«Широку далечінь, людино…»

Юрій Клен

Широку далечінь, людино,

безмірно серцем покохай,

снігами криті верховини

і недосліджений ще край;

та не лише дзвінкі простори,

що стелить зорам далина,

а ще й ту далеч неозору,

ту голубу глибінь без дна,

яку з нічого дух твій творить

за видноколом неземним,

ту самоту, яка говорить

про вічне голосом німим.

І з рідним розлучись, і з милим,

бо тільки в віддалі близьке

стає чітким і зрозумілим –

безсмертно-ясне і тривке.

Не бійсь пустелі і безмежжя,

що перетне його твій шлях.

Хвилює вітер і бентежить,

тобі співаючи у снах.

І кличе й владно вабить туга,

все розгортаючи простір;

ні жінки стрінеш там, ні друга,

лише холодний спокій зір.

Та той, хто доконавши обіг,

ту пустку пройде навпростець,

дізнається, що є по той бік

і де самотності кінець.

21. IX. 1945

Примітки

Подається за виданням: Клен Ю. Твори. – Нью-Йорк: 1992 р., т. 1, с. 159 – 160.