Пісня про дочасне світло

Богдан-Ігор Антонич

Вже не блакить – це вже блакитняви фонтани

і небо неймовірне – в смуги звук потятий.

О, квіте тіла, хто ж тут більш, як ти, коханий,

як ти, ненавиджений, плеканий і клятий!

Глуха стіна нічого, що між серце й серце

лягає, мов незнаного хвильна музика,

чи це полуди тільки миршавеньке скельце,

чи безмір вічного для серця завеликий?

Колиско пристрастей, о, наші пута й крила,

окови найсолодші й хмелю найхмільніший!

Ти та, що лучить нас, і та, що ділить, сила,

два напрями стерна одного людських рішень.

Блакиті дзвін шорсткий з духоти омліває

і кров повітря – світло ллється із розщілин.

Що вічний сон оман сплітає з плям мозаїк,

те п’ю й, п’ючи, ще більше прагну серцем цілим.

Тераси світла – гами щораз вищих звуків

одна на одній вгору понад мряки мохом.

– Йде зливний дощ блакиті на зомлілі руки.

Це небо валиться, небесна катастрофа!

Молюсь землі в червоному окропі крови

і небо кличу тугою, що вічно ранить.

Із уст моїх поганських спів тече Христовий,

немов вино з води у Галилейській Кані.

Подається за виданням: Антонич Б. І. Книга Лева. – Львів: 1936 р., с. 11.