69. Дора прихиляється до Юліана

Ольга Кобилянська

Тиха і мов зрівноважена вернулась Дора додому. Все прийняло ї привітало її з давньою любов’ю. І як раніше звернулася вона з захопленням до своїх цвітів, бджіл і радо прийняла всі раз на себе покладені господарські обов’язки. Під її руками віджив зільник, розцвіталися весняні цвіти, а на дворі весна святкувала свій вступ благословлена погодою і соняшним сяєвом.

По Зелених святах святкувала Оксана день своїх уродин. Вийшло це з почину її мами, пані Рибко, її доньки і зятя, і з нагоди приїзду Зоні із своїм синком. Дві шкільні товаришки, два вчителі, все то товариство зібралося в саді, що належав до пані Рибко та пані Цезаревич, на скромний підвечірок.

З гурту відділилися за якийсь час Дора Вальде, один молодий учитель-німець і зять пані Рибко, учитель Дубовий. Прохали Дору заспівати їм одну німецьку пісню. Дора була в гарнім настрою, сіла за фортепіян. Милий та ніжний її голос чарував слухачів піснею:

Тиха як ніч, як море без дна,

Хай буде любов твоя, хай буде любов твоя…

Ледви скінчила і зачинила інструмент, – оглянулася, а віч-на-віч з нею станув Юліан Цезаревич. Вона майже зойкнула з остраху, а він з усміхом на устах сказав:

– Видко, що мені суджено лякати, пані, вас… – Вклонився, підіймаючи пальці до висків, мов перед старшиною і ждав.

Пані Цезаревич привітала сина повна радості:

– І звідки ти взявся, мій сину, так несподівано?

– Чого часом не зробиш, коли не бачиш місяцями і тижнями свою маму і сестер!

Дора саме збиралася додому і вкладала капелюх на голову.

– Я вас проведу, пані Вальде, – обізвався Юліан, – коли дозволите.

– Ні, дякую. Сама побіжу. Я не хочу, щоб мною хто трудився.

– Мамо, – сказав Юліан, – я беру вас і добродія Дубового за свідків, що пані Вальде, під претекстом, не довіряє мені і не хоче, щоб її провести. Чи я виглядаю на такого, що нападає по дорогах?

– Я не знаю, чи я компетентна тебе судити, – сказала пані Цезаревич, – правда, пані Вальде?

Та усміхнулася, вклонилась усім, вийшла, а Юліан прилучився до неї.

Коли зійшли на долину і ввійшли в каштанову холодну алею, Юліан перебрав від Дори накидку і сказав:

– Я передовсім мушу висказати вам свою подяку, що ви, хоч я не признаюсь від часу розстання з вашою родичкою до свояцтва з Альбінськими, ви не погорджуєте моєю ріднею і відвідуєте їх. Я вже останнім разом просив вас повірити мені, що мені було дуже прикро за мій занадто гострий жаль до Альбінських і просив вас тоді, мені хоч одним поглядом відповісти. Чи ви собі пригадуєте?

Вона притакнула головою.

– А тепер?

– Тепер? Я дивуюся, як може один погляд ненависної людини когось успокоїти.

Він вкусився в уста.

– Ви вражені й досі, – сказав.

– По вашому я все одно Альбінська і слова хоч би й найкращі цього факту змінити не можуть.

– Ні, пані Вальде. Але одно питання дозвольте мені поставити.

– Будь ласка.

– Як почуваєте себе тепер тут після міського побуту?

– Дуже добре.

– Які вражіння винесли ви із столиці?

Вона зробила малу гримасу своїми устами.

– Я, як вам відомо, ані філософка, ані медичка, ані нічого з того, чим визначається тепер дипломована жіноча молодь. З мене міг би бути хіба скромний агроном, а вже виробляється «гуцулка Альбінська». Що мене обходить якась столиця. Від смерті мого чоловіка аж до часу мого повороту із столиці я була мов без команди. Але опісля я зібрала всі ті короткі ясні хвилини, коли я почувала себе собою, злучила їх, зв’язала їх у вузол і я певна себе, все одно, як звуть: Дора Вальде чи Альбінська.

Коли глянула на Юліана, то їх погляди стрінулися, але в ту саму мить крадькома розбіглися. Вона ще хотіла щось сказати і ній не перебивав їй.

– Кожна людина стає тим, до чого єство її призначує. Може ваша наречена не така вже винна у свому вчинку, як здається. Наприклад, від вас як мужчини пливе якась струя сили так, наче б вам усе мусіло вдатися, за що б ви й не взялися. Може це тільки сила українського народу.

Він усе ще мовчав. Чи ця жінка була акторкою, чи так говорила чиста, фарисейством недіткнена, душа? – думав він.

Нараз він сказав:

– Я прошу у вас вибачення, пані Вальде.

– За що, пане Цезаревич? Я не гніваюся, але я боюся вас, боюсь цієї біологічної народної сили.

Він шукав відповіді в її очах і по його устах промайнув сумний усміх. Каштанова алея скінчилася, деякі будинки і дах директорського дому виринули перед ними.

– Дякую, – сказала, – і завернула в улицю до дому.

Джерело: Кобилянська О. Апостол черні. – Львів: Діло, 1936 р., т. 2, с. 144 – 147.