Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / К / Адріан Кащенко / Студії / Співець козацького ордена

Співець козацького ордена

Микола Шудря

Таємниця Андріана Кащенка поки що не розгадана до кінця. Він досі залишається для читачів (його поволі відвойовуваних у забуття творів) письменником без виразної літературної біографії, більше того – навіть без послідовно викладеного життєвого матеріалу. Лише академік Микола Кащенко написав просторі спогади про рідного брата, але й вони до цієї публікації припадали архівним пилом у рукописі.

Важко збагнути, як же вигнанець за неуспішність із гімназії, випускник юнкерського училища, якого зовсім не вабить військова кар’єра, а невдовзі дрібний залізничний службовець – молодий контролер, зненацька сідає за письмовий стіл й береться за перо белетриста. Але не в царині російської словесності, заохочуваної державою в провінції, а на ниві українського, зневажуваного й переслідуваного тоді, красного письменства.

Першою творчою ластівкою Андріана Кащенка, що з’явилась окремим виданням, були оповідання «Мрії і дійсність», видрукувані 1900 року в Полтаві під псевдонімом «Будій». Звісно, не могла людина, якій минуло за сорок літ, лише розпочинати свій літературний шлях. Напевне, вже існував якийсь творчий доробок, і він побачить світ десь згодом, коли лучиться слушна година, а саме в 1916 – 1918 роках (повість «Зоряно», оповідання «Тяжкий гріх», «Перерід», та «Дрібні оповідання»).

На зламі століть потрібна була література – заклична, бойова, революційна. Оповідальні жанри вже не задовольняли люд, який виступав за свою гідність, за свою кращу долю. З робітниками й селянами доводилося розмовляти щиросердо й на повен голос. Отож, найбільше підходила самодіяльна сцена, й місцеві автори кинулися писати злободенні драматичні твори. Не уник цього захоплення й Андріан Кащенко. Випустивши 1907 року в тій же Полтаві свою «Казку про рибалку та рибку», він одразу ж друкує тут п’єсу на чотири дії «Зоря нового життя», а через рік видає в Києві комедію «По закону». Далеко пізніше, після звершення Лютневої революції, яка відновила в правах громадянства зліквідовані на Україні «Просвіти», письменник присвячує діяльності цих народних закладів драму на п’ять дій «Напровесні».

Для «початківця» з Катеринослава, що мав стосунки з видавництвами Полтави й Києва, стало винятком із правил створене ним на основі власної подорожі історичне оповідання «На руїнах Січі», яке, до речі, вийшло друком 1907 року в місцевому видавництві. Ця проба з козацької тематики виявилася справжнім відкриттям своєї стежки в літературі. Проте за родинними клопотами та далекими переїздами на місце служби (в Перм, а потім – до Петербурга) письменник вибився з творчої колії.

Вже працюючи помічником головного контролера в столиці, Андріан Кащенко з головою поринув в «українські справи». Річ у тім, що його залучило тут до роботи Благодійне Товариство імені Тараса Григоровича Шевченка. Засноване ще 1897 року, воно спромоглося мати свій фонд із добровільних пожертвувань, видавництво та книжкові склади. Тут друкували переважно науково-популярні та політичні брошури, збиралися опублікувати й ілюстровані твори Т. Г. Шевченка, але випустили тільки Малого «Кобзаря». За рекомендацією голови цього Товариства Петра Стебницького Андріан Кащенко став завідувати складом «Провінція» та розсилкою літератури. На ньому лежали всі фінансові справи – од розрахунків до видатків. І як він переживав, коли з вини його сина були розтринькані якісь там громадські кошти. Щоб погасити борги, хотів віддати свої гроші…

