Ми

Юрій Клен

Ми не ходили за моря

земель незнаних добувати.

Нам шлях у Греки із Варяг

синів у піні бронзуватій.

І до індійської землі

зоря полярна крізь тумани

нам не водила кораблі

у неосяжнім океані.

Ми ще снагу п’ємо з джерел…

Не протинали ми простори

на білих крилах каравел.

Не мріло нам тропічне море.

Ні! тільки потай по ночах

в галуззі рідної кислиці

з солодким жахом у серцях

підстерігали ми жар-птицю.

Хтось щедрий нам навік віддав

широкий обрій оболоні,

де, спінені, з високих трав

трусили росу наші коні.

Не ми, що обшир мали свій,

шукали за морями прерій.

Не ми – в диму – з потужних мрій

вирощували сни імперій.

В хрестовий рушили похід

не ми в священнім фанатизмі,

коли, затьмаривши зеніт,

гули громами катаклізми.

Лиш на світанку наших днів

наш дух, знемігшися від спраги,

багряним жаром спаленів

в руках досвідчених варяга.

Тоді в полях, мов срібний крин,

біліли часто наші шатра,

і між розлогих полонин

палахкотіли наші ватри.

Гойдала мла нас у ночах,

черпали ми шоломом воду,

і боронив нас Мономах

від половецької негоди.

Ми не трубили з веж ясу,

колон акантом не квітчали.

Не ми безсмертя і красу

в стрільчастій готиці плекали.

Та часто бачили у снах

святині дальні Царгороду…

і під загравами в степах

нову викохували вроду.

О, вам, народи, що віки

свої у славу угорнули,

вам пурпур, берла і вінки.

Ви взяли в дар собі Минуле.

А ми, ми творимо тепер

з хвилин і дій життя поему.

Ми п’яні барвами химер,

що з них Майбутнє ми снуємо.

І що для вас Перікл, Парнас,

Самофракія, Рим і Данте –

ще сон нездійснений для нас.

З висот віків униз погляньте!

На гострій грані двох світів

ми непорушно муром стали,

щоб чорний вихор вас не змів

голодним клекотом металу.

Щоб геній раси спорудив

вам храми з бронзи і кришталу,

нас затопляв страшний приплив

і смерч монгольської навали.

В запеклім герці двох стихій

ми завжди жертвами лягали,

коли неситий буревій

зі сходу дув в нестямі шалу.

Щоб ви цвіли в красі стрункій, –

ударивши у наші груди

відлине в степ не раз прибій

шаленства, розпачу і блуду.

Ще, упокорений, до ніг

не ліг нам звір, що горло душить,

і виє дикий печеніг

у наших хижих, темних душах.

Та ми татарську чорну кров

варязьким холодом остудим.

У такт рокам гуде наш крок.

Ми йдем… ми ростемо… ми будем.

Примітки

Написано, як реакція на «» (1918) Блока.

Подається за виданням: Клен Ю. Твори. – Нью-Йорк: 1992 р., т. 1, с. 148 – 151.