Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / К / Іван Корсак / Оксамит нездавнених літ / Літа, що пам’яттю нездавнені

Оксамит нездавнених літ

Літа, що пам’яттю нездавнені

Іван Корсак

Десятиліття Незалежності… Лише десятиліття – кажемо, коли хочемо якось виправдати повільність нашого поступу, нашу незугарність та бездарну нерішучість. Уже десятиліття – коли хочемо мимовільно применшити молоді пагінці, молоду поросль Незалежності.

Вітер часу невмолимо відділяє роки, немов вітрильника до обрію, вітрильник все меншає… І лише у свято Незалежності та ще у подібні дні пам’ять знедавнює ті літа. Добре, якби не втрачалася ця властивість.

Неможливо в одній книзі охопити всі події у краї в часи здобуття Незалежності, неможливо віддати належне усім, хто вартує особливої шани. Люди, які зі зброєю в руках здобували волю, політв’язні радянських концтаборів, шістдесятники (цей славний перелік імен на Волині можна починати з Мелетія Семенюка, Миколи Коца, Дмитра Іващенка, Юрія Сачука, Валентина Мороза) неодмінно мають стати у центрі історичних досліджень, літературно-публіцистичних оповідей. Тож готуймо гуртом ці книги. Поки не пізно…

За десятиліття, за точним висловом Президента Л.Д.Кучми, Україна як держава відбулася – подобається це комусь чи ні. З натовпу потроху стаємо народом, небо Києва в будівельних кранах, столиця трансформується в істинно європейське місто. Губернатор Волині Б.П.Клімчук з гордістю заявив, що за темпами розвитку Південна Корея сьогодні Волині в підметки не годиться.

Це все правда.

Разом з тим, чого гріха таїти, частина нашого люду розчарувалася: ми не такої Вкраїни чекали… Не картаймо їх вельми суворо, зрозуміймо їх, як і зрозуміймо те, що, крім об’єктивних причин кризових явищ, у перехідний час були, на жаль, і суб’єктивні, яких таки можна уникнути.

Директора одного з немалих підприємств на півночі Волині близько третьої години дня я застав не на своєму звичному місці, а в просторому кабінеті ген на іншому кінці коридору. Клуби цигаркового диму насупленими осінніми хмарами важко плавали попід стелею, не встигаючи проштовхнутися на волю крізь кватирку, у приміщенні стояло добродушне гудіння численного чоловічого товариства, мов голубине воркування – товариство випило саме якраз скільки треба, випило, але й ще трішки хочеться.

– О-о-о! Гостя до столу! – прогуділо, як постав я у дверях.

Того дня випивати й закушувати мені щонайменше кортіло. Весь день ламалася техніка, одне в’язав – інше розв’язувалося. Одне слово, виробничих клопотів по горлянку. Але й погодити потрібне з потрібним директором я таки мусив. Товариство смакувало місцевим відбірним самогоном, дістаючи на закусь хрумкі огірочки з трилітрової банки, бедлам на столах завершував натюрморт. Я нарахував чотирнадцять директорів та заступників із місцевих підприємств. Йшлося про близькі тоді вибори.

– Коли ми прийдемо до влади, – постукав по столу один із авторитетних державних керівників, що не приховував своїх лівих поглядів, – першого на центральній площі ми повісимо Миколу Денисовича. А ми обов’язково прийдемо до влади, – і ще раз постукав пальцем, певне, аби ніхто не зурочив.

– А я думав: оце підемо зараз усі, напрацюємося добряче, а на горіхи дістанеться ледачому, – не стримався я.

Микола Денисович був керівником найуспішнішого приватного підприємства в регіоні і сплачував найбільше за всіх податків.

Запала на якусь мить пауза, а тоді керівник, що постукував пальцем, «відбився»:

– Та портрет Миколи Денисовича повісимо, а то можуть не так зрозуміти…

Боже милий, думав я, оглядаючи просторий кабінет, з голів людських і досі не вивітрилися «вихри враждебные». Чоловіче добрий, ти ж держслужбовець, не сієш і не ореш, тебе ж першого Микола Денисович своєю працею годує, тільки він і ніхто інший. Недосипаючи, нервуючись, ризикуючи, створюючи нові робочі місця… Бо ті, хто поруч з тобою о третій годині, серед робочого дня-полудня, п’ють трилітровими банками самогон, давно поклали свої держпідприємства на лопатки і бюджет від них побачить живу копійку хіба тоді, коли рак свисне.

На жаль, такий бенкет із дня у день справляв не один гурт старого директорату, що вже не здатен був працювати інакше, аніж під соковитий світ адміністративного батога.

А колега мій по роботі вже об одинадцятій ранку почув із вікон одного керівника, в якого відбувалися такі збіговиська:

– Касів Ясь канюшину… – зведений хор директорів затягував так потужно і розлого, що та білоруська співанка, видавалося, може докотитися до своєї Сябрівщини.

