«Буття людського суть недосконала…»

Софія Малильо

Буття людського суть недосконала:

жадоба творчості – і шал вандала,

осяянь спалахи – в щодення марноті…

Плила часів ріка, минались покоління

тих, що самі себе вінцем творіння

пихато нарекли в безмірній сліпоті.

Але ж були колись багатства Атлантиди,

стоять понині Сфінкс і Піраміди,

міста і храми в самім центрі Анд.

Минувшини скрижалі незбагненні…

То хто ж творив їх? Чий могутній геній?

Чий будівничий розум і талант?

Нема на те пояснень у людини.

А час, як плинув, невблаганно плине

у війнах, чварах, злиднів суєті.

Невже дарма в легендах споконвічних

переплелись земне і потойбічне,

ще недоступне нам у нашій глухоті?

Спливає Час, але й на згуби грані,

в своїм стихійнім, руйнівнім діянні

не схаменулась ще двонога мурашва.

Невже ж бо людськість не збагне до скону

всесвітнього Морального закону,

що ним же Вічності Душа жива?

5/XI-1991.