5. Дика качка – Єва

Ольга Кобилянська

О. Захарій застав майстра при роботі, як сидів схилений при столі. Недалеко стояла його найстарша донька Зоня з якимось годинником у руках, висока, гарна i слухала його поук про годинникарську роботу. О. Захарій зупинився на хвилину. Коли майстер скінчив свої завваги, звернувся до гостя з запитом, чого він собі бажає. О. Захарій назвав своє ім’я, і представив і доньку. Висловив своє співчуття для сина, що мав такий припадок з його кіньми і мусів перервати собі науку у критичнім часі, – під час самої класифікації.

– Вибачте мені, добродію, як батько і не згадуйте гірким словом! – простягнув о. Захарій руку до майстра. – Я безпосередньо таки винен, бо полохливі звірята мої. Як син мається? і чи не міг би я його самого побачити?

Годинникар стиснув подану йому руку, прохав гостя сідати і казав доньці прикликати Юліана.

– Ви перецінюєте вчинок мого сина, отче. Це звичайна юнацька відвага. Слава Богу йому вже ліпше. Він змалку не пещений в мене. А сам я не звертаю уваги на такі вчинки і не надаю їм великої ваги, дарма, що він у мене одинак…

– Я зайшов до вас, пане Юляше – заговорив о. Захарій, – щоб оправдатись, що не міг скоріше з’явитися, як обіцяв. Я спродав вчора свої полохливі дикуни, що наварили вам і нам стільки клопоту, а до залізниці не встиг уже впору другими кіньми дістатися. Тому аж сьогодні я тут. Скажіть, будь ласка, як почуваєте себе? А друге, не менше важне: скажіть отверто, як мені вам віддячитися за вашу лицарську послугу, завдяки якій ми з донькою вийшли щасливо. Скажіть, якою пам’яткою не погордили б ви від простого, скромного, сільського «апостола черні»?

Юліана обличчя почервоніло і він заперечив головою.

– Найкраще, шановний отче, забути за мій незначний учинок якнайскоріше.

– Це ніколи не може бути! – відказав поважно душпастир.

– Можна, можна, отче.

Тоді о. Захарій сказав до доньки:

– Іди, Єво, і подякуй пану Юліанові, що спас тебе своєю відвагою від каліцтва, а може і смерті.

Панотець поклав руку поза рам’я доньки і наче підсунув її трохи перед Юліана.

Та дівчатко відступило несподівано крок назад, неначе залякане.

– Я не можу, – сказало ледви чутним голосом, якби хотіло заплакати.

Батько усміхнувся і поглянув на Юліана. Цей стояв ще мовчки і дивився нетерпляче на обоїх.

– Як то не можеш, Єво? – спитав батько здивований, – він тебе послухає.

Дівчатко похитало мовчки головою.

В тій хвилині якийсь дивний усміх розяснив Юліанове поважне лице. Його проникливі очі потонули на момент в ніжному, хоч негарному личку з чорними очима. Дівчина майже чула його віддих, її уста затиснулися і повторила втретє: «не можу».

– І не треба, – відповів він увічливо з полегшою, випростовуючись. – Мені цілком не треба дякувати. Подайте руку і будемо поквітовані. – Простягнув до неї руку, а друга забандажована, спочивала в чорній перев’язці.

– Вона не кривава? – спитала та глянула на нього великими очима. – Він відступив немило вражений. – Вже ні – відповів зворушений.

Єва не відповіла, – поглянула соромливо на нього, і він не подавав їй удруге руки.

– Що з тобою, Єво? – кликнув батько. – Ти хора? поводишся наче в гарячці? – а до Юліана сказав: – Вона не зносить виду крові. Я не повинен був її брати з собою.

О. Захари обтер хустиною зіпріле чоло, поглянув на годинник, і коли Зоня приступила до молодого дівчати, попросити її до свого стола, панотець звернувся до Юліана:

– Тепер, молодче, я зроблю вам одну пропозицію. Коли ви були раз лицарем для нас, то будьте ним і дальше. Загостіть цього літа до нас на вакації до Покутівки. Ви не пожалуєте. У нас околиця гарна, здорова і повна чару. Ви скріпитесь по студіях. Великий дубовий ліс, і розваги досить. Прогульки куди схочете. Їзда верхні, великий став під густим лісом, повний риби і диких качок… Як схочете, будете і на лови ходити. В нас і гарна бібліотека. Не затулитесь. А головно, ви будете свобідні, як у себе.

Юліан відгорнув волосся з чола. По його обличчі, при слові «бібліотека» промайнуло світло.

– Кажете, отче, бібліотека – обізвався батько. – Юліан ночами дочитує, коли йому дні за короткі. Взагалі в нас всі читають, мене старого включивши. Лиш часу багато не маємо і, кімнати в нас невеликі.

