак. Ти атвєзьош нас сєводня до Кременца. Лошаді імєєш харошіє. А что, ані казьонния?

Володько чує і знає, до чого той провадить, але мовчить і не оглядається. «Казьонниє»! Тоді коли вони сновигали по полях, грузли в снігових заметах, гибли, мов мухи в осені… Небійсь… Тоді він один з другим не бачив, що то «казьонниє». Вйо і Володько чомусь злісно хльоскає по конях батогом, ніби ті щось винні.

– Не можу я вас везти сьогодні до Крем’янця, – раптом сміло озвався Володько… Гайдамака підняв голову.

– А почему?

– Бо не можу!

– Ето не аргумент… Павєзьош… Да, да. Павєзьош, павєзьош! Ні то ми і лошаді твої канфіскуєм… Ета казьонниє.

Володько далі насуплено мовчить. Що казати. Він дуже добре розуміє тих нахабних і дурних парубків може зі сусіднього села, які живуть скорше інстинктом, ніж розумом. А раз мають револьвери при боці, що їм тоді на перешкоді дещо поглумитися над безборонним.

І ще зміцнився Володько у запозиченому від батька переконанні, що ніхто тепер, по війні, не думає творити порядку. Нема сили в людей, щоб наново взятися за працю. І хто би то не був, чи ось ці гайдамаки, чи большевики, всі вони однакові вороги порядку і справедливосте, бо всі вони хочуть ще бенкету, революції, хочуть пожити, бо нащо «стільки-то років кров проливав».

І всі вони найбільші вороги тих, що працюють та щось мають. Революція, права чи ліва, перш усього лягає тягарем на господарів. Ті дадуть, що мають, і кожний, хто не прийде, не скаже «на», тільки «дай». Це селянське пересвідчення знає Володько і тому поділяє байдужість своїх сусідів до всіх. «Еее, всі вони однакові!»

Але Володько, як син землі, може бути іншим захоплений. Цього захоплення покищо не поділяють ні Стратон, ні Іван, ані навіть рідний батько. Воно має свій грунт не на землі, а в душі. Він прочитав уже Кащенка. Він вивчив Шевченка. Він знає, що були колись Січ, Запоріжжя, вільність. Його душу полонила романтика того привабливого давноминулого, з чубатими козаками, з дніпровими порогами, зі степами широкими.

То була Україна. Так. Це Україна, його батьківщина, дивна й незнана земля, що має два обличчя. Одно чорне з потом праці, друге радісне, усміхнене, рожеве, як барва рожі, зрошеної росою. І це приваблює Володька. І за це він хоче битися і звести до бою батька, сусідів – чорних, зачовганих працею чоловіків… Володьку! Ти смішний.

Коні біжать. Ось уже Жолобки. Гайдамаки сидять і курять. Виїжджають з долини на пригірок, їдуть вулицею. Під’їжджають до кращої більшої хати.

– Стій! – чує Володько. Оглядається. – Стій тут. Підем снідати. Хто тут живе?

– Дяк, – відповідає Володько і зупиняє коні.

– Прекрасно! Он і дяківни тіп-топ виглядають. Стій і чекай на нас.

Зіскочили і побігли на подвір’я. Володько сидить на возі. Коні стоять і помахують хвостами. На них падають гедзи і тнуть. Гайдамаки сховалися в сінях, звідки одразу чути гармидер. По деякому часі вибігла струнка і гарненька, вдягнена в суконку з доморобнього полотна, дяківна. Вона усміхається. Володько дивиться на неї з-під лоба.

– Чого ти такий сердитий? – питає дяківна. Володько сказав, чого.

– Ну, то ми їх там заговоримо, а ти їдь собі і все… Знають вони, де ти живеш?

А Володько й сам уже думав над цим. Тепер міркує лиш, як його краще «чкурнути». Дяківна допомогла. Пішла до хати і коли гайдамаки поїдали яєшню, вийшла та махнула рукою. Володько рушив, з початку хода, далі смикнув по конях батюгою і тільки хмара кур’яви знялася за ним.