У Петербурзі не випало надовго затриматися: звідси Андріана Кащенка, щоб підвищити в посаді, мали перевести на інше місце. Знову в Сибір?.. Але йому судилось їхати на Кавказ – старшим контролером на будівництво залізниці Туапсе – Майкоп – Армавір. Він оселяється на березі моря, в Туапсе. Має невеличку кімнатку з кухнею, зате в нього чудовий, з прохолодою, садок. Запрошуючи до себе в гості Петра Стебницького, обіцяє показати йому садибу Варваринської виноградарської школи та деякі інші куточки. За відомостями, там навчається на садівників майже 70 відсотків українців, і Андріан Кащенко виписує з Петербурга українські книжки їм у дарунок. На 4 карбованці з копійками син надіслав 150 примірників різних видань: Малого «Кобзаря» Т. Г. Шевченка, його поеми «Катерина» й «Наймичка», «Про старі часи» Михайла Грушевського та книжечки із життя Богдана Хмельницького тощо. «Я потроху відшукую тут Україну», – хвалиться колишній петербуржець із Туапсе своєму приятелеві.

На шевченківські роковини сумної пам’яті заборон 1914 року в непримітному містечку на Кавказькому побережжі відбувся ювілейний вечір, присвячений поетові. Андріан Кащенко склав і зачитав реферат про життя і творчість великого Кобзаря; потім місцеві українці виступили з концертом, а наприкінці свята драматичний гурток поставив першу дію з «Назара Стодолі» – із співанням колядок. Під час цього вечора в залі торгували книжками Тараса Григоровича й продавали портрети з нього.

Не все було гаразд із будівництвом залізниці. Французькі компанії, що прокладали тунелі й зводили портові споруди, гребли громадські гроші в кишені, а суворий контролер тримав кожну копійку з 7 000 000 карбованців на обліку. Дійшло навіть до сутички із столицею. Французи стали скаржитися через свого посла в Петербурзі міністру фінансів. І той напав на Харитонова, безпосереднього начальника непокірливого контролера: «Я, каже, привлекаю иностранные капиталы, а ваш контроль притесняет иностранцев». Ця драматична історія мала щасливу кінцівку: «Я був усім цим збентежений, але Харитонов не кидався на мене мокрим рядном, а справу розібрав як слід і дав мені генеральського чина».

Це означало, що Андріана Кащенка в квітні 1912 року затверджено в званні дійсного статського радника з відповідною оплатою посади. Для залізничного чиновника такий поворот у житті став усміхом долі. Крім дорослого сина, він мав двох доньок-учениць, які жили окремо від нього, з дружиною. Їх треба було годувати й зодягати. Чимало коштів потребували й громадські справи. І все ж однині в нього зникла грошова скрута.

У Туапсе, на відміну від попередньої роботи, з’явилося дозвілля. Сидіти без діла не міг. Мандрувати не дозволяла погода. От і засумував за творчістю.

«Вільного часу дуже багато, можна б попрацювати на рідну справу, та не знайду, до чого руки прикласти, – звіряється він своєму адресатові. – Писати б – так, мабуть, я вже не зможу написати нічого путнього. Робити переклади не бачу мети. Ви б загадали мені, – це до Петра Стебницького, – щось перекласти. Неначе ми хотіли ще перекладати Лункевича. Як видавництву що-небудь потрібно перекласти, то пам’ятайте, що я безплатний перекладчик і цілком вільний».

Саме тут, на березі Чорного моря, «генерал» здійснює свою заповітну мрію – прислужитися народові своїм мистецьким хистом. Усе, що досі писав, здавалося лише підступами до мети. Адже він вбачає у видавничій діяльності петербурзького Товариства імені Т. Г. Шевченка великі прорахунки і вважає, що його програма досі була

«дуже сухою, а для широкої публіки навіть нудною; українського у виданнях за останні роки нічогісінько немає, опріч мови, а цього, на мою думку, мало, про що я казав ще як був Вашим співробітником».

І Андріан Кащенко доводить Петрові Стебницькому, що § 1 не забороняє «видавати і твори літературно-художнього змісту». Тому його висновок доволі рішучий: «Очевидячки, обмежують діяльність Товариства погляди керманичів і голови особисто».

Ця суперечка виникла у зв’язку із засадами власної творчості. Вони лягли в основу написання перших оповідань у Туапсе, де, за свідченням літератора, він «вже хронічно захворів хворобою письменства, а тут умови життя такі, що дуже добре пишеться».

