Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / К / Адріан Кащенко / Студії / Працелюб

Працелюб

Микола Кащенко

(Спогади рідного брата)

Я беруся за цей короткий нарис не з тією метою, щоб схарактеризувати мого брата як українського діяча й письменника (є люди, які зроблять це куди краще від мене), а лише з тим, щоб переповісти деякі подробиці з його життя, переважно з дитинства, яке мені більше відоме, аніж будь-кому з нині живих свідків.

Крім нас, у нашій родині було ще три брати (Арсен, Олександр та Іван) і чотири сестри (Марія, Катерина, Олександра й Ганна). Отже, всього дев’ятеро; до того ж, Андріан був останній, а я – передостанній. Різниця у віці між нами сягала трохи більше трьох років. Усі інші наші брати й сестри були набагато старші від нас, і ми мало стикалися з ними, а декого, як, скажімо, Арсена й Марію, я майже не пам’ятаю в батьківському домі; точніше кажучи, пам’ятаю лише, як гостей, під час їхніх короткочасних відвідувань. Тільки сестра Анюта (найближча нам за віком) вряди-годи цікавила нас у дитинстві; інші ж були дуже далекі в ті роки.

Ми з Андріаном мовби складали окреме маленьке товариство й між собою були дуже приязні й нерозлучні. В наших спільних іграх заводієм завжди вважався я, бо я був і старший, і мав порівняно жваву вдачу. Андріан же був незамінним, майже повсякчас на все згодним товаришем – із ангельською поведінкою. Незважаючи на притаманну мені нестриманість і деяку вайлуватість, я зовсім не пригадую, щоб ми з ним коли сварилися. Та й чи це могло бути з його надзвичайно лагідним, спокійним і врівноваженим поводженням. У тих виняткових випадках, коли він у чомусь заперечував мені, то це висловлював так м’яко й діловито, що неможливо було не поступитися перед ним. Він уже з малих літ набув репутацію вдумливого й навіть мовби досвідченого дідуся.

Андріан народився 19 вересня 1858 року в поміщицькому маєтку батьків «Веселий» за сім верст од села Лукашової Олександрівського повіту Катеринославської губернії, де й проминуло наше дитинство до вступу в гімназію. Точна дата народження Андріана відома мені не зі спогадів, а з офіційного документа, який випадково зберігся у мене. Я туманно уявляю той час, коли Андріан ще постійно перебував на руках у няньки, але в моїй пам’яті все-таки затримався один-єдиний факт із тих днів. Якось ми пішли з якоюсь жінкою, напевне, нянькою, до саду, доволі-таки далеко від будинку (тобто його не видно було з того місця). Погода стояла сонячна, чисто літня, але всю землю засипало жовте листя; отож, мабуть, це відбувалося пізно восени. Я збирав найгарніше листя, а брата бавила нянька, що сиділа на узгір’ї.

І от я бачу, як з пагорба, де бовваніли селянські хати, спускається інша жінка; вона підходить до нас і собі сідає поруч із нянькою, й між ними виникає розмова. Невідома скаржилась на тягар кріпацтва (тоді воно ще існувало) й висловлювала свої міркування з приводу того, як воно могло постати. Я навіть пам’ятаю, як вона саме це уявляла; думала, що її предки з доброї волі перейшли в цей стан, і прикро ганила їх. Цей випадок відклався в моїй голові як цілком окремий яскравий малюнок. Що було безпосередньо після цього – геть не пригадую.

Потім пам’ятаю, як із настанням весни ми ховали свої цяцьки в комірчині. Тоді куповані іграшки нам діставалися вряди-годи. Лише інколи мати привозила з Олександрівська картонного або медового коника чи півника, розмальованих не тільки фарбами, а й позолотою. їх ми завжди зустрічали з величезним захопленням, але вони трималися недовго, й ми гралися переважно цяцьками домашнього виготовлення.

