«Студенти зробили те, що не вдалося Верховній Раді»

Іван Корсак

Розповідає учасник студентського голодування Володимир Собчук.

1

У ті часи ми були студентами історичного факультету тоді ще Луцького державного педагогічного інституту ім. Лесі Українки. Рішенню взяти участь у всеукраїнській студентській акції передував певний «підготовчий» етап. Між собою ми встигли познайомитись на лекційних, семінарських заняттях та у будівельних загонах. Рубіж 1980-90-х років був проривом багатолітньої інформаційної блокади. Майже кожен номер всесоюзних газет містив «відкриття» із нашої історії: політичні репресії, невідомі сторінки радянсько-німецької війни, нові імена тощо. Невдовзі з’явився самвидав, публікації якого розповідали вже про невідомі факти з нашої української історії, трагічної та водночас героїчної. Флагманом національного відродження на Волині на той час була «Народна трибуна». Усе нове читали жадібно, а обговорення були бурхливими.

Поступово ми усвідомили, що оновлювати систему, яка з 1917 року була приречена на загнивання, немає сенсу. У цьому світі держави та суспільства будувались за іншим принципом, етнічно – національним. Отже, і Україна повинна стати самостійною державою, тим більше, що цього прагнули її найкращі сини та дочки протягом століть.

Усвідомлення необхідності докорінних змін і привело нас на Майдан Незалежності, солідарних, але разом з тим різних за ідеологічними переконаннями молодих людей.

Волинян-учасників студентського голодування було шестеро: Віктор Ковальчук, Сергій Годлевський, Ігор Майсак, Ігор Щепкін, Олександр Доценко та автор цих рядків.

У Київ ми приїхали 10 жовтня. Зустріли нас привітно, повідомивши, що з Волині ще немає представництва. Поруч був стенд, на якому зазначалися міста, з яких прибули учасники акції. На наших очах студент старанно виводив фарбою слово «Луцьк». Склалося враження, що ми потрапили в інший світ, в якому діють свої норми, світ, вільний від ідейного маразму «групи-239». Четверо з нас надягли білі пов’язки. Це означало, що нам заборонялося вживати їжу на час участі в акції (окрім води). А двоє стали «чорними пов’язками», тобто поповнили лави охорони табору.

Першого ж дня ми взяли участь у пікетах біля вищих навчальних закладів столиці, агітуючи ровесників. Наприкінці дня з колоною демонстрантів вулицями міста ми рушили на вируючий Майдан Незалежності. Відбувся мітинг, на якому виступали народні депутати – члени опозиційної Народної Ради, а також представники Саюдісу.

Майже щодня до табору голодуючих підходили тисячі прихильників – кияни, представники з інших міст та навіть із інших республік колишнього Союзу. Для нас приносили теплий одяг та ліки. Це мало дуже важливе значення, адже моральна підтримка підсилювала фізичні резерви організму, черговий раз переконувала, що ми діємо правильно. Пригадую, приблизно перед Покровою, коли табір голодуючих перекрив Хрещатик, одна старенька бабця з Черкаської області тихенько попросила нас взяти випечені нею пиріжки, щоб хоч трохи підкріпитись. Ми не взяли. Гірко було бачити сльози старенької.

Були й провокації. Якось варта спіймала курсанта військового училища, який намагався передати в табір воду з кислотою. Таких ексцесів за час існування табору було декілька.

На Покрову зранку в таборі оголосили загальний підйом. Внутрішній голос підказував: має статися щось грандіозне. Коменданти табору, Олесь Доній та Маркіян Іващишин, відібрали тих, хто ще міцно тримався на ногах. До складу групи потрапили й ми, оскільки пробули всього чотири дні, а отже, вважались фізично міцними. Близько дев’ятої години група учасників акції, вишикувавшись у шеренги, вирушила до будинку Верховної Ради, біля якої вже стояв посилений кордон міліції. Ми кинулися на його штурм. Після короткої сутички все ж вдалось прорватись на подвір’я. Тоді ми, побравшись за руки, миттю лягли. Згодом на цьому місці встановили намети. Відтоді таборів голодування стало два.

