«Зі свого скиту світ сприймаю серцем…»

Софія Малильо

Зі свого скиту світ сприймаю серцем,

й воно, мов чайка та, квилить у тузі:

то тут, то там стинаються у герці

сусіди-вороги, колишні добрі друзі…

Безвинно гинуть і старі і діти…

Смерть у мундирі множить вдів і сиріт.

Земля несеться по своїй орбіті,

а людськість клекотить в невпиннім вирі.

В її прийдешність не гляджу з відчаєм,

бо вірю: йде вона дорогою прогресу.

Призначення у людськості немає, –

є муки й пафос творчого процесу.

8/X-1990.