Дівчинка, що бавила нас, робила нам ганчір’яні ляльки. Згорне жмуточок – і зав’яже ганчірочкою. Виходить: наче голова. А до неї ще притулить ганчірочку, скручену в дудочку. Це вже спідниця… От і вся лялька. Але нам і її було досить. Я сам навчився в’язати такі ляльки, а братові це робили інші. Паперові півники також були в нас. Тільки ми більше любили маленькі, дерев’яні обрізки, що лишалися після теслярської роботи. Вони давали чудовий матеріал для уявних будівель. Іноді, зрештою, нам дарував коників, вирізаних із дощок, наш двоюрідний брат, тоді вже дорослий Мишко, який жив у нас. Ці плескаті коники здавалися нам дивом мистецтва, й вони були для нас великою радістю.

Отож, чомусь стало за звичай весною складати все наше багатство в якісь коробки чи скриньки (як правило, з-під татових сигар) й урочисто, під орудою матері, відносити їх у хижку. Мовляв, улітку можна бавитися під відкритим небом, а тому кімнатні іграшки вже не потрібні. І справді ми часто-густо дотримувалися свого слова й упродовж цілого літа, навіть за негоди, не брали цяцьок із комірчини. Та зате з якою насолодою діставали їх звідти восени, щоб знову вступити у володіння своїх давніх, напівзабутих друзів!

Купованими іграшками нас узагалі не балували, й тому не дивно, що в моїй пам’яті чітко відбився такий-от випадок. Якось, на день ангела Андріана, до нас приїхав наш родич, сусід по маєтку, й привіз дві іграшки з пап’є-маше. Одна зображала барана із золотими рогами, а інша – вівцю з двома ягнятами. Мені дуже подобалась ця остання іграшка, але право вибирати було надане імениннику. В мене навіть серце завмерло, коли він почав вагатися. На мою втіху йому припав до смаку той баран, а мені дісталися вівці, й ми обидва були щасливцями.

Звичайним і майже безперервним заняттям улітку з малих літ було для нас длубатися в піску. Біля входу до будинку, з боку ганку, завжди лежала піщана купа, яку час від часу підсипали (пісок привозив хурою кучер відкілясь із наших же володінь). Ми дуже любили тут бавитися: то виривали довгі нори й печери, то влаштовували гори й східці. Іноді робили з вологого піску шпилясту споруду, а коли вона зовні підсихала на сонці, то вибирали зсередини рукою ще вологий пісок, і виходив справжній будинок, бодай і не зовсім звичного вигляду. Взагалі матеріалу для різних будівельних фантазій не бракувало, і доки ми мали пісок, то іграшки були не потрібні. Настільки пригадую, нами ніхто тоді не опікувався.

Коли ми підросли й нам уже не страшно було відходити від порога на якусь там відстань, та й мати не боялась упустити нас із очей, то, крім піщаної купи, ми стали відвідувати й інші місця. Щоправда, їх було двоє: садок і так зване «каміння». Почну з останнього. За якихось сто сажнів од будинку був видолинок, яким під час великих дощів та за весняного танення снігу біг дужий потік води, що тут змив земляний шар й кам’яні брили, або, як ми називали, просто – каміння. Воно заповнювало простір приблизно в 400 – 500 квадратних сажнів і виступало на обох схилах, а внизу, на дні видолинка, містилася криниця, з якої витікав струмочок зовсім чистої і прозорої води, яку дуже хвалив наш татусь.

«Каміння» мало для нас із Андріаном у пізньому дитинстві те значення, що й піщана купа за малоліт. Тут було багато принад. Серед каменів попадалися шматки слюди, окремі кремінці різних кольорів; між брилами виднілися порожнини, які ми називали «печерами»; щоправда, між ними не було жодної такого розміру, щоб туди міг залізти хтось із нас, зате там селилися сови.