Другого ранку Володько був у Кордишеві й усе оповів батькові. Той зазначив, що тепер не дасться вдержати ці коні.

І його слова справдились. Через кілька днів до Тилявки прийшов відділ німців. Виявилося, що це той самий відділ, що так особливо розквітувався з Мощаницею. Зі собою мали вони ще багато мощаницької здобичі. В однім добрім мощаницькім возі зломилося колесо. Почали шукати по хуторах чогось, чим би можна того воза замінити. В Матвія стоїть на подвір’ї добрий «казьонний» віз. Побачили його і без слова заміняли на мощаницького. Та на цім не кінець. Володько привів саме з паші коні. Німцям сподобались вони… Оглянули, відв’язали кару кобилу, щось гергочуть і ведуть геть. Ціла Матвієва родина в лемент, але це мало впливає на німців. Володькові сльози стоять на очах. Німець вивів кобилу на шлях, веде за повід. За ним ступає розгублений Матвій, а за Матвієм Володько. Вони не хочуть вірити, що той чужий чоловік забере їм їх власну коняку. Вони йдуть і на щось надіються. А може… А може він таки змилосердиться…

– Пане! – просить Матвій. – Не беріть мені її. Я не буду мати чим робити в полі.

Який він дивний, той Матвій. Це ж все одно, коли б він благав отой камінь, щоби він зірвався і летів птахом.

Але Матвій все-таки не падає духом. Йому приходить на думку неймовірне. Коли дійшли аж до церкви, Матвій виймає з кишені свого пуляреса, видобуває з нього «катеринку».

– Пан! Гей, пан! – кличе Матвій і підходить аж до самого німця. Той оглядається, Матвій тицяє йому катеринку. Той робить вираз ображеного, але пройшовши кроків десять, зупиняється. Володько бачить це і в його душі острах та надія. Кобила байдуже стоїть, помахує хвостом. Сонце ллється на її чорну гладеньку спину, на клуби і відбивається. Ось вона зводить високо голову, випростує пружні шпичасті вуха.

Німець протягає руку і бере в Матвія стовку. Натомість передає Матвієві повід Карої. Володько підстрібує.

– На! – гукає Матвій. Володько підскакує, миттю злітає на кобилу і з копита пускається в чвал. Матвій суворий і сердитий поволі йде вулицею. Він міркує. У нього вже виникло тверде рішення продати ті коні. Не мине їх революція.

А німець пішов собі далі.

Ще через кілька днів прибули до Матвія купці. Сторгувалися і забрали Кару і Кіргіза за три тисячі й сто карбованців. Половину «миколаївками», половину «хвартушками» та «осиковатими». На цих останніх герби й атрибути Української держави. Але ні Матвій, ні Володько не виявляють з того великої втіхи. Не чуються вони в своїй державі. Хтось, десь невідомий править тією державою, з якої тільки і є, що ті «осиковаті» знаки державної скарбниці.

Наближаються жнива. Матвій купує нові коні, звичайні селянські коники – сіра кобила, карий кінь і в добавок до того, купує великого, молодого, але дуже занедбаного коростявого шпака.

Перед самими жнивами сталася подія, що лишила Володькові глибокий слід. Одного дня з Дерманя прибуло кілька молодих жінок. Між ними дядькова Єлисеєва Палажка і молодша дядина Мотря. Ідуть до Почаєва. Це по-перше, від коли затихла війна. Кличуть також Катерину і Володька.

Володько на такі справи перший. Мандри, відвідини незнайомих місць… Іти широким шляхом, полями, лісами, селами… Звільнитися трохи від турботи і гризот щоденних… Думати над долею рідного краю і любуватися його чарівною красою – на це Володько перший. І мати не проти цього:

– Бувало, дітоньки, й сама ходила… Десяток разів, милі мої, ішла відвідати святе місце, де сама Мати Божа на камінь ступила і лишила вічний слід.

