Реформація
Жарких М.І.
На реформаційному спрямуванні трактату слід особливо наголосити: на мій погляд, на цей бік справи не звертається належної уваги. Самі по собі скарги на неправий суд чи на лихих радників великого князя, звичайно, можуть дратувати, але вкупі зі звинуваченнями на адресу першого стану – служителів державної релігії – утворюється те, що біохіміки звуть коферментами: кожного самого по собі не досить, а разом – йде бурхлива реакція.
Що ж саме М.Литвин вважає за потрібне зреформувати у сучасній йому католицькій церкві ? Його вимоги викладені на останніх сторінках твору:
1. "Дослідження божественних таїн татари вважають беззаконням та блюзнірством. Вони гребують нашою зухвалістю й звуть справою гаспидською те, що деякі з нас розмірковують на пирах про суди та тайни божественні.
2. Татари сміються над нашими духовними й пророками, засуджують храми за їх начиння, сідала, вівтарі та ікони, за зображення Бога у віці близькому до старості, за зображення красивих жінок, які збуджують страсті; сміються над тим, що ми в часі богослужіння усолоджуємо свій слух трубами, органами, гармоніями, які заглушають слова молитви.
3. Їхні духовні особи не грішать ані скнарістю, ані честолюбством, вони не віддаються насолодам, не журяться набуттям маєтків й зовсім не втручаються у мирські справи; вони помірковані, кроткі, цнотливі, запопадливі у виконанні своїх обов’язків, зайняті виключно справами віри (§ 64) [21].
4. Наших священиків засуджують не тільки язичники, а й сусіди наші руські за те, що вони п’ють вино, їдять м’ясо й не одружуються […] вони випещені пиршествами, згоряють від страсті й тримають наложниць […] вони пирують, розкішно вбираються, легковажно добиваються духовних урядів, кількох одразу (§ 65).
5. Наші священики не вдовольняються десятинами, [але…] володіючи багатими маєтками, вони намагаються завідувати управлінням кількох церков спільно […] багато з них ніколи й не бачили своїх парафій (§ 66)" [22].
В цих тезах особливо яскраво видно дидактичний прийом нашого автора – засуджувати недоліки свого суспільства устами нібито-татар. Такий прийом пізніше використовувався безліч разів – аж до сучасних фантастів, які для цієї мети вводять в розповідь інопланетян. Звичайно, ці літературні татари не мають нічого спільного зі своїм етнічним прототипом і є тільки рупором поглядів автора.
В першій тезі М.Литвин заперечує новомодні єретичні пошуки й богословські розправи. Сам він дуже суворо слідує цій настанові. Всі його реформаційні пропозиції ніяк не займають справи віри, суті віровчення, але стосуються тільки релігійного побуту. Зауваження щодо побуту в свою чергу можна розділити на вимогу спрощення релігійних відправ й надання їм більшої суворості (теза 2) і вимог щодо трибу життя духовенства (тези 3 – 5). Литвин вважає своїх духовних скнарами, шанолюбцями, стяжателями, розпусниками. Дуже широко він обґрунтовує тезу про необхідність шлюбів для духовенства (нижче, в таблиці 4, наведено біблійні цитати Литвина на цю тему); також сильно журиться він нагромадженням нерухомого майна в руках духовних (в тому числі й шляхом концентрації урядів) та їх втручанням у мирські справи.
Таким чином, реформаційна програма М.Литвина досить скромна: він явно не Лютер, загальноцерковні справи його не цікавлять, про Рим і папський уряд як джерело непорядків він не згадує. Але з другого боку, не можна забувати, що вимога шлюбів духовенства, яка нині видається нам побутовою, в 16 ст. підносилась мало не до рівня постулату віри (згадаймо П.Скаргу, який залічував шлюби духовенства до однієї з чільних єресей православної церкви). Пропозиція духовним відмовитись від маєтків і обмежитись десятинами також є дуже революційною та, як показує досвід, нелегкою. В Московській державі експерименти по обмеженню церковного землеволодіння розпочалися за Івана_3, наприкінці 15 ст., і в цей час, в середині 16 ст., наражались на шалений опір духовного стану; допіру Катерині_2 вдалося в 1786 р. остаточно знищити це володіння, а в Речі Посполитій духовні володіли маєтками аж до самого її кінця.