Найбільше ми любили ті камені, які лежали поблизу криниці. На її дні, а також у руслі струмка, який витікав із неї, осів липкий мул, що був чудовий, хоча й не особливо добірний матеріал для ліплення. Найчастіше ми виготовляли з нього гострякуваті фігурки, які, підсохнувши, правили нам за солдатиків. Неважко, звичайно, було знайти на камінні й придатні місця для походів, битв і для спорудження фортець, мури яких ліпили з мулу. Ми обидва однаково любили це заняття, і йому присвячували майже весь час, вільний від навчання.

Проте Андріана якось мало захоплювала гра, принаймні зовні це не давалося взнаки. Я пригадую, як одного разу я жахливо розбив його армію, змусив її відступити через ущелину, де загинуло понад половину всього війська. Битву ми вели «ядрами» – засушеними кульками з мулу, які вилітали мовби з гармат, виготовлених із того ж матеріалу, хоч насправді ми їх кидали руками. Я бився з величезним запалом. Андріан же залишався цілком спокійний, тільки намагався пересувати своїх солдатиків якомога швидше.

Для різноманітності ми часом ліпили храми подібно до давньогрецьких, про які я вже тоді дещо знав. А то якось виклали з мулу та каміння навіть здоровенного чорта.

За цими забавами ми навіть забували про їжу й ішли додому лише тоді, коли лунав гучний писклявий голос: «Паничі!», до того ж, на пагорку виднілася постать дівчинки Марусі, яка кликала нас (вона була в нашому домі покоївкою, адже тоді кріпосне право вже скасували).

Вабив нас і садок, хоча зовсім з іншої причини. Тут ми здебільшого перебували в післяобідню годину. Споруджували для себе курінь або халабуду й потім по черзі один залишався на місці, а другий ходив за «здобиччю». Так ми називали збирання фруктів, які впали з дерев. Садок був розташований на відкритій рівнині, й за будь-якого вітру осипалася безліч плодів. Ми брали не тільки недоспілі, а навіть просто зав’язь. Усе це миттю з’їдали й не скаржилися на шлунок, хоча, звісно, ми віддавали перевагу спілим фруктам чи тим, що близькі до визрівання.

Обід у нас починався рано, десь об одинадцятій годині, й ходіння за «здобиччю» припадало якраз на найбільшу спеку. Часом ми відчували, як сонце поливає тебе гарячим промінням, але це ніколи не викликало тієї неприємної кволості, якої завдає дорослим людям спека. Звичайно, ми страшно смагли, а в Андріана, до того ж, на обличчі виступала сила веснянок. Але ніщо нас не турбувало. Лише раз батько за обідом сказав, що ми стали дуже схожі на циганів, і мати змусила нас сидіти вдома. Боже, яка це була прикрість! Але за кілька днів усе забулося, й ми стали вести той же спосіб життя.

Мене, звісно, захоплювала краса нашого саду. Я часто подовгу милувався квітами, особливо плодовими деревами в цвіту, коли над ними літає й бринить маса бджіл. Але чомусь мені не траплялося ділитися з Андріаном своїми враженнями, і я не знаю, чи він відчував те ж саме, чи ні. Зовні, в кожному разі, він цього не виказував.

У стосунках із гостями та й взагалі з незнайомими людьми я завжди Дуже ніяковів або ставав навіть відлюдькуватим. Мені було чомусь важко вийти до гостей. Андріан же, мабуть, зовсім не знав цього страху. Дещо скований у своїх почуттях, він був дуже далекий від удаваної сором’язливості. І часто траплялося так, що я, десь сховавшись, довідувався про все, що відбувається в залі, саме від Андріана. Він же й приносив мені ласощі, яких я особисто не міг узяти, бо вони стояли там, де сиділи гості.

Між іншим, старші сестри навчили мене з Андріаном танцювати козачок та ще якийсь танець із тамбурином, до того ж, для цих танців нам пошили і своєрідне вбрання. Як правило, нас змушували танцювати в присутності гостей, і це коштувало для мене великих страждань, і коли б глядачі знали про них, то, напевне, не вимагали цих розваг. Андріан же, наскільки можна було помітити з його вигляду, тримався добре. Хоча танцями він ніколи не захоплювався, але й не відмовлявся від них. Він і танцював так само просто й спокійно, як і робив усе взагалі.

