Терен співає

Богдан-Ігор Антонич

– «Мій друже лавре, що вінчаєш осяги поетів,

солодкий после муз із листям, що подібне лезам,

твоя міцна, безсмертна зелень, о зеленолезий,

за гарні форми нагорода і за творчий безум.

О, дубе, князю пущ, достойне дерево монарше

в короні осені – пурпурі листя, з пнем корявим,

коли, щоб відпочити в тіні, спиняться у марші,

схиляєшся до уст вождів шорстким причастям слави.

І ти, оливний кущу, що не в’янеш і ряснієш

зеленим золотом, в триванні свому самоцільний,

учиш замирення з життям і зелені надії

і Ноям, що блукають, шлеш у далеч шум прихильний.

Проте не ви: цвітучі, славлені, рослин вельможі,

а я – покірний терен, покруч дерева приземний,

нелюблений, погорджуваний, сірий і буденний

зазнав найвищої із ласк – чоло вінчати Боже».

Подається за виданням: Антонич Б. І. Книга Лева. – Львів: 1936 р., с. 15.