71. Пожежа у Альбінських

Ольга Кобилянська

Із своєю внучкою поводився Альбінський від часу її відмови холодно і строго. Відобрав від неї приречення, що зірве зносини зі школою на горі, звідки походили шкідливі впливи і загрозив, що коли вона не дотримає своєї обітниці, вишлють її до столиці, де буде під доглядом, як у монастирі.

– Ти не Єва Захарій! – сказав рішуче.

Дора мала дивний спосіб мовчати.

– Ну, пані Вальде? – спитав дідо, приступаючи до неї ближче і володіючи собою насилу, щоб не вибухнути голосним гнівом.

– Ви не смієте мені нічого злого зробити, дідуню! – відповіла вона, стаючи перед ним так само як тоді, коли була ще маленькою дівчинкою.

– Залишіть її, таточку, не зворушуйтеся, – сказала пані Цілля, взявши Альбінського під руку. – Я на жаль по тижневі мого побуту у вас переконалася, що Дора вийшла з-під моєї опіки. Ах, ті зайві українські знайомості, білення полотна, герцювання з козами! Якби так Егон встав…

– Якби так встав! – крикнула Дора і вийшла з кімнати.

Осінь. Юліан використовував свою нову кількаденну відпустку по маневрах у мами так, що перебував цілими днями із своїм далековидом на проходах. Як тільки заблисло сонце і мряка зникала з верхів, він закидав плащ наопашки, затискав шапку на очі і покидав хату. Особливо мальовнича частина околиці поза економією Альбінських захоплювала його.

Одного листопадового дня Оксана лежала простуджена в постелі обіч кімнати брата, мати вийшла за господарськими справами з дому, а Юліан заповнював свою кімнату димом із папіросок. Надворі шалів північний вихор, несучи з собою струю холоду. Юліан виходив уже двічі на веранду поглянути, чи вертається мати, чи зміняється погода і вертався нетерпляче назад.

Нараз сестра попросила, щоб він поглянув у вікно, бо здавалось їй, що шиби ніби червоною загравою залиті.

– Оксано! – кликнув він як стій, – економія Альбінських горить.

– Економія? – кликнула дівчина.

Юліан вхопив далековид.

– Ще ні, але сусідня полумінь вже досягає до крила заднього будинку.

– Тета Оля, Дора, – зойкнула розпачливо Оксана і закрила лице.

– Я йду туди, успокійся, – крикнув Юліан.

До хати ввійшла мама:

– Вогонь на Мельниківці, діти! – кликнула.

Юліан погнав, гонений і вітром, що хилив дерева. Побачив, що та хата, яка горить, належала родичам Гафійки. З неї садили іскри снопами і розприскувалися на всі сторони. Недалеко від неї стояли два будинки панської «економії».

На старім мості почув переляканий голос панни Альбінської:

– Ти вертайся!

– Я вас не лишу саму, – відповів голос Дори.

– Ви вертайтесь, мої пані, вогонь не для вас. – сказав Юліан.

– Я з вами, пане поручнику, – кликнула тета Оля, підбадьорена появою офіцера.

– Спішім, тето, – заохочувала її Дора нервово, натягаючи пелерину з капузою тісніше на голову.

– Не пускайте Дору, ради Бога! – кликнула благально тета Оля.

– Вертайтесь до дому, пані Вальде, – просив Юліан. – Ще можете захоріти.

– Альбінські витривалі, їх і катастрофа не вбиває.

– Щодо витривалості Альбінських, то маю підстави сумніватися, а з вогнем жартувати не можна.

– Я вже пережила гіршу катастрофу у воді, – відповіла Дора. – Чомусь кожна катастрофа викликує в мені мимохіть активну силу. Чи з розпуки, чи з запалу? не знаю. Я не маю нікого крім тети Олі, що мене безкорисно любить і коли я з нею йду навіть у вогонь, не дивуйтеся.

– Я хотіла б віднайти бідну Гафійку і забрати її з собою, – додала по хвилині.

Юліан зморщив чоло.