…Ніколи в жодних дитячих іграх і справах Андріан не виступав ініціатором, але й не відставав од інших, якщо не вбачав у задуманому ділі чогось безглуздого й ганебного. На підтвердження пригадаю ще один випадок із тих часів, коли я став дещо почитувати. Довідавшись із «Музеума для юношества» про акваріуми, я забажав і собі розвести рибок. Андріан же, як правило, завжди згоджувався вести таку роботу спільно. Але ми не могли роздобути потрібної посудини, то й випросили в матері ящик із-під макаронів і позаліплювали в ньому всі щілини і шви смолою, взятою з колісних осей. Ми поставили нашу споруду в нижній частині саду (звідки докинути рукою до ставка), насипали на дно ящика піску й давай носити воду лійкою. Вона була важка, ми тягали її вдвох, настромивши на палицю, одначе невдовзі все-таки стомилися. Та дарма! Але найбільше лихо полягало в тому, що той ящик, і після замазки, протікав.

Щоразу, прийшовши від ставу з лійкою, ми бачили, що вода заповнює простір лише на висоту біля вершка від дна. Виллємо нову лійку – вода підніметься, але коли приносимо наступну – її рівень знижується. Я сподівався, що, може, той ящик набухне – і ми все-таки наллємо його з горою, й тому, хоча й у глибині душі й не вірив у здійснення цієї надії, все ж був схильний далі носити воду. Але Андріан так рішуче заявив, що він не має наміру продовжувати цю безкорисну працю, і я не зміг щось йому заперечити. Цей випадок переконує, наскільки Андріан, бодай і молодший від мене за віком, був розважливіший од мене. Я часом міг захоплюватися фантазіями тоді, коли йому вже був цілком зрозумілий стан справ.

Перші роки навчання в гімназії мені випало жити в Катеринославі без Андріана, крім, звісно, літа, яке ми проводили разом у селі. Він вступив до гімназії, здається, 1867-го в щойно відкритий підготовчий клас. Мешкали ми в заміжньої сестри Марії Феофанівни Веселовської, маючи вдвох маленьку кімнатку в підвальному ярусі будинку Круглова на Успенському сквері. Вільний од навчальних занять час ми вживали для особливої воєнної гри, яку я сам вигадав, виходячи з того, що мені було відомо стосовно шахів і шашок.

Але незабаром родина сестри перебралася в придбаний власний будинок, де для нас уже не було місця. Тоді ми перейшли до тітки Єлизавети Денисівни Кирпотенко, чий будинок стояв на Нагірній вулиці поблизу тодішньої околиці міста (наскільки можу уявити, теперішнього Абрамовського майдану тоді не було; тут починався поспіль вільний заміський простір). У тітки нам також віддали на двох невеличку кімнату з одним вікном, і в ній ми проводили своє дозвілля із ляльковим театром, влаштованим із дерев’яної, випрошеної в тітки скриньки з-під якихось домашніх припасів. Мали ми й завісу, й бічні декорації, зроблені з паперу й трісочок; і задній план, будівлі, дерева, і все, що належить; до того ж, зрозуміло, ми це малювали, розфарбовували й вирізали самотужки. Випадково було куплено нами невеличку ляльку, яка вміла посилати повітряні поцілунки. Звісно, ми відводили їй головну роль. Решту діючих «осіб» ми виготовляли з паперу. Рухалися ляльки в щілинах, вирізаних у підлозі сцени, в яких вони могли ефектно зникати, коли цього вимагала дія. П’єси вигадував я. Андріан же допомагав мені надзвичайно сумлінно.