З приводу першого оповідання «Над Кодацьким порогом» (про гетьмана Івана Сулиму), надісланого з Туапсе до Петрограда, між автором і видавництвом сталося непорозуміння. Цей твір із певних міркувань забракували. Але Андріан Кащенко не погодився з думкою рецензентів і почав обстоювати свої погляди на призначення літератури.

«Не буду говорити про своє оповідання, – мабуть, воно й справді не підходить для видання, але через те, що нехудожньо написане, а ніяк не через те, що у ньому елементи історичні помішані з вигадкою, бо така мішанина обов’язково є у всякому белетристичному історичному творі. З цієї мотивіровки ясно визирає принцип: не видавати творів белетристичних, хоч би вони й корисні були для української справи. А цей принцип, на мою думку, шкідливий для Товариства, бо відокремлює його від широкої верстви громадянства, робить його діяльність млявою і ні для кого не цікавою. Я не кажу: некорисною, бо користь і з такої діяльності єсть і користь велика, але кажу, що можливо ту користь робити, й не відокремлюючись у якусь наукову інституцію, одірвану од громадянства».

Свій рукопис Андріан Кащенко забирає, переробляє в оповіданні початок і кінець і вміщує того ж таки 1912 року в Катеринославському часописі «Дніпрові хвилі» (№ 20 – 24), починаючи з 12 листопада. (Через рік цей твір було видрукувано окремою книжечкою в Києві). Однак це не привело до остаточного розриву з Товариством. Навпаки, його керівники схвалили до друку інший твір автора про полковників визвольного руху Нечая та Богуна – «Славні побратими». Це оповідання щойно відхилило київське видавництво «Час», яке, незважаючи на позитивний відгук самого директора Модеста Левицького, не згодилося з його думкою і запропонувало спочатку видрукувати рукопис у періодиці, в часописі «Рідний край», а коли там не втрутиться цензура, то випустити й окремим виданням. Зрозуміло, для тижневика оповідання Андріана Кащенка було завелике, й це поставило самого письменника в безвихідне становище. Він писав Петрові Стебницькому: «Що ж буде далі, не знаю. Писатиму ще нове; як вийде щось менше, белетристичне, то пришлю Вам».

У Петербурзі, за спільною угодою, взялися друкувати надісланий рукопис про козаків «Славні побратими». Тут мали видавати книжечку коштом автора. Тому письменник вибирає і зручний, невеличкий, формат («як видання київської «Просвіти»), і певний (3500 примірників) тираж («бо велику кількість трудно переховувати»), і шрифт («не дрібніше, ніж у «Старих часах» Грушевського»), і навіть обкладинку («такої доброти, як на Ваших виданнях; якщо можна, то кількох кольорів: жовті, червоні, зелені й інші»), та її оформлення («дуже бажано б зробити малюнок»). Така брошурка, за всіма вимогами замовника, вийшла у світ 1913 року, а запорукою її політичної надійності стала публікація в «Молодій Україні». Тоді ж у Полтаві Маркевич видав й історичну повість Андріана Кащенка «Борці за правду».

Наступного року читачі отримали ще два «козацькі твори» з Туапсе: «Під Корсунем» (Київ) та «У запалі боротьби» (Полтава). Можливо, тут було написане й оповідання з часів скасування Запорозької Січі – «З Дніпра на Дунай», яке друкувалося 1914 року, вже з переїздом письменника до Катеринослава. Напевне, це все належить до тих творів, про які згадує автор в одному з листів: «А я написав їх у Туапсе вже аж шість…»

Своїми успіхами Андріан Кащенко завдячував напутньому слову Модеста Левицького. Саме він, досвідчений белетрист, історик і видавець, зумів спрямувати незвичайне обдарування оповідача в річище просвітницької літератури.

«Чимало часу забрало в мене службове справоздання, – пише Андріан Кащенко з Туапсе Петрові Стебницькому, – а тут саме захопився писанням. Написав, бачте, з початку зими оповідання «Славні побратими» (про Нечая та Богуна) для видавництва «Час», бо воно запропонувало мені ще літом написати історичне оповідання для нього. Те оповідання дуже вподобалося Модесту Левицькому, що зараз керує видавництвом «Час», і він узяв його до видання. Буде воно ілюструватись, і через те, мабуть, не дуже-то скоро ми його побачимо. Разом з тим, Модест Левицький умовляв мене, скільки стачить мого здоров’я, писати ще повість такого саме напрямку, як «Славні побратими», бо вони дуже підвищують у молоді національний гонор.