– Я вам її пішлю, – сказав коротко, – як це буде можливо у такій страшній метушні. – Дозвольте, щоб я вас плащем обтулив. Ви мабуть перемерзли, бо зблідли, а він буде мені при вогні зайвий.

Минуло більше як дві години. На ясно освітленій веранді сиділа Дора з дідом, що вернувся з сусіднього села, і стежили неспокійно за зростом і опадом пожежі.

– Мене не було дома, тому й вогонь ще не погашений, – говорив роздразнений директор.

Дора мовчала і що хвилини відчиняла шкляні двері, надслухуючи, чи не почує людських голосів на вулиці.

Нараз ударив електричний дзвінок від фіртки.

– Хтось прийшов, Доро. Відчини.

Дора збігла з ключем до фіртки і зараз після цього молода сілььська дівчина ввійшла на веранду. Вона поклала з пошаною офіцерську шаблю на одно із крісел.

– Йому це в роботі при вогні заваджало. Я тепер маю йому плащ віднести, а він за якусь годину вернеться сюди із старшою панею і забере собі шаблю.

– Про кого і про що вона говорить? – спитав директор. – Що це за він?!

– Пан надпоручник Цезаревич, – відповіла дівчина. – Я гадала, що пан директор знають пана надпоручника.

Альбінський мовчав і ходив по веранді. Станув при дверях, звідки було найліпше видко Мельниківку і обізвався.

– Вже не бачу вогню.

– Як кинулись люди рятувати та поливати, то мусіли нещастя притупити, та й вітер якби змилосердився над людською працею, притих, – доповіла дівчина.

– Що за люди рятували? – спитав Альбінський.

– Вогнева сторожа, сусіди, пан надпоручник, наші робітники з сіножаті.

Тета Оля з Юліаном підійшли до освітленої веранди.

– Віддаю вам, пані, що взяв під свою опіку, – сказав Юліан, приступаючи до Дори і всміхнувся. – Гафійки не хотіли родичі від себе пустити, хоч сами не мають даху над головою. Я лиш за шаблею.

– Просимо нагору, пане надпоручник, дуже просимо, – обізвався ласкаво Альбінський згори.

Юліан хвилинку завагався, але глянувши на Дору, подався за панями. Простягнув по шаблю праву руку, перев’язану білою хустиною.

– Ви поранені, пане поручнику, – крикнула Дора з переляком.

– Трохи, пані, але воно мине.

– Пан надпоручник добре поранив себе в вогню, – сказала тета Оля, поглянувши з материнською любов’ю на нього.

– У нашій домашній аптечці є знаменита масть на всякі рани, – сказала Дора і підійшла до нього з наміром занятися хорою рукою.

Юліан спротивився.

– Не хочу вас трудити, відповів.

– Нині надпоручник через наше нещастя своєю особою майже рискував життям, вуйку, – сказала тета Оля.

– Молодь усе у розгарі, любить риск, – відповів Альбінський, – хоч не все воно так добре. Здоровля чи життя треба понад усе ставити.

Юліан усміхнувся.

– Хто б за цим так побивався, коли ще й військовий, – і взяв шапку, щоб попрощатись.

– Залишіться ще в нас, пане надпоручник, будь ласка, відпічніть. Ви аж поблідли з утоми, – докинула тета Оля.

– Мене завтра тут уже не буде, – відповів Юліан. – Я приїхав до мами і сестри тільки на кілька день.

– А ми вам навіть ще й не подякували за вашу поміч.

– Ні вам, ні пану директорові, – сказав чемно господар дому, встаючи із свого місця. – Дора принесе нам найкращий трунок із пивниці і ми випємо за здоровля спасителів.

– Жаль мені дуже, пане директор, що мушу подякувати за виявлену мені ласку, – відповів Юліан кланяючись, – але мене жде моя мама, яка певно вже непокоїться, – і почав прощатись.

Коли гість відійшов, а Альбінський вийшов з кімнати без слова, Дора кинулась теті Олі на груди:

– Тето, тето! які вони оба страшні!

Джерело: Кобилянська О. Апостол черні. – Львів: Діло, 1936 р., т. 2, с. 157 – 162.