Так Литвин пропонує поступити з першим станом – духовним. А що він пропонує для другого стану – рицарського ?
1. Він гостро картає схильність литовців до розкошів: пані їздять на бали 6 – 8 кіньми (§ 28); литовці прагнуть до розкішного одягу, коштовного хутра (§ 29), заморських ласощів та вин (§ 30).
2. Дуже сильно він журиться поширенням п’янства, через яке литовці не витримують далеких походів, тратять майно та звертають на шлях розбоїв, убивають один одного в п’яних сутичках (§ 31), втрачають навичку до ремесла (§ 33). В той же час москалі суворими заходами проти п’янства зміцнили свою державу, вибились з-під зверхності татар і повідбирали багато фортець у литовців (§ 34). Взагалі він не минає жодної нагоди відмітити, що добрі звичаї пов’язані з тверезістю (§ 63 та інші).
3. З усією можливою докладністю змальовано неподобства судового устрою Литви (§ 35): зависокі й несправедливі судові штрафи, 10 % за затвердження цивільних угод, домініяльний суд над селянами (чого нема в татар і москалів; §§ 35 і 41), високі судові мита, фактична неможливість апеляції, нерозвиненість мережі судових установ й передоручення воєводського суду намісникам.
4. Литвин звертає увагу на несправедливу розкладку податків (§ 42): вони збираються тільки з бідняків, а землевласники звільнені від податків. Для направи треба встановити єдиний податок на землю.
5. Литвин вважає лихом розбещеність жінок (§ 45), засуджує порядок, за яким жінки володіють фортецями, і то на прикордонні (§ 46 – досить прозорий натяк на матір короля Сигізмунда-Августа Бону, яка володіла Кремінцем та Баром).
6. Литвин вважає небезпечним доручати справи оборони іноземцям (§ 49); особливо шкідливо довірятись москалям-перебіжчикам [23] (§ 52), які тільки й шукають, щоб зашкодити Литві (§ 53). Він засуджує надання кількох посад одній особі (§ 51), плату вельможам за виконання державних доручень (§ 51), невідповідне використання державної поштової служби (§ 52).
З цих бід і пропозицій щодо їх направи найреволюційнішою є теза 4: необхідність податкової та фінансової реформи, обкладання податками землевласників, тобто шляхти. Як відомо, з цією проблемою ані Литва, ані пізніша Річ Посполита так і не змогли порадити: шляхта воліла зруйнувати державу, але не поступитись шелягом. Ця вимога має загальнодержавний характер і спрямована проти шляхетського стану в цілому.
Друга група бід (теза 3) пов’язана з недоліками судоустрою і була полагоджена (принаймні, частково) в ході судово-адміністративної реформи 1564 – 1566 рр. Але відзначена Литвином неможливість для шляхтича добитись правди на суді з магнатом лишилась. Оскільки судились в Литві тільки шляхтичі, то безладдя в судах зачіпало тільки їхні інтереси. Вимоги судової реформи спрямовані на захист інтересів шляхти і мають легку антимагнатську закраску.
Третя група бід (тези 5, 6, 1) вже відверто спрямована проти магнатів і родичів короля: це вони займають по кілька посад [24], їхні жінки володіють замками, вони довіряють військо іноземцям (якщо я правильно розумію – натяк на засилля італійців при дворі короля Сигізмунда_1); вони одержують плату за невиконані доручення, зловживають поштою, прагнуть до розкішного життя.
З усього цього видно, що Литвин пропонував досить серйозні реформи. Трактат написано заради висловлення й обґрунтування зреферованого вище проекту реформ. Цьому завданню підпорядковано добір фактичного матеріалу та його інтерпретацію. Тому він не є "мемуаром" в стислому значенні слова, не ставить собі на меті описати сукупність якихось конкретних подій.
Звернімось тепер до детальнішого розгляду змісту трактату та його можливих джерел.
Примітки
21. Подібний вислів можна зустріти у М.Лютера (див.далі).
22. Тут і далі я посилаюсь на зроблену мною розбивку тексту перекладу К.М.Мельник на дрібні параграфи (табл. 2).
23. Натяк на кн.Семена Можаїча, який тримав Сіверщину й передався з нею до Москви ?
24. Допіру Статут 1588 р. (розділ 1, арт. 34) проголосив, що такого суміщення посад не буде, але практично ця норма, здається, не виконувалась.