Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

5

Іван Корсак

Він почувався так, мовби вийшов на ринг для чесного бою в рукавичках боксерських, а його натомість огріли голоблею – і суддя цього, кліпаючи безневинно очима, ніяк помічати не хоче. В’ячеслав Казимирович готовий щиро відстоювати свою правоту, свою точку зору на добро для краю, де народитись судилося, у нього стане терпеливості знаходити докази. Але як йому діяти і що чинити, коли в обличчя, замість зустрічних доказів, летять лише повні жмені якогось мулу з найкаламутнішої калюжі?

З важким серцем писав він листа Євгенові Чикаленку.

«Вельмишановний Добродію, Євгене Харламповичу!

Ви мабуть вже знаєте про цілу ту підлість (вибачте за слово), на яку зважилась супроти українського руху вшехпольсько-москвофільська спілка, публікуючи в «Kurjer’i Warszawsk’ім» сфальшовані документи про пруські запомоги українському рухові. Для характеристики цих «документів» посилаю Вам вирізку з соціал-демократичного польського тутешнього органу «Naprzód’у», одинокої польської часописи, котра зайняла таке становище супроти цієї безсовісної афери.

В цих документах є й моє призвіще, на підставі чого одна варшавська газета «Goniec Wieczorny» кинула підозріння виразно на мене. Цю звістку передрукував в № 166 (18/5 VІ) «Kurjer Warszawsкі». Розуміється, я так цієї справи не залишу і ці газети потягну до суду. Отже, в цій справі маю до Вас велике прохання, щоб Ви були ласкаві написати мені, чи думаєте робити що-небудь з приводу «Ради», котра теж фігурує в цих списках (в формі «Порада», але польські газети коментують це як «Рада»), і якщо так, то в який спосіб думаєте реагувати, чи теж тягнути до суду, – чи обмежитесь тільки полємікою тощо. Питаю Вас про це тому, що, сидячи тут у Кракові, я опинився в досить тяжкому становищі; тутешні адвокати, до которих я звертаюся, в наших відносинах не орієнтуються, а я сам теж не знаю польських законів про пресу.

Отже, за відповідь, а якщо ласка Ваша, то й за пораду буду Вам, Вельмишановний Добродію, дуже-дуже вдячний. Сьогодня добродій А. Ф. висилає Вам дописи про цілу ту справу, а я незабаром думаю дати статтю з цього приводу, якщо тільки вона для Вас бажана.

Напишіть, будьте ласкаві, і про це.

Чекаючи нетерпляче Вашої відповіді, кланяюсь низенько Вам і Вашій дружині.

З глибокою пошаною

Вячеслав Липинський.

Краков 20/7 VІ 910 ul. Kołłątaja».

Тих, хто, замість чорнильниці, перо вмочав у застояну калюжу, Липинський справді потягнув до суду, ще й газета «Рада» на процес свого журналіста посилала. А перед Чикаленком Липинський немов вибачався:

– На мій погляд, кошти, котрі потратила «Рада» на приїзд спеціяльного кореспондента до Варшави, є видатком зовсім непотрібним через те, що мій процес, з причин від мене незалежних, ширшого суспільно-національного значіння не прибрав. Тому вважаю себе довжником «Ради» і при першій нагоді постараюсь витрачені тридцять карбованців повернути…

Значно скулкіше, болючіше і образливіше було, як хтось зі своїх негадано вдарить тебе з-за спини – так В’ячеславові Казимировичу видавалося від неочікуваних звинувачень колеги з їхнього мученого видання «Przegląd Krajowy» Богдана Ярошевського. Не стримався-таки, поділився тим болем з Василем Доманицьким, з яким познайомився ще в Києві, а заприязнився в час лікування у Закопаному:

«Почну з нашого тижневика. Врешті, друкується він, але яке буде перше число, святий його знає. Як я вже писав Вам, з Ярошевським я пересварився, обурений його легковажним відношенням до цілої справи. Він, як я вже Вам писав, одклавши тижневик «до осені», спокійненько поїхав собі на село, а мені написав листа, що «не знає, чи буде міг восени брати участь в тижневику, чи ні». Як знаєте, я чоловік не сварливий, але це вже мене обурило до краю, і я написав дуже острого листа, на якого відповіді не дістав».

Змушений був нагадати В’ячеслав Казимирович колезі Богдану Ромуальдовичу й умови, на яких закладалася їхня співпраця:

– Між нами стала умова, після якої ви взяли на себе редагування альманаху у Києві за плату п’ятдесят рублів в місяць, тобто на таких самих умовах, як і було в «Przegląd’і». Я взяв від вас слово чести, що ви від цього вже не відмовитесь, та заходився з цілою енергією коло нового діла…

Натомість до Михайла Грушевського посипалися від Ярошевського звинувачення одне за одним, кожне гіркіше попереднього, а насамкінець дійшло й до особистих образ у бік Липинського. Насправді ж корінь непорозумінь був аж ніяк не в особистому сприйнятті чи несприйнятті, двоє колег в одному виданні мали такі несхожі погляди… Засади соціалістичні Ярошевського були чужими для Липинського, зло велике бачилося йому в пересварах люду різних верств, «клясовій» пересварі, ні, гадав він, має бути спільний інтерес у всіх хліборобів, незалежно, більша чи менша їх частка земельної власності. Самостійник ще з гімназійних стін, Липинський зовсім не згоден був з писаним Ярошевським:

«Як тільки такий українець польського походження з’являється «самостійником» на польський кшталт, не виносить «москалів», мріє про спілку Польщі і України, звернуту проти Москви, австрофіл, германофоб, то для мене ясно, що він міркує цілком як поляк. Для поляків такі думки, може, спасенні, а для нас вони не годяться.