– Ой-ой-ой, хлопці! – схопився за голову господар кабінету. – Співайте хоч польською, тільки тихіше – у райадміністрації почують.

Знаю в Луцьку одну фірму, що в найтяжчі часи, коли по півроку люди не бачили зарплати, інженерно-технічний персонал та бухгалтерія співали щоденно: напівтвереза пісня зводилася на хиткі ноти вже об одинадцятій ранку, а потім весь день (звісно, до 17.00) вешталася і чалапала довгими, лункими і порожніми коридорами колись впливової організації; і як почало славне товариство співати перед Новим роком, то ледве після 8-го Березня втихомирилося. Може, і ще не охрипло б, тільки весь хор оптом, разом з будівлями і виробничими потужностями, купили «прокляті бізнесмени». Ансамбль пісні й пляшки тяжко, з важкопереборною нехіттю, але мусив раптово діставати з глибин генетичної пам’яті: на роботу ходять таки працювати.

Усе це стосується не тільки керівників старого кшталту чи підрозділів, у яких неробство та безініціативність ростуть, як печериці у вологу й теплу погоду. Дуже багато людей різного фаху не вміють інакше працювати, як через пень-колоду.

На нашій фірмі потрібно було відремонтувати двигун на вантажній машині. Взявся професійний моторист з великої автоколони, де майже рік зарплати в очі не бачили.

Ми наперед заплатили – моторист своє зробив.

Двигун після ремонту працював рівно 4 хвилини. Причина поважна: майстер якось забув поставити одного з поршнів.

«Хатній» приклад. Вирішив я замінити дзвінок у своїй квартирі. Прийшло за рекомендацією два електрики.

Насамперед вони спалили новий дзвінок. Тоді замкнули дроти під штукатуркою – і півстіни за годину лежало на підлозі, а в хаті – останній день Помпеї.

Врешті погоріли дроти від усього п’ятиповерхового будинку.

– Викличте аварійку, – порадили мої рекомендовані електрики, – а ми незабаром прийдемо.

Мої рекомендовані незабаром прийшли – після 11-ї вечора, п’яні в дошку. Тепер я щиро вірив, що вони таки здатні дати раду не тільки одному будинкові, а й цілій вулиці чи всьому місту.

… Роки незалежності густо пересипані виборами різних рівнів, і кожен кандидат мав щось сказати лоскітливо-приємне своєму виборцеві: ой, та ми такі ж хороші, такі роботящі, і чорноземи у нас найбільші в Європі… З одного боку, про це треба було говорити, аби змити хоч часточку кіптяви і бруду меншовартості, яким нас рясно виквацяли за трьохсотлітнє гноблення. З іншого боку, люд наш (крий Боже, розписуватися за весь, але, як не прикро, значна частина) зледащів, розпився, не набув високої професійної кваліфікації, зате високопрофесійно краде (згадаймо випадки на залізниці, АЕС і т.ін.), втратив дух підприємництва і доброго ризику.

Це той самий люд, напевне, складає такі соковиті анекдоти про «нових українців» – дебілів з важкими собачими, зате золотими ланцюгами на шиї. І ті дурні нові українці мастять по вісімнадцять або й більше годин на добу свої голені чи які там ще голови, аби занехаяні й розграбовані нашими милими пересмішниками підприємства підняти з колін та заодно нагодувати діток авторів-пересмішників.

Нехай! Маємо усе пройти: зелену заздрість волохатої руки загребущого сусіда, власну лінь і неробство, хуторянську затурканість відрізаних від білого світу залізною завісою, незнання іноземних мов, окрім хіба «общепринятого» вузлуватого, наче бригадирський батіг, матюга.

Усе пройдемо, бо не хочемо більше залишатися диким полем Європи. Зате дуже хочемо, щоб наш чумацький скрипучий віз вийшов на європейські автобани, а ми вже не побоїмося мозолів, аби з того воза з роками став надійний, зручний та дизайнерський бездоганно викінчений кабріолет. Бо дуже хочемо, щоб жоден лан не був яловим, а світився житом-пшеницею і всякою пашницею, заводи й фабрики пульсували точніше за швейцарські годинники, заможно, з пошануванням людської гідності жилося і синові, і матері, і всьому українському людові на українській землі.

Отож не будемо розмазувати дитячу рідину по обличчях, стогнати, квоктати, ойкати, нити і скиглити, дурні завидки на чужі статки виметемо геть із хати, а замість них поселимо добрий дух суперництва – «я можу ще краще!» І впряжемося у роботу, аж жили натягуватимуться до синяви, закипатимуть мозолі на шкарубких долонях, не гайнуватиме ані хвилечки розум, а душу безсилою буде вразити ліні іржа. І тоді, як на фотопапері, враз проявляться і постануть найпрекрасніший сад, посаджений власними руками, найзатишніший дім, будований власним потом – і немає на світі Канарів, гарніших за рідну землю.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 602

Модифіковано : 28.04.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.