Уже надвечір підвезли батальйон міліції, який оточив нас щільним кільцем. Військовослужбовцями були солдати строкової служби. З моменту появи цієї «почесної охорони» ми намагались порозмовляти з солдатами та офіцерами, пояснити їм причину нашої присутності, обгрунтувати мотиви цієї акції. Як з’ясувалось із розмов, вони абсолютно не орієнтувались в тому, що відбувається. Хоча солдатам і заборонялось вступати з нами в контакт, більшість з них на розмови йшла охоче (офіцери вдавали, що не помічають цього). Щоправда, один єфрейтор обізвав нас «абарзєвшимі хахламі», вживаючи при цьому тріаду традиційних російських матюків. У відповідь посипались наші звинувачення та докори. Офіцер, котрий прибув одразу на місце ексцесу, зробив йому зауваження. Потім таких перепалок уже не було.

Щодня біля нашого так званого табору-2 вирували багатотисячні маніфестації. Промовці вимагали від Верховної Ради виконання всіх наших вимог, висували й інші, більш радикальні. Навколо виднілося безліч плакатів, лозунгів та прапорів. Так, на одному плакаті було написано: «Дорога Україно! Завод «Арсенал» просить у тебе вибачення за 1917-й». Це дуже зворушило присутніх.

Частими гостями нашого табору були народні депутати, члени опозиційної Народної ради, які спілкувались із нами, ділились своїми враженнями від сесійних засідань парламенту, відповідали на наші запитання. З огляду теперішнього дня зауважу, вони були позбавленими пихи та надмірної самовпевненості, яка властива багатьом теперішнім народним обранцям.

Дуже запам’ятався всім нам вечір 17 жовтня, коли Верховна Рада все-таки визнала наші вимоги. Радощам не було меж. Незважаючи на вік, ми плакали – втримати сльози було важко. До нас вибігли депутати-опозиціонери. Вони кинулись обнімати нас. Один із них сказав: «Ви зробили те, що нам у стінах сесійної зали не вдалось». Ослаблені, із величезним зусиллями ми дійшли до нашого першого табору і в той самий вечір вирушили до Луцька, задоволені виконанням свого громадянського обов’язку.

2

Десять років, що віддаляють нас від тієї події, є тим рубежем, який дозволяє з висоти часу поглянути максимально неупереджено на неї, оцінити її роль в суспільно-політичних процесах. Загальновідомо, що будь-яку подію в житті суспільства слід розглядати в загальноісторичному контексті, у системі взаємозв’язку різнопорядкових явищ.

Тоді Україна переживала початкову стадію національного Ренесансу, який мав переважно мітинговий характер. Скептичні судження сучасних політичних та державних діячів «центристського», а тим більше лівого спрямування про «мітинговщину» є некоректними та цілком безпідставними. Проте ця хвиля мала б стати «пусковим механізмом» досить тривалого в часі процесу. Її переживали всі народи на всіх етапах. Україна не є винятком. Характер національного Відродження та інтенсивність протікання визначаються етнічною специфікою народів, тяглістю національно-державницьких традицій та позицією еліти, яка приймала національну ідею (як це сталось в Прибалтійських республіках, Середній Азії та Закавказзі) або відкидала її. Прикладом останнього можуть бути Білорусь та Україна.

Потрібно визнати, подобається це комусь чи ні, що студентське голодування стало кульмінаційним моментом національного піднесення в період кінця 1980-х й до проголошення державної незалежності України. Ця подія стала каталізатором, який виявив державотворчий потенціал молодого українського суспільства, що формувалось на очах. Без перебільшення можна стверджувати, що в жовтні 1990 року Майдан Незалежності був ментальним осередком націотворення. До нього була прикута увага всієї України – від Закарпаття до Слобожанщини.

У суспільстві точились дискусії, подекуди й гострі, з приводу цієї неординарної події. Спектр думок був надзвичайно широким: від повної підтримки до відверто агресії. Проте цей диспут в період самої акції відбувався на периферії (не в територіальному, а в суспільному вимірі). А Майдан Незалежності на той час був прикладом консолідації прогресивних сил нової нації. Різноманіття політичних та ідеологічно-світоглядних переконань його «мешканців» нагадувало калейдоскоп: під одними гаслами зібрались націоналісти, демократи, ліберали і навіть анархісти. Консолідуючим чинником було усвідомлення потреби змін. Усі розуміли: система далі існувати вже не може – вона смертельно уражена. У нашій історії таке траплялося нечасто. Навіть перед загрозою розстрілу українці не завжди хотіли подолати власні амбіції та порозумітись. Нова генерація тоді довела, що багатовікові етнічні стереотипи, які часто призводили до трагедій, можна подолати.