Саме цю мету я й мав на увазі ще тоді, коли писав перше своє історичне оповідання «Запорозька слава». Лист Левицького надав мені нової енергії до праці, і я зараз же почав писати чималеньку вже повість, що охопить майже все життя Богуна. Тепер я уже її скомпонував начорно. На жаль, вона виходить величенька, аркушів на 12 – 15 друку; і ще до неї треба прикласти дуже багато праці (найбільше на переписку), так що, мабуть, увесь цей рік на неї й піде».

Письменник працював багато й плідно. Часом так захоплювався роботою, що навіть не відповідав на листи друзів. Йому жадалося, щоб усе, на що він спромігся, було б записане в «актив» на скрижалях історії. Тому й не розмінювався на газетні статті-одноденки, прагнув зробити якомога більше для просвіти рідного народу, вивчаючи його лицарський родовід, замулені в болоті зневаги й забуття правічні корені: звідки ми й чиїх батьків ми діти? Бувало, з вечора до світанку зачитувався книжками: Дмитром Яворницьким, Михайлом Грушевським, Яковом Новицьким, Аполлоном Скальковським, народними думами й історичними піснями. Він згадував:

«У історію як полізеш, то береш матеріал для однієї речі, а вже десять нових тем просяться, щоб і їх на світ божий повести. Коли б то було чотири руки, щоб усі заразом писали, так тоді, може, й вичерпав би усі теми».

Єдине, може, що відволікало письменника від робочого стола, – це гадки про Україну. Він був її вірним і сумлінним сином, допомагав, чим тільки міг: громадянською працею, друкованим словом, власним мозолястим карбованцем. Лише вряди-годи у своєму глухому закуті бажав побачити побратимів по ідеї, щирих друзів, незрадливих земляків. Тоді перо вимережувало рядки заповітного зізнання:

«Часом і моя душа рветься до людей – поговорити хочеться, посумувати укупі, а як набіжать пекучі справи служби, то й про любих людей забудеш; тільки Україна не забувається, а стоїть повсякчас перед очима, і, як тільки вихопиться вільна хвилина, я беруся до пера й поринаю у згадках минулого».

Зустрічі, бодай і випадкові, з діячами національної культури залишають у його душі невитравні сліди. На жаль, письменник тільки занотував прізвища тих, із ким його зводила доля: тут і меценат української літератури Євген Чикаленко, Лесина мати Олена Пчілка (Косач), полтавський дослідник історії Лев Падалка, видавець із Полтави Григорій Маркевич, революціонер-народник Леонід Жебуньов та корифей української прози Панас Мирний (Рудченко). Вони, як і раніше Модест Левицький, підтримали його неабиякий талант, схвалили обраний ним шлях і надихнули на нові творчі засяги. В листі Андріана Кащенка зазначено скупо, з притаманною йому скромністю, але не без гордості:

«Бачився в Києві з Чикаленком, Косач, а у Полтаві з Падалкою, Маркевичем та Рудченком. Всі вони, а найбільше Жебуньов та Падалка, вимагають, щоб я писав якнайбільше народних, історичних оповідань, бо вони на молодь українську роблять дуже велике враження».

Письменник на роздоріжжі. Після завершення будівництва Кавказької залізниці його мають перевести на інше місце: в департамент нічого й рипатись – без вищої освіти, а от Сибір, то вже йому світить напевне. Можна б спекатися такого призначення, взявши відставку, тільки ж шкода втрачати генеральську ставку – 7000 карбованців на рік! То що ж робити? Де подітися? Хто за тебе заступиться?.. І не вірилося бідоласі, що десь спрацюють товариські зв’язки, а може, виручить його громадська непоступливість, та ж Кащенка не зашлють у тайгу, а припишуть до Катерининської залізниці головним контролером – на батьківську землю.

