44. Орелецька провокує Юліана

Ольга Кобилянська

По обіді трохи пізнім, – як звичайно при таких нагодах буває, виголошувано тости. Плила весела розмова, гості викликували спомини з давніх часів, панував гумор, якнайліпший настрій. Деякі пані пішли передріматися, молодь подалася над став, частина з мужеських гостей засіла до карт. Єва із прислугою подавала чорну каву. Вона наблизилася і до Юліана. Тоді приступили до стола о. Захарій, один канонік і з ним один богослов, з пропозицією до Юліана присістися до тарока.

– Я не граю в карти, добродію.

– Не вмієте? – спитав богослов, знаний збиточник, що крутився замітно коло Єви.

– Вмію, але не граю.

– Не смієте, може?

– Чому не смів би?

На Юліановім чолі завився і зник червоний рум’янець гніву, як це буває у вражливих вдач.

– Я так думав, пане Цезаревич, вибачте. Наші батьки не все дивляться ласкавим оком, коли ми, молодь, засідаємо за зелені столики.

– І мають слушність, – впав йому в слово поважний канонік, – і мають слушність, але, – додав спокійно – бувають і винятки.

– Ну і як, пане Цезаревич? – приставав молодий богослов.

– На жаль, ласкавий пане, я мушу рішуче відмовити.

В тій хвилині око Юліана стрінулося з оком Єви. Спочутлива усмішка пограла коло її уст.

– Не є правдивим лицарем, – сказала піднесеним голосом бабуня, – той, хто не грає в карти, не вміє випити, не вміє гуляти до упаду. Скільки вам років, пане Цезаревич?

– Двацять і два, добродійко, двацять і два. Старий уже… правда? – і вдивляючись в її обличя з розгорілими очима, сказав з притиском: – У родині Цезаревичів вийшла від карт тяжка трагедія… Може ви чули про те добродійко – ні?

І не вижидаючи її відповіді, він відвернувся і пішов за о. Захарієм, що взяв його під рам’я.

– Яка це правда, пане Юліан. Не одна хвилина в людському житті накоїла більше лиха, ніж цілі роки.

Єва, поблідла при відповіді Юліана, подалася на веранду, а бабуня, відхиливши, широко уста, гляділа мов непритомно за тими, що виходили.

Джерело: Кобилянська О. Апостол черні. – Львів: Діло, 1936 р., т. 2, с. 17 – 19.