Студентське голодування мало б стати лише першою ланкою на шляху формування нової української національної ідентичності вглиб та вшир. У недалекому майбутньому це сприяло б формуванню умов для виходу України на рівень центральноєвропейських суспільств, в яких високий ступінь загальнонаціональної консолідації став благодатним грунтом для системних перетворень. Як наслідок, на сучасному етапі вони успішно інтегруються в європейські структури. Однак в Україні цього не сталося. Національне піднесення після формального визнання Верховною Радою вимог голодуючих різко пішло на спад. Причини цієї фактичної поразки обумовлені цілим рядом факторів. Слід визнати, що український етнос, пошматований репресіями, голодоморами та війнами XX ст. ще не загоїв ран. Втрата в минулому найкращого генофонду даватиметься взнаки не одному поколінню. Окрім цього, «совєтизація» зайшла надто далеко, зумовивши руйнацію органічної основи українства.

На жаль, не існує статистики про те, скільки українців записали себе росіянами, скільки втратили національну гідність, ставши «рабами, підніжками та гряззю Москви», для скількох «кровних» українців саме слово «Україна» викликає огиду. Багатовікова трагедія українського народу спричинила формування негативних етностереотипів. Тож більшість українців у 1990 році зайняла очікувальну позицію, проявляючи нехіть до якихось змін взагалі. Приказка «Моя хата з краю» виглядає в цій ситуації цілком зреалізованою. Очікування «золотого дощу» відразу після проголошення державної незалежності переросло у суцільний нігілізм та аполітичність.

Бурхливі події «жовтневої» революції 1990 року дозволили виявити також і ступінь незрілості та безпринципності національно-свідомого сегменту українського суспільства. Вимоги студентів: непідписання союзного договору, департизація, військова служба юнаків в Україні були актуальними та відповідали духові часу. Проте ми, учасники акції, та депутати націонал-демократичної орієнтації проігнорували один суттєвий момент. Націотворення започаткували масові акції на вулицях та площах міст. Подальші його етапи мали б бути пов’язаними із цілою серією перетворень в політичній, соціальній, економічній та духовно-культурній сферах. Отже, з цього моменту епіцентр національного Відродження переміщується у владні ешелони. І саме на цьому рівні відбувся серйозний збій.

Державні структури (люди при владі, які були в ті часи та лишились і зараз), як зайвий баласт, відкинули українську національну ідею. У їхній свідомості взяв гору російсько-космополітичний світогляд. Невипадково на всю Україну прозвучала «крилата» думка, що «національна ідея не спрацювала», не випадково було розгромлено похоронну процесію Патріарха Володимира, не випадково, врешті-решт, деукраїнізація України сягнула небачених масштабів. Десять років тому ми наївно повірили, що влада виконає власні обіцянки. У переможному сп’янінні серпня 1991 року забули про суперечки та добродушно пробачили своїм опонентам із російсько-комуністичного табору. Проте, як засвідчили подальші події, влада нас цинічно обдурила. Відкинувши комунізм, зберігши проросійські орієнтації, вона взяла курс на власне збагачення коштом широких верств українського народу, реалізовуючи паралельно політику русифікації. Влада не пробачила українському народові приниження. І помста не забарилася. Отже, ті, які за іронією долі приречені будувати нам державу, уже ніколи не стануть українськими патріотами.

Тріумфальний хід у жовтні 1990 року закінчився поразкою. Його плодами скористались інші-ті, хто опинився по той бік барикад.

Отже, звідси й випливають суттєві уроки для теперішнього та прийдешніх поколінь громадян України:

– половинчастість вимог та дій ніколи не приносить успіху, а є швидше відступом;

– компроміс між діаметрально протилежними силами в суспільстві є лише перемир’ям, а не проривом із кризового стану. Це – можливість перегрупувати свої сили або втратити час для цього;

– новий лад можуть будувати лише нові люди з новими поглядами та переконаннями, без негативного багажу минулого.