Здавалося б, усе якнайкраще складалося в Катеринославі. Швидко зійшовся з місцевою громадою. Якось до нього навіть завітала мануйлівська «Просвіта» з хором; співали йому колядок і народних пісень, а він, старий, згадував дитячі роки та витирав сльози.

Однак місто на Дніпрі, як і побоювався Андріан Кащенко, «зовсім зарізало його тяжкою службою». Адже з початком війни 52% контролерів забрали на фронт, не давши ніякого поповнення. До того ж, йому довелося, на прохання земляків, очолити катеринославську «Просвіту».

За цей рік пощастило опублікувати в «Літературно-науковому віснику» лише одне оповідання «Зруйноване гніздо», та й те було написане ще в Туапсе. Але відданий своєму покликанню, наполегливий і працьовитий, письменник кожну вільну мить використовує для творчої роботи. Менше, ніж за два роки, він створює і 22 квітня 1916 року передає до цензури основну працю свого життя, названу в листі «короткою історією»; насправді ж це обсяжні, на 24 друковані аркуші, «Оповідання про славне Військо Запорозьке низове».

Видати в Катеринославі велику книжку з малюнками, та ще й з матеріальними нестатками, було не тільки скрутно, а й небезпечно. Адже на руках Андріан Кащенко мав якихось дві тисячі карбованців, коли потрібна була сума в чотири рази більша. Та все ж він сподівався на співчуття українського громадянства, і його надія справдилася.

«Та слава господові, – ділиться своєю радістю з тим же адресатом Петром Стебницьким, – тепер моє видання цілком забезпечене… Взагалі моральну підтримку я дістав дуже велику, а завдяки грошовій помочі Київської української книгарні (в особі Степаненка) вийшов з дуже скрутного становища. З 5000 примірників видання у мене тепер уже продано біля 2700. До сьогодні видрукувано шість аркушів, а в наборі одинадцятий… Посилаю Вам всі ці відомості, гадаючи, що вони мають велику вагу для оцінки сучасного стану українського руху. Вийде моя книжка, певно, на початку февраля».

І справді «Оповідання про славне Військо Запорозьке низове» побачили світ в урочу годину Лютневої революції, коли заворушилася й прокинулася від сну до дій уся Україна. Робітники й селяни усвідомлювали свою причетність до творення історії, зі зброєю в руках вони боролися з кількавіковим гнітом царату за свою особисту волю й державну незалежність. І нехитромудра читанка про Запорозьку Січ – особливу релігійно-демократичну республіку – допомагала повсталому людові дошукуватися національних підвалин, відновлювати козацькі звичаї й обстоювати світлі ідеали своєї самостійної державності.

Автор пишався тим, що він створив під час перебування в Катеринославі «велику працю: склав популярну історію славного Війська Запорозького низового». Вона, за його задумом, мала дорівнювати за обсягом «Історії України-Русі» Миколи Аркаса. І вже перші пробні примірники, надіслані до Петербурга з типолітографії Катерининської залізниці, здобули серед освічених читачів неабияку прихильність; йому хотілося б знати, як подобається його «історія» й петроградським землякам. Але чомусь забарився з відгуком Петро Стебницький – на той час повпред уряду Української Народної Республіки в Петрограді. Не без іронії писав до нього Андріан Кащенко:

«Ви вже не той Петро Януарович, якого я знав декілька літ, а щось більше. Ну, та годі про це… Я живий ще, та тільки ледве живий, бо перетомився, видавши 22 книжки своїх творів. Деякі з них за один рік вийшли подвічі».

Особливо важко було старій людині тримати коректуру. Хоча її підчитував і Вировий, але автора вона змучила до краю, і він вважав, що «такої нудної роботи, мабуть, і на світі більше немає».

Для випуску своїх книжок Андріан Кащенко заснував власне видавництво в Катеринославі на вулиці Басейній, 24. Тут він переважно передруковував повторні тиражі. Але виходили в нього й першим виданням нові твори. З-поміж них – оповідання з часів першої революції (1905 року) – «Тяжкий гріх» та історико-топографічний огляд колишніх вольностей козацьких – «Великий Луг Запорозький». Це мала бути його лебедина пісня.