Ще з вечора палахкотить у челюстях печі вогонь. Печуть коржі і смажать м’ясо. На другий день раненько – ще сонце не винеслося з-за жолобецького ліса – відхід. Володько накульбачив на себе торбу. Чоботи позв’язував на палиці, а йде босоніж.

Пражить сонце. На право й на ліво поля мов застиглі золоті озера. От-от підкладай косу, серп і вали дорідне жниво.

Ідуть через Крем’янець. У місті тихо, чисто. Коло будинків поліційної управи вартовий у шоломі. Німець. Стоїть і насуплено дивиться. Дивні, суворі люди. Нема в них усмішки.

Перейшли Широкою і звернули на Костельну до гори. Коло будови колишньої «уєздной касси» Володько зупиняється. Вдивляється в напис «Повітова скарбниця» і над цим тризуб. Приємно. Ніщо інше не вказує, що це українське місто, хай хоч що-небудь.

Далі на гору. Звідтіль видно ціле місто. Білі, великі будови ліцею, собор, монастир. Сади розкидалися по взгір’ю. Гора Бона нагадує забутий, врослий у землю велетенський шолом. А навколо села, сади і знов села.

Велична земле моя, радість моя! Благословляю красу й ширінь твою і люд правдивий, щирий, простий. Може, земле моя кохана, і над твоєю долею засяє ясна зор’я свободи. Ще крок, ще тільки один крок… І чудесна, опоююча, свята свобода розгорне золоті свої крила над цими селами, садами, полями.

Як неймовірно радісно. Володько забуває все те, що було недавно. До нього вертається його божок, божок цікавості, радості, божок молодої сили. Ще далеко, дуже далеко, двадцять два кілометри той Почаїв, але з гори Хрест уже виразно видно золоту баню його дзвіниці, що палахкотить у соняшній зливі. Вона стоїть на чорній смузі ліса, мов маяк на скелі океану. Ліси, яри. Сходять мандрівники вниз. Баня Почаєва ховається. Під ногами міняється грунт. Між гаями крейдяні поля, вбогі розбиті села, виснажені люди.

Слід війни помітно надто виразно. Рівнина Ікви спорота здовж і поперек окопами. Чагарники колючого дроту вростють бур’яном. Де-не-де, на місці колишніх сіл зводяться хатки; через непокриті стріхи курить дим, голі діти вибігають на дорогу.

– Дайте, тіточко, кусник хліба! – протягають худі, мов патики, рученята. Подорожні скидають торби, виймають хліб, дають. Урадувані діти біжать до своїх недокінчених хат.

Дунаїв. Село, де всі мандрівники відпочивають, полуднують, п’ють чисту, мов лід холодну, джерельну воду. Ще один перехід в’юнкою сошею, через ліс і вже Почаїв. Ось тут, кажуть, стояла колись каплиця. Під нею зажди відпочивали мандрівники. Володько стільки разів чув про ту каплицю. Тепер з неї лишився тільки один фундамент. На її місці поставили хрест, на якому скарбонка для пожертв.

Ціле село розбите. Залишилося лиш кілька хат і дерев’яна церква зі збитою і похилою на бік банею.

Володько сидить на камені в гурті мандрівників і думає. У ногах сіпає біль. Засмажене сонцем обличчя горить. У голову тиснуться думи над минулим, теперішнім і будучим. Уявляється йому війна, що бушувала тут ще недавно. Уявляються ті люди, що робили з цієї землі руїну, билися, клалися трупом, щоби все так нагло урвати І безславно зникнути.

Поїли, попили, відпочили, обділили жебрацьку дітвору та калік і далі.

Дівчата веселі, сміються, жартують. Володькові радісно, але йому ніколи сміятися. Його приневолює до поважності надзвичайна хвилина. Зворушливе, дивовижне, надзвичайне дивовисько, яке пройшло перед його очима, це війна. І от тепер він ступає по тих місцях, де кожний камінець кричить війною. По дорозі валяються розбиті військові вози, різні речі, набої. По полях розсипані ями від стрілен, що рвались

Почаївський ліс. Старі товстючі дерева. І тут помітно війну. Розторощені стовбурі, укриття. Порозкидані, зіпсуті речі.