Як правило, на різдвяні свята нас забирали додому, в село, що приносило нам неабияку втіху. І от під час нашого захоплення театром за нами приїхав батько. Але ми так були заглиблені в свої справи, що попросили краще залишити нас у Катеринославі. Батька це так здивувало, що він, подумавши, мовив: «Я бачу, ви не нудьгуєте й нічого ганебного не робите. То залишайтеся, коли хочете». Від’їжджаючи, він дав нам п’ять карбованців, і ми зуміли обставити свій театр ще розкішніше.

Наше життя у Веселовських і в Кирпотенків протікало так одноманітно й спокійно, що я не можу пригадати жодного примітного випадку, який би мав найближчий стосунок до Андріана. Завжди й незмінно він був працелюбний, поміркований і незрушно спокійний. За весь свій вік я не зустрічав ще такої людини. Навіть наш зять Петро Захарович Веселовський, чоловік з усіх боків мало не ідеальний, все-таки, бодай і вряди-годи, бодай і трішечки, а хвилювався. З Андріаном цього, здається, ніколи не траплялося.

Ставлення до перевесників у Андріана було таке ж помірковане й спокійне. Я не пам’ятаю випадку, щоб він із кимось розбив глек. У нас, до того ж, однолітків було дуже мало. За раннього дитинства до нас іноді привозили двоюрідного небожа Порфирія Рудя, чий батько доводився рідним братом нашій матері. Нас намагалися зблизити й навіть називали друзями, але в самому ладі наших душ було щось таке, що заважало нам заприязнитися. Та й бачилися ми доволі рідко, хоча родина Рудя жила за якихось чотири версти від нашої садиби. До того ж, після смерті матері Порфирія батько помістив його, ще зовсім дитиною, у якийсь пансіон в Одесі. А потім невзабарі помер і сам, і я вже не пригадую, чи приїздив до нас по тому Порфирій чи ні.

Десь пізніше, але ще до вступу в гімназію, стали приїздити до нас два хлопчики Борис Міхно та Сеня Крюков (їх чомусь так і називали: одного повним іменем, а другого – пестливо). Перший був моїм перевесником, а другий – Андріановим. З ними ми дуже заприязнилися, й кожні їхні відвідини чи наше гостювання в них приносили нам велике задоволення. Обидва хлопчики були синами сусідніх поміщиків, але значно відрізнялися від нас тим, що були набагато жвавіші. Жодних особливих подій із цієї доби я не пригадую. Звісно, ми не цуралися спілкування з однолітками з селянських родин, двораків або службовців у маєтку. Але хлопчики нашого віку чомусь у цьому середовищі зустрічалися мало. І я не пам’ятаю жодної певної особи.

У перші роки гімназичного навчання ми жили дуже замкнуто й, наскільки можу пригадати, зовсім не мали приятелів, з якими б проводили дозвілля. Тільки вже згодом ми заприязнилися із сім’єю Міллерів, які мешкали дуже близько від Кирпотенків на тій же Нагірній вулиці, їхній будинок стояв останнім, на самісінькій околиці міста. В Міллерів було три хлопчики приблизно нашого віку, з якими ми й водили компанію.

Одначе особливої близькості між нами не сталося. Близькі друзі (спершу А. П. Лабінський, а потім А. Ширяев та два брати П. і Л. Голубиніни) з’явилися в мене дещо згодом, коли Андріан уже залишив гімназію, і, отже, до цієї компанії він не належав.

Хоч як це сумно, але треба сказати, що навчання в нас обох ішло погано. І бодай я якось пробився, а от Андріан не зміг спромогтися і змушений був вийти, здається, із третього класу. Дивна річ: юнак, розумний, скромний і, вищою мірою, працьовитий, не зумів добре вчитися! Як назвати ту систему освіти, за якої існували такі явища?