Добре вивчивши історичний матеріал, Андрій Кащенко востаннє в своєму житті, влітку 1916 року, вирушив у мандрівку місцями Подніпрового Низу. Збагачений враженнями від побаченого та спогадами, почутими з вуст старожилів, письменник відтворив чарівні краєвиди нині вже навічно затоплених земель, островів та прибережних долин, якими володіли січовики, і зберіг для нащадків дивовижної сили й краси описи того «земного раю».

Статтю на вісім сторінок про Великий Луг Андрій Кащенко запропонував і до Календаря на 1918 рік Благодійного Товариства імені Т. Г. Шевченка в Петрограді. Він турбується, щоб вона підійшла до проектованого видання, щоб була добре проілюстрована. Адже простому народові вкрай потрібні такі випуски. Йому самому випало бути свідком, як селяни приїздили за київським календарем на 1917 рік до книгарні за 60 верств, і, коли його не вистачило, то вони мало не плакали.

У Катеринославі, стоячи близько вже до відновленої «Просвіти», Андріан Кащенко зрозумів, наскільки важлива і яка саме книжка у вихованні трудового люду. Надсилаючи до Петрограда свої видання, він завважив у листі до Петра Стебницького: «З тих книжечок Ви побачите, що я вже здорово постарів, бо покинув белетристику, себто «вигадки», а взявся до історичних розвідок…»

…З початку 1918 року, напевне, листування з північною столицею припиняється; можливо, через політичні обставини, але найвірогідніше, за тяжкою недугою письменника. Повернувшись ні з чим із Києва, де хотів добитися від уряду Центральної Ради відставки й пенсії, Андріан Кащенко зліг у постіль і вже не підводився. Але його видавництво в Січеславі, як зазначено в оголошеннях на випущених книжках, працює ще й у дев’ятнадцятому році. Навіть проти короткої історії Війська Запорозького стоїть у дужках: «Друкується…». Крім цих «Оповідань», ніщо з Кащенкових творів пізніше не видавалося. А «Історії» судилося стать бестселером: вона виходила друком у Львові й у Відні; її поширювали у списках, читали гуртома потайки, переказували з пам’яті…

Та от лише на п’ятому році перебудови стало можливим нове видання своєрідного, сказати б, народного підручника про Запорозьку Січ. До виходу цієї книжки Андріана Кащенка лише окремі його оповідання й уривки були опубліковані в часописах (журнал «Україна», газети «Молодь України» та «Сільські вісті»). Однак уже кілька республіканських видавництв узялися за підготовку його творів.

Чим же привабив читача Андріан Кащенко? Насамперед – простотою й дохідливістю викладу найскладніших історичних подій і явищ. Це пояснюється природженою залюбленістю автора в той край, де гартувалися козаки, й тонким розумінням душі українського народу, що впродовж століть зберігає звичаї й волелюбність Запорозької Січі. А ще – вмінням слухати думи й пісні, в яких Україна вславляє своїх історичних гетьманів і кошових отаманів. Тут кожному платиться по заслузі. Нема в тих оцінках ні солодкого підлещування, ні марного осуду, ні зачаєного лукавства. Все нарозпаш, навідліг. Тому в «Історії» ніщо, за винятком фактів, не запозичується в інших авторів; зрідка коли дослідник повторює чужі істини; адже для нього найбільший критерій – це поетичне слово, записане з уст народних співців і кобзарів.

Незвичайне й саме письмо в Андріана Кащенка. Він чи не єдиний із наших літераторів сміливо наслідує стиль козацьких літописів. Коли порівняти науковий виклад матеріалу в суворого теоретика Михайла Грушевського, прискіпливого дослідника Володимира Антоновича або навіть у «романтика» Дмитра Яворницького, то легко вгадати руку стриманого майстра літературного барокко з його особливим образним ладом, прихованою стилістичною версифікацією та узвичаєною формою «Року такого-то…»

Андріан Кащенко ніколи не перенасичує свої описи деталями, але й не цурається використати найяскравішу з них. Він завжди дбає про внутрішню драматургію свого повіствування, й часто, розкидане в кількох місцях розділу, а то й по різних оповіданнях, воно читається з таким захопленням, наче перед тобою не історична розвідка, а белетризоване, тільки без вигадки, дослідження, щось на кшталт есе.

