Самаритянка біля криниці

Богдан-Ігор Антонич

Оперта об криничний мур – щербату ліру з пнів камінних

ширяє думкою, куди пішов Неземний Чужоземець.

Мов струни, струмені настроєні на гаму звуків змінних

зажурно повторяють думу про нестаток цього світу.

Хто він – отой в Господню винницю трудящих слуг наємець?

Схиляється на цямрину й душа її блакитна й біла

здається чиста й тиха вся, мов найтихіший квіт над квітом.

Сопілка із сопілкою, сестра з сестрою, щось несміло

розповідають, і журливо, і подзвінно, і повчально.

Алеями акордів сонце йде у сад музики дальній.

Пливе овець отара в білім молоці своєї вовни,

минає місяць квітів – звіть його трояндень! – світла повний.

Блакить і білява. Сопілок перемови. Вітровіння.

Пора поразки йде на квіття, суне час гіркого сім’я.

Новину добру сповіщає вітер з лукомор’я травам

і сірі грона попелу вже доспівають в пнях шершавих.

У захист муз – блаженний гай ізходить сонце поміж птахів

і пильно правлять обряд меду запобігливі комахи.

Все ж ця краса, хоч нескладна й нехитра, серця не напоїть

водою, що по ній уже не прагнем більше. Зовсім інше!

вода краси учить нас прагнуть вище, тонше і світліше.

Цей струмінь тільки пропливає нами, ми його не творим,

ми тільки посуд, ще й покірний посуд, що красу сприймає.

І наново жаждущі прагнемо краси, яку сотворим

в душі самі в неяловім зусиллі вільного горіння,

й води живої ласки, що одна – одна всезаспокійна.

Коли ось серцем линеш за Надхненноустим Чужоземцем,

схились, далека сестро, над дорогоцінний струмінь Слова

й води живої дай мені – твоєї спраги спадкоємцю!

Подається за виданням: Антонич Б. І. Книга Лева. – Львів: 1936 р., с. 12.