Між тим, тут не зайве згадати один факт, який може схарактеризувати Андріана. Якось, ще десь раніше перед його виходом із гімназії, але тоді, коли вже відчувалося наближення катастрофи, я взявся читати йому мораль. Мені здавалося, що за відсутності батьків я, старший брат, повинен їх замінити, й цей крок за тих обставин був начебто моїм обов’язком. Сталося це в будинку гімназії. Під час перерви я викликав Андріана в коридор й утнув таку довжелезну нотацію про те, як зле погано вчитися, чим це загрожує й чому треба в майбутньому отримувати кращі оцінки.

Питається, як вчинив би будь-який інший юнак у цьому випадку? Гадаю, що насамперед відповів би, що зовсім не моє діло виказувати йому напучення, бо я ледь старший од нього та й, до того ж, сам погано навчаюся. Якщо ж цей явний юнак не став би заперечувати мого авторитету, то, напевне, заходився 6 виправдовувати себе. Це тим паче вірогідно, що приводи для виправдань справді мали місце. Не кажучи вже про саму мертвотну систему тодішньої освіти та багато ще про дещо, в нас навіть не було підручників у достатній кількості.

Але Андріан не вчинив ні того, ні того. Він вислухав мене мовчки, з цілковитою увагою і без будь-яких ознак нетерпіння або невдоволення, як нібито щось ним заслужене, а із завершенням реприманду подався до класу, не заперечивши мені жодним словом. Цілком зрозуміло, що ця моя вихватка не вплинула та й не могла вплинути на подальше розгортання подій. Поліпшити оцінки без зміни усіх зовнішніх умов навчання Андріан, очевидно, не міг.

Залишивши гімназію, брат вступив до юнкерського училища. Звідтоді ми вже не жили спільно та й бачилися коли-не-коли, найчастіше у Веселовських, яких ми обидва, звичайно, завжди відвідували. Не пам’ятаю, через який час йому надали офіцерське звання, але залишили служити в Катеринославі. Одначе військова кар’єра, напевне, не припала до душі, а тому він через кілька років вийшов у запас і влаштувався в контроль Катерининської залізниці, на якусь незначну посаду, живучи й далі в тому ж місті.

Якраз тоді Андріан одружився й придбав собі маленький дерев’яний будиночок на Польовій вулиці, неподалік тюрми. Тут слід завважити, що років за десять перед тим (здається, 1874 року) наші батьки продали свій маєток, який почасти був материнським посагом, й оселилися в Олександрівську. Тут батько поставив одноярусний цегляний будинок і дві дерев’яні комори, на прибуток од яких сподівався доживати свого віку, бо тоді будували Лозово-Севастопольську залізницю й в Олександрівську виявився великий попит на приміщення для зсипання зерна, яке тут перевантажували на водний шлях. Але батькові наміри не здійснилися. Невдовзі залізницю проклали аж до Севастополя, куди й мало йти збіжжя. Комори тепер спорожніли, й батькові довелося на восьмому десятку добувати свій хліб насущний. Тим часом стало підупадати здоров’я. А тут (наприкінці 1888 року) вмерла наша мати від випадкової смерті, а тому батько, який залишився цілком самотнім і безпорадним, переїхав до Андріана, в його катеринославський будиночок. Таким чином, він дав нашому батькові останній прихисток, щоправда за деякої матеріальної допомоги й од інших членів нашої великої родини. Тут я востаннє й бачився з батьком узимку 1888/89 року, бо невдовзі виїхав на службу до Томська.

У Катеринославі Андріан жив доволі довго, працюючи на посаді молодшого контролера. Потім його перевели старшим контролером у Перм. І володіння будинком завершилося для нього катастрофою. Напевне, передбачаючи своє переведення на інше місце, він спродав будинок (тоді вже батька не було в живих) і, боячись тримати гроші в себе, поклав їх на поточний рахунок в один із банків, який наступного ж дня оголосив себе банкротом і припинив виплату. Отже, все майно Андріана загинуло…

Про його життя в Пермі я нічого не знаю. Звідти його перевели до Петербурга на посаду помічника головного контролера. Тут я бачився з ним неодноразово, бо мені доводилося їздити туди із Томська, іноді навіть на тривалий час. Завжди між нами зберігалися теплі стосунки, хоча, на жаль, нам не щастило часто бувати разом навіть тоді, коли я жив у нього, адже ми обоє були страшенно завантажені. Мені якось ледве вдалося повести його в зоологічний музей Академії наук, де я працював, приїжджаючи до Петербурга. Про те, щоб посидіти який вечір зовсім вільно, хоча 6, скажімо, в театрі, не можна було й мати гадку.