Історія Андріана Кащенка написана не в жанрі шкільного підручника, а радше як посібник для читання з курсу історії. Він розрахований, як-то кажуть, на «масового» споживача, але для поглибленого вивчення предмета, засвоєного за партою у молодших класах, а то й за дошкільних літ. Одначе його треба студіювати не з будь-якого розділу, а неодмінно – з першої сторінки. Адже все в оповіданнях взаємопов’язане, обумовлене, одне витікає з іншого. І водночас – існує саме по собі. Це аніскільки не спрощений виклад, а, навпаки, відшліфований до прозорості малюнка й такої виразності тексту, що читач не помічає: він «вчить матеріал» чи образно сприймає історію, передану художніми засобами.

Для наочності й переконливості «Оповідання про славне Військо Запорозьке низове» мають зоровий, точніше, образотворчий ряд: графічні малюнки, репродукції з картин, фотознімки, схеми й карти. Вони, як правило, містяться в тексті й не тільки «звеселяють» сторінку, а й емоційно підкріплюють чи документально засвідчують розповідь. Що над чим тяжить: текст над зображенням чи навпаки? – важко відповісти. Вони мовби єдине ціле, як дерев’яна гравюра в ксилографічному виданні, адже слово розкриває ілюстрацію, а графічний образ оживляє байдужо-безликий літерний опис.

І, як нам здається, книга з іншим художнім оформленням багато в чому втрачає перед оригіналом: його можна досконально відтворити лише із застосуванням фототипії. Задумане ж видання, з передмовою та післямовою, із залученням нових оповідань, що перегукуються з «Історією», але композиційно не пов’язані з її текстом, зайве було б розбивати на різні, за ілюстрацією, частини: в одній залишити оформлення першоджерела, як цього й дотримувалися закордонні видавці 20-х років, а іншій дати стилізоване чи, може, й сучасне графічне оздоблення. Тоді б книжка розпалася як мистецька цілісність.

Отже, нелегко зберегти неповторність першого видання – з його прикметами доби, первозданною свіжістю й справжнім відчуттям «свого» читача. Але цього не скажеш про літературно-стилістичний виклад: він хибує на застарілі, ще не відпрацьовані на час написання, вислови; на сторінках ми часто подибуємо «авторські» штампи; трапляються вряди-годи й русизми або неоковирні словосполучення. Все це доводилося редакторові-упорядникові дбайливо виполювати, не порушуючи живої тканини розповіді, а то й робити заміни, що не псують письма автора.

Ось книга перед Вами. Ви її вже прочитали. Згадайте: скільки думок і переживань викликали у Вас описані талановитою рукою Андріана Кащенка історичні події. Наче живі постають у своїй величі й могуті козацькі лицарі – творці духовної республіки «Запорозька Січ». Вони – наші невмирущі попередники… Маючи таке прекрасне минуле, можна сміливо сподіватися на щасливу майбутність. Історія – це зупинена доба, той історико-часовий плацдарм, з якого починається відлік руху в прийдешнє… Ми не живемо сьогодні, – сказав якийсь філософ, – а лише переживаємо минуле, прозираючи свій завтрашній день.

І ту прекрасну мить історії, вознесіння Духовного Запорозького Братства, зупинив для нас навічно, змалював її в самобутніх барвах і закарбував у найяскравіших словах видатний співець Козацького ордена, рівня Грушевському і Яворницькому, Багалію і Крип’якевичу, Андріан Феофанович Кащенко (1858 – 1922). Хай ця книжка змусить нас спом’янути автора «незлим, тихим словом».


Подається за виданням: Кащенко Адріан Оповідання про славне Військо Запорозьке Низове. – Дніпропетровськ: Січ, 1991 р., с. 482 – 490.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1587

Модифіковано : 12.01.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.