Я сам з великим трудом, крок за кроком, позбувався цего впливу польського патріотичного вихованя. Застерігаюсь, що я зовсім не проти польсько-українського порозуміння, навпаки, але це порозуміння мусить спіратися б на користну для нас політичну плятформу, себто на федералізмі. На жаль, не має зараз ні одної польської партії, яка б проповідувала цей програм федералізму на грунті російської державності і сістематично його проводила».

Інколи Ярошевський з Липинським розмовляли, як сліпий із глухим, один бачить, інший чує, от тільки звести те, порізно у відчуттях отримане, ніяк не вдавалося.

– Липинський, свіжоспечений українець, з польською психологією, збився з пантелику і почав так виводити, начебто Україна – спільна власність всіх націй, котрі мають цілком однакові права, – в’їдливо, силячись чим найдошкульніше насолити, твердив Богдан Ярошевський. – Так він зрозумів той територіялізм. На довший час це було неможливо, бо не вело до нашої мети (праця на користь українського люду). Поза тим в «Przegląd’і» був хаос і повна безпрограмовість, – кожне число було трохи одмінне з програмового боку, а деякі числа таки цілком одмінні.

Свої Затурці чи Русалівські Чагари, одначе, В’ячеславу Казимировичу ніколи не бачилися якимось двірцем, отим вокзалом, де можна пересидіти, передрімати на лавці тихцем до наступного потяга…

Інколи Ярошевський нагадував В’ячеславові Казимировичу дражливого індика Микиту, що розгулював у дитинстві їхньою затурцівською подворицею: розпустивши хвоста віялом та волочачи землею крила, він загрозливо підскакував і гортанно гелготав на весь обшир, заледве хто чужий посміє наблизитися; і вже горе тому, в кого колір червоний десь трапиться в одязі – з лопотінням крил та криком несамовитим, застрашливим враз на плечах опинитися може…

Сперш дрібні камінці образ покотилися від Ярошевського, та зрушували вони поступово більші, кам’яний той потік наростав, з гуркотом, злу пилюгу здіймаючи, вже лавина котилася, і не міг себе тепер Богдан Ромуальдович стримати, віднайти в собі силу ту лавину спинити:

Сам п’яниця і розпусник, людина без усяких етичних принципів, для якої має значення тільки зовнішня форма…

Не вагався скористуватися спльотками, щоб заплямити мене як людину…

Марнотрат, котрий до останніх днів жив з батьківської ласки, – і натякав на розтрату Липинським редакційних коштів.

Мов черінь розчервонілий, зовсім злістю розпечений Ярошевський, – крапля води спаде і враз зашипить, – усе ж не злукавив Грушевському:

– Правда, Липинського ніхто про якісь фінансові надужиття не підозрював, і дійсно, таких надужить не було. Я сам перевіряв всі рахунки і знайшов усе в порядкові.

…А лавина взаємних образ та звинувачень усе котилася, ширшала, гуркотіла, знімала пилюгу, і врешті Липинський написав недавньому своєму колезі:

«Справу цю між нами рішити (а рішення буду і маю право домагатись як сторона пошкодована) культурними засобами, пропоную Вам суд, або так званий «роз’ємчий», тобто зложений тільки з одного чоловіка, на котрого рішення обидва вповні покладемось, і в такому разі я зі своєї сторони пропоную Сергія Алекс. Єфремова; або ж суд третейський, і в такому разі виберем по двох суддів з кожної сторони, а вони вже виберуть суперарбітра…

Зазначую вкінці, що якби суд між нами не відбувся з причин, походячих не з моєї вини, то заховую за собою право іншими дорогами шукати на Вас сатисфакції».

…Воловодилися вони так довгенько, писали кожен по черзі листи Грушевському та Єфремову. Ярошевський потім попросив Сергія Єфремова справу відтермінувати, бо хворів, і то було правдою, смертельна біда все кріпше його груди стискала, потім доходить думки, що суд роз’ємчий чи суд честі не мають підстав, а завершилося все довгим листом з докладною відповіддю, такою ретельною, де по зерні дрібному, як просо, кривди взаємні перебирали…

Для Липинського всі оті дріб’язкові докори були не більше як пересвар бабці базарної, гірша справа з федералізацією – то тупикова колія, по ній весь потяг з розгону, гадав, під укіс загримить.