«О космосе вічний – простори без краю!»

Софія Малильо

О космосе вічний – простори без краю!

В тобі я довільно думками ширяю.

Енергій і мас – ледь збагненний нам рух,

Та марить тобою бентежний наш дух.

Ми ще і себе недостатньо пізнали,

А вже десь шукаєм вселенські причали.

Ми ще не навчились любити – леліять

Зелену планету, прекрасну, як мрія,

Ми й досі не вмієм її берегти,

А сліпо рвемося в захмарні світи.

Ми ще проливаєм кров друга і брата,

І кривдимо Матір, і славимо ката.

Ми фікціям різним приносим офіри,

І часто – криваві, без ліку й без міри.

Півлюдства в шинельне сукно повдягали,

І битвами-війнами снять генерали.

Космічні орбіти несуть уже зброю,

Що гибеллю, Земле, тяжить над тобою.

Важкі твої, людство, невічні дороги

Крізь нетрі страждання й пустелі тривоги

До звабно манливої щастя зорі,

Що гасне – то знов десь засяє вгорі.

О Всесвіте, вічносте в просторі й часі!

Ми – атом життя у страшній твоїй масі,

Ми – іскра живого тепла – на планеті,

Що нас породила у творчому злеті.

Невже ж ми і йтимем отак манівцями,

Свій досвід важкий змарнувавши без тями?

Коли ж то ми створим, і горді, й малі,

Храм правди й братерства на добрій Землі?

12/II–1990.