Із Петербурга Андріана перевели до Туапсе головним контролером залізниці, яку прокладали. Звідти він мені писав у Київ (куди я тим часом переїхав), що із здоров’ям у нього кепсько і він мріяв решту своїх днів провести в Києві, й просив мене підшукати йому будиночок у такому місці, щоб звідти було видно Дніпро. Таку садибу продавали на Лук’янівській горі, над Кирилівською вулицею, але її він не міг придбати, бо на це не вистачило його злиденних заощаджень.

Проте замість відставки Андріана ще раз перевели на інше місце, а саме – до Катеринослава, головним контролером тієї залізниці, де він розпочинав свою службу.

До Києва, за мого перебування, Андріан приїздив двічі. Вперше, здається, 1913 року (не пригадую: з Туапсе чи вже з Катеринослава). А вдруге десь після революції, восени 1917-го. Перед останнім приїздом його спіткала недуга, від якої він, хоча й оговтався, але далеко не зовсім; говорив він нерозбірливо й так нестійко тримався на ногах, що страшно було відпускати його одного на вулицю, але він все-таки ходив. Приїхав Андріан до Києва з тим, щоб виклопотати собі від нової української влади відставку й пенсію. Але його вмовили залишитися на службі в надії на поліпшення його здоров’я.

На жаль, сподівання не виправдалися. Остання звістка, яку я мав про Андріана, надійшла восени 1919 року з Катеринослава, але писав не він. Звідти я довідався, що мій любий брат не тільки лежить без руху, але й не може ні розмовляти, ні писати.

У своєму сімейному житті Андріан був справжнім мучеником. Із ним не лише повторилася історія Сократа й Ксантипи, а й ще вона ускладнилася тим, що Ксантипа неодноразово кидала його, а потім знову поверталася до нього. Й Андріан усе це терпів із чисто ангельською покірністю и ніколи не нарікав на свою долю. Принаймні я єдиний раз почув од нього й то не скаргу, а якусь фразу, яка лише опосередковано давала підставу зрозуміти, що він вважає своє родинне життя цілком розбитим. Тільки наприкінці днів своїх (здається, під час переїзду із Петербурга до Туапсе) він зважився влаштуватися незалежно від дружини, хоча й залишив за собою піклування про її матеріальне забезпечення.

Коли саме Андріан зацікавився українським рухом і як він став письменником, про це я не можу сказати нічого. В нашому батьківському домі не заведено було розмовляти рідною мовою, хоча, звісно, ми її прекрасно розуміли, бо постійно спілкувалися із сільським населенням узагалі і з місцевими хлопчаками особливо. В гімназії я не помічав у Андріана нахилу ні до української мови, ні до письменництва. Останнє тим дивовижніше, що в нас був гурток гімназистів-писак, до яких, між іншим, належав і я. Очевидно, вся ця духовна робота сталася в ньому вже після його виходу з гімназії й, напевне, десь далеко пізніше. До мого від’їзду в Томськ я знав лише перший його друкований твір «Жар-птиця». До Томська ж він почав надсилати мені доволі багато друкованих матеріалів. За ними я й навчився читати й писати новим українським правописом.

24 грудня 1920 року.


Подається за виданням: Кащенко Адріан Оповідання про славне Військо Запорозьке Низове. – Дніпропетровськ: Січ, 1991 р., с. 5 – 14.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1796

Модифіковано : 3.01.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.