У лісі дещо прохолодніло. Йдеться легше. Жарти і сміх стихають, бо ще пів годинки, ще пара кілометрів і перед очима Почаїв. Виходять на взлісся.

Всі зупиняються, стають навколішки, хрестяться. Володько в полоні враження. Він хреститься також. Перед очима велетенська, маєстатна постать лаври зі всіма її будовами. Володько безліч разів бачив її на малюнках і от аж тепер нарешті бачить її власними очима. Це вона та гора, де «пасли, пасли пастирі, пасли овци на горі, та й увиділи Божу Матір на скалі». Це тут змагалися здобути святиню турки, що впали жертвою кари матері Бога.

Сила враження, віри охопила й узброїла його. Він бачить лише великанську білу, залиту передвечірним сонцем святиню, до якої впродовж віків зі всіх куточків його рідної землі спливали люди, щоби бодай тут, разом із водою зі «стопи» Матері Бога, зачерпнути підсилення віри – єдиної опори жорстокого селянського існування.

Он клячать гурти в білих свитках і постолах. І ці сірі розчухрані постаті, з цілими горами клунків на плечах, бозна з яких лісів і багон, принесли на показ світові свою біду, свою темноту. Он стоять вони навколішках і їх безбарвні очі горять великою вірою.

Віра. Страшне недоторкане слово. Над світом війна, над світом пожежа, а вони клячать у поросі. Які сили піднімуть їх із того пороху й уведуть у храм, де зустріне їх усміхнений Бог і скаже їм встаньте! Ви образ і подоба моя! Огляньтеся на себе і пізнайте своє вбожество, віднайдіть у собі гідність мого найкращого творіння, яке я назвав найкращим ім’ям. Встаньте і будьте сам! собою!..

Вдарив велетенський дзвін і від його громового рокоту затремтіли люди, дерева, земля.

– Ну, люди! Вже час! Вставаймо!

Серед глибокої тиші, під звуки велеканського дзвону слова ті видаються закликом.

Всі встають, назувають на ноги взуття і йдуть. Все ближче і ближче лаври. Все ближче і ближче мета. Все потужніше гуде великий дзвін, розтягаючи своє бамкання геть навколо, як далеко сягне око.

Приходять. Скрізь люди. Шукають місця для нічлігів. Багато хат розбитих. Знаходять одну хату, де їх приймають. Ще не оправлена вона від війни як слід. Нові двері, нові вікна, полатаний поміст. Меблі зганяні. На стіні стародавний з тягарками годинник. Чоловік, жінка, двоє русявих, живих малих. Мандрівники займають передню кімнату і розташовуються по помості.

Перед спанням ідуть «на вечірню». Зі страхом і трепетом вступають під зводи велетенського храму, де розноситься спів, ладан, золотий відблиск сяйва свічок і електрики. Он золота ікона над стопою. Онде-о ті відомі з чистого срібла дзеркала. Кажуть, німці підміняли їх. Он де місце, де стоїть чудодійна ікона Матері Божої. Під нею милиці людини, що колись належали каліці, який вірив і одужав. Малюнки чудес, які сталися тут, на цьому місці.

Володько на деякий час стає знов тим малим Володьком, який не має часу ні молитися, ні роздумувати над усім, що бачить. Він увесь увага, ввесь переживання, ввесь уява. Роскіш святині полонює його і треба все оглянути, пережити нутром і затямити кожний непомітний звук великої душевної музики.

Другий день. Молодиці, дівчата спішать на ярмарок. Там буди з всіляким дешевим крамом. Свистуни, гармоньки, кульчики, бляшані хрестики. Юрби дівчат купчаться коло балаганів, торгуються, купують. Он стоїть безногий чоловік із катеринкою. На катеринці папуга, що тягне «щастя». На хідниках під парканами янчать каліки, риплять своїми невибагливими струментами лірники. Висвистують свистуни, виграють на губних гармоньках, вигукують продавачі.