– А в нас аж надто широкі – сказав панотець. Будете мати свою окрему. Вчителька Єви виїжджає через вакації, а її кімнату займете ви. Єва не буде вам перешкоджувати. Її літом мало хто в хаті бачить. То в саді вона, то у лісі над ставом, як дика качка…

Єва, зачувши своє ім’я, думала, що батько її кличе, попрощалася з Зонею. Коли вернулась до нього, не спускала ока з юнака.

– Згода, пане Юліане?

Юліан боровся і хвилину мовчав. Щире запрошення огорнуло його наче теплом. Перед його уявою виринув став: глибокий, поважний, під темним лісом. Він був плавець, – плавання це ж його улюблений спорт. Він був захоплений перспективою таких вакацій. Зелень, блискуча поверхня ставу… Бачив, як риба перепливала та плюскалася, дикі качки… Ще мовчав; щось його стримувало. Поглянув на батька, і їх погляди стрінулися.

– Ну? – спитав о. Захарій, відчуваючи вагання юнака.

– Він уже запрошений куди інде на вакації, – відповів за нього батько. – В гори, до своєї тітки…

– Як? – спитав о. Захарій, якби вражений.

– Жаль… – обізвався. Відтак похопився і додав живо:

– Та коли вже так, що не маю щастя зробити вам цього літа приємності, як бажав із щирої душі, то прошу в які-небудь свята до нас. Ви лише напишіть, а я вишлю коні. Зрештою – додав усміхаючись добродушно, – по цих вакаціях прийдуть ще і другі. Матура, чи не так?

– Так. Нарік.

– Може, може… – підхопив батько.

– От і бачите! – скрикнув урадуваний душпастир, і з його симпатичного обличчя засяло щире вдоволення.

– То вже скоріше, – сказав Юліан. Його погляд промайнув по дівчатку, і він додав: – Але хто там може знати, що до того часу ще може бути…

– Звичайно. Рік довгий, але і Господь добрий – відповів о. Захарій.

– Так! – притакнув юнак, узяв подану руку душпастиря і вклонився. О. Захарій відітхнув повними грудьми і попрощався.

На молоду Єву, здавалося, не звертав ніхто уваги. Вона була сильно збентежена. Її щоки горіли, ледви панувала над собою. Коли відходили, і батько і син випроваджували панотця на вулицю, вона оглянулася і простягнула поза спину руку. Чи на прощання… чи на подяку? І до кого?

Ніхто, здається, цього не помітив, і ніхто не діткнувся тієї дрібної, делікатної руки. Юліан, ідучи за нею, заслонив її своєю стрункою постаттю, дивився за нею, його погляд побіг аж у глиб улиці.

Очі молодої Єви заповнилися слізьми.

Вернувшись до кімнати, звернувся просто до своєї сестри, що ще сиділа при столі і працювала:

– Немиле мені все те, – і почав свистати.

– Тобі припала сьогодні велика честь, сину, – заговорила мати годину пізніше.

– Через що?

– Ну, я думаю, через о. Захарія. Батько ним захоплений.

Юліан здвигнув байдуже плечима.

– Він зробив з малої афери цілу епопею – відповів нетерпеливо.

Вона не зрозуміла його. Був тоді блідий, як смерть, із закривавленою страшною рукою, хромав із затисненими зубами, що аж її серце застило, а він говорить про якусь малу «аферу».

Його не покидало немиле почуття від появи о. Захарія. Нащо йому того всього? Сягнув за книжкою, що відложив її на поклик батька до гостя, і пробував наново в ній заглибитися. Якийсь час, здавалося, розумів читане, але по часі замкнув її. Появилася і Зоня і минаючи його повела рукою пестливо по його густім волоссю.

– Що ж там, хлопчику?

Його задумані очі провели її, а відтак мов пірнули в собі.

– Цей о. Захарій якийсь дуже симпатичний і добрий… – зачув він, як говорила у сумежній кімнаті до мами. – Його запрошення було таке правдиве і тепле. А з його опису та «Покутівка» чистий рай. Ліс, став, їзда верхи, бібліотека, гарні господарі… спокій і свобода, якби так на мене – я би зараз!

Ясноволоса красуня простерла обійми і вказала на вікно, неначе б хотіла туди вилетіти.

Юліан гукнув через отворені двері:

– Покищо той рай дратує мене.

Зоня мов спокуса станула на порозі.

– Покутівка це власність панів Гангів? І де ще ті вакації? А та дика качка, Єва, погана дівчина…

Юліан здвигнув плечима.

– Поганенька собі буркнув під носом і заглибився знов у книжку. По хвилині підійшов до сестри, обняв її рукою і притискаючи її личко до свого сказав:

– Коли я буду вже в горах на найвищім шпилю?… ох! якби ти знала, як я того прагну, як мене туди тягне, якби ти знала!

– А мене Покутівка, – дражнила його наново сестра. Але йду до батька, бо сам покличе і буде грім! Треба викінчити один годинник, завтра речинець.

Джерело: Кобилянська О. Апостол черні. – Львів: Діло, 1936 р., т. 1, с. 19 – 26.