11. Сестри сумують

Ольга Кобилянська

Увечір тиша запанувала довкола чистенької хати і в вечірніх легких сутінках здавалася ще біліша. По від’їзді брата забракло сестрам спонуки до розмови. Ходили, снувалися, вертались думками до нього і замовкали.

Коли вийшли обі з кімнати, на дворі стояв погідний вечір. Спокійний, без найменшого подуву, здалека доходило рахкання жаб, наче на селі.

– Тепер було б гарно жити на селі, – обізвалася старша.

– Hi, в горах, – додала учениця.

– Ні, на долах. І вертатись оттак самому, або удвійку, мовчки по вузькій стежці крізь високе збіжжя, зрошене вечірньою росою.

– Ні, в горах, Маріє. Десь сходити з залісненої гори, чути в долині шум гірської ріки і в товаристві вертатись мовчки, або співати півголосом тужливу якусь пісню. Десь не десь хтось сказав би гарне слово… щось поважне, як Юліан каже… Приманчиве. Над головою глибоке небо, місяць повний, розжарений, а ми – йдемо, йдемо трохи притомлені і… розходимооя…

– Ти поетка, Оксано.

– Що з того? Я чіую, що ніколи не буду така щаслива, як інша. Туга, що мою душу вічно наповнює, ніколи її не покине.

– Відки ти це взяла?

– Сама з себе. Чому я почуваюсь все самітна? Або знов вистачаю собі все і всюди? Хоч би й як весело, Марійко, а мене внутрішня самота переслідує, часом навіть посеред гамірного гурту до себе манить. Мені тільки з отими там добре.

І показала на небо.

– Не знати, чи Юлик буде вже на місці? – спитала якось розсіяно Марія.

– Ні, мабуть аж пізно вночі; вони поїхали залізницею.

Коли мати вернулась з орудками додому і всі дівчата зібралися на чистім тоді (літом вони там ночували, щоб утримати чистіше кімнати в долині), виглядали мов гурт янголів. Молились, обтулюючись довгим волоссям мов крилами, ховались під білі покривала і вмовкали.

– Може Юлик уже на місці згадує нас? – пішло шепотом з уст наймолодшої.

– Може…

– Я завтра в п’ятій встану, щоб цвіти і ярину підлити. Може білий гвоздик розцвітеться, той, що я дістала, – сказала півголосом Марія до старшої сестри.

– Що за гвоздик ти дістала? – пішло ледви чутно з уст наймолодшої, що вже засипляла. Але Марія мабуть не дочула. Перед її дівочою душею виринула «Покутівка» і панський сад. Між його деревами, кущами, і клумбами з цвітами виринала струнка постать молодого городника з непокритою головою.

Джерело: Кобилянська О. Апостол черні. – Львів: Діло, 1936 р., т. 1, с. 45 – 47.