Володько оглядає все, цікавиться, але не знаходить для себе нічого гідного уваги. Він кидає жінок, які захоплюються торговлею і піднімається на гору, проходить брамою на лаврське подвір’я. Там відчинені образарні, книгарні. Володько заходить до книгарні. Він хотів би купити якісь книжки, писані по-українськи. Але таких немає. Книжки все русскі. «Святітєль Пітірім Тамбовскій», «Сергій Радонєжскій», «Серафім Саровскій». Он відома «Откровєніє воїна із каріта». Бачить також «Ад і рай». Ці книжки нагадують Володькові дитинство. Не любить він тепер такого читання, але чомусь купує «Ад і рай» і «Откровєніє». Ніяково так вийти, не купивши нічого.

Далі йде під дзвіницю, задирає голову до гори. Висока. Мури які! Сила людська непроста річ. Все зробить. Заманулося полізти на дзвіницю. На другому поверсі велетень дзвін. Коли знімали його і вивозили «в глуб Росії», пробили цілу стіну. Тепер вона забита дошками, а дзвін знов на своєму місці. Поліз далі, виліз на самий останній поверх, туди, де стоїть машина годинника. Війна зупинила його і він не рухається. Через дірки в його «цифербляті» німець слідкував за руским. Розказували ж, що руский хотів з «орудій» креснуть по дзвіниці та побоявся гріху.

Тепер Володько сам висадив голову через дірку і з острахом оглядає далеку землю, всипану дрібненькими людьми. Навколо у простір летить зір і не бачить собі межі. Отам десь Галичина. Звідтіль їхали дядьки, що вісьтали. Там Австрія. І ще далі там багато держав і багато народів. Шкода, що зір так близько сягає, що нема крил у людини, що сила не в стані здобути того, чого прагне душа. А Володько дуже, дуже хотів би відвідати ті далекі дивні краї, побачити, як там живуть, що там роблять. У його уяві встають постаті минувшини тих країн. Вальтер Скот навчав його історії, Жюль Верн фізики, Купер географії. Там шалені міста, там Париж, Берлін, Лондон. Там височенні Альпи і безконечний ширізний океанський шлях у країну Тома Соєра та на місця пригод Майн-Рідовських героїв.

Знімись, хлопче, махни крилом і край кришталеві простори, привабливі і чарівні.

Через годину Володько знов у храмі, знов спів, розкотисте басування архідиякона, від чого тремтить цілий масив будови. Хлопець іде в печерські церкви. На сходах малюнки. Цілі натовпи угодників Божих, що посходилися сюди з цілої Росії та оздобили ці мури. Все печерний, темний, висохлий народ. Все терпеливцї і страдники. Все носії великого одушевлення своїх часів.

Тут і Йов Северський спочиває. Он домовина його, а над нею чернець. До домовини підступають перелякані, ледь дихаючі жінки, а чернець грубо попихає їх своїми сильними руками і басом підганяє:

– Ну там! Жівєй!

Перелякані жінки не чують цього. Вони зачаровані святістю місця і штовхуни ченця приймають, як належне. Але на Володька робить це дике враження. Він не тиснеться побачити мощі, а стоїть осторонь та оглядає.

Після сходить у найнижчу печерну церкву. Тут залишилися сліди та запах війни. І вирвані з іконостасу двері, та оголений підставець престолу; солома, що лежить так, як лежала тоді, коли в ній спали воїни чужого народу і навіть ті скинуті зі стіни чорні олійні образи з прохромленими обличчями, все це говорить винятково дивною мовою, мовою, яка влазить у святе святих людини і розростається там до неймовірних розмірів.

Піднімаючись між колонами печерців по сходах на гору, Володько не чув святості. Поведінка ченця, прохромлені святі, солома… Яка це святість? Чому не встане Йов і не прожене тих, що поневір’яють людським побожним наставленням.

І аж на галерії, з якої відхиляється перед зором ширінь рідної землі, Володько знов бере себе в руки. Тримайся хлопче! Ще не час тобі спотикатися і падати. Дивись, сонце яке і як горить воно великим огнем. І дивись, яка держава лягла на право й на ліво, взад і вперед від стіп твоїх. Вона є державою духа і віри. Іди вперед і будь… Зазначи своє буття вогнем нової віри, розложеним на попелищі старого вогнища. Іди і будь!..

Обтяжені свистунами, кониками, іконами, скляним намистом і всяким подібним почаївським крамом вертаються мандрівники у свої села. Спека добігає до найвищої точки. Захід проривається, з-за обрію догори рвуться гнідо-чорні клуби, розмальовують небо на бронзу і стає шумно. Громи тріскають хльостко, сердито і несподівано. Дощ люрить нараз потоками. Мандрівники серед чистого поля, щойно минули шпилясту, на рівнині одиноку, гору Гостру. На ній високий хрест і кілька химерно покалічених інвалідів війни у вигляді дерев.

Мандрівники всі бачать, як гатять у ті нещасні рештки гірської окраси небесні сили свій гнів і стріли. На голову, за комір, у рот, мов із ринви, ллється тепловата безсмачна вода і по короткому часі всі подібні на топленників, яких щойно врятували. Спідниці дівчат липнуть до ніг і перешкоджають у ході. Вони пищать, гнуть голови, ніби при купанні, коли бавлячись, люди хлещуть один другому у вічі воду.

Але Володькові це не шкодить. Навпаки. Від спеки розболілася голова, потоки води охолодили жагу і вибухи крови втихомирились. Жита похилилися, трава заяріла, ліс шарнувся сюди й туди, ніби бажає вихитатись із грунту і відлетіти під гуркіт і світло неба, в невідоме…

До дому дотягнулися пізно в ночі. Кожний суглоб, кожний шматок м’язів,кожна кісточка щемить, догоряє. Втома звалює людей у провалля твердого сну. Сплять у клуні на соломі, а над клунею б’ють громи, котить хмара за хмарою, ллє ударно дощ. І так триває до рання. Спати в таку ніч мертвим сном у сухому і теплі, це втішатись великою насолодою кпин з люті могутніх сил неба і землі, в певному переконанні, що всі їх намагання безсилі перешкодити нам…

Наступають жнива. Перед Петром приходить до дому Василь. Він став справжнім вояком. У його посвідці звільнення написано «козак (такого-то) полку»… Говорить Василь по-українськи. Слова «загально», «головний» і багато інших, невживаних на селі, замінили йому «вобще, главний»… Він виріс, став розумніший. Батько спитав:

– Що ж вас розпустили? А як же «государство» буде? Без войска?.. Німці господарять?..

Василь оповів, як їх полк поділився, як українці відійшли і сказали: «Не бажаємо більше разом із кацапнею! Дайош нашу армію!» До Винниці сила москалів стягнулось. Так ми викотили наші «максими», як брязнули по них – не стало москалів. Зброю, сучі коти, зложили і в кацапію відійшли…

– А проти німців так і не встояли?..

– Ні. Чому. І німців не боялися та наказ прийшов. Склали зброю і роз’їхалися.

Матвій крутить головою, морщить широке чоло, мацає його цілою долонею, ніби воно гаряче. Видно він невдоволений.

Жнива минають. Поля криються гострими стернями. Ясні, дзвінкі дні, коли рідке повітря далеко переносить кожний звук. Падають з неба зорі.

Дія цього розділу відбувається улітку 1918 року.

Мощаниця – села Стара і Нова Мощаниця, нині Здолбунівського району Рівненської обл. (на карті – 33).

Кащенко Адріан Феодосійович (1858 – 1921) – український письменник, автор повістей про українських козаків.

Дунаїв – село, нині Кременецького району Тернопільської обл. (на карті – 34).

Подається за виданням: Самчук У. Волинь. – Торонто: [1967 р.,] т. 2, с. 234 – 251.