31. Здача Зінькова

Богдан Лепкий

Піперова радість показалася передчасною. Король Карло, замість відступити за Дніпро, підступив під Зіньків.

Була це ще менша і ще гірше укріплена твердиня, ніж Веприк.

Замість городських мурів з вежами й башнями, торчав дубовий частокіл, і то повизублюваний. Зіньківці, почувши про похід шведів, наскорі латали його чим могли та як уміли.

Земля замерзла, як кість, ані гадай, щоб поглибити рів або повищити вал. Рів був неглибокий, а вал невисокий.

– Ті люди або дурні, або п’яні, – говорили про зіньківців шведи. – Сором було би нам не добути такої кріпості.

– І добувати сором.

– А все ж таки вони бороняться.

– Навіть з гармат стріляють.

– А кілько в вас гармат? – питалися шведи, підскакуючи над рів.

– Чотири, але ви більше не варті, – відповідали їм з-поза валу. – Відійдете від нас з тим, з чим з-під Веприка прийшли, лютри!

І з тих чотирьох гармат вони дійсно таки добре дошкулювали шведам. Кожде ядро попадало в ціль. Тільки стріляли зрідка. Мабуть, небагато муніції було.

Король бавився. За кождим цільним вистрілом плескав у долоні.

– Браво, браво! Вони дійсно гарно стріляють.

Старі шведські офіцери не на жарти затривожилися своїм улюбленим вождем.

– Чи не твориться з ним щось погано? – шептали собі. – Половина лиця відморожена. Може, йому на мозок б’є?

І дійсно, король виглядав неприродно. Підбігав серед куль під укріплення і стріляв до тих, що з-поза частоколу вигукували незрозумілі для його слова, ілюструючи їх непристойними рухами. Як котрого влучив, то підскакував весело, мов розбавлений школяр.

– Невже ж це король? – сердився Реншільд. – І невже ж це облога города? Це прямо каригідна забавка тоді, як перед нами поважні стратегічні завдання.

– Ні, панове, мені жаль того смішного Зінькова, – сказав король після перших герців. – Пішлемо до них наших людей, щоб по добру здалися.

Але зіньківці навіть балакати з парламентарями не хотіли.

– Або Зіньків від Веприка гірший? – казали. – Як король міг від Веприка відступити, то най і від нас іде. А здаватися не хочемо, бо вепричани сміялися б з нас.

Шкода було й переговорювати з ними, бо були нетверезі.

Таки добре свою хоробрість горілкою підганяли.. Ще й до парламентарів за здоровля короля припивали!

– Дай йому, Боже, щасливої дороги! – вигукували.

Тоді шведи підпалили передмістя, чи нарочно, чи стрільном, ніхто не міг сказати.

Король, побачивши пожар, казав удруге до Зінькова післати, бо жаль йому було города, в котрім хотів розтаборити частину своєї армії. Але тим разом велів підшукати якогось дотепного козака, бо свій свого краще зрозуміє.

Зголосився Мручко, котрий і так не любив зі своїми воювати і дуже ніяково почував себе рівно під Веприком, як і під Зіньковом. Почіпив білу хоругов на спис і з двома сурмачами поскакав під городські ворота. Ще й не доїздив, як гукнув вистріл, і ядро перед самим конем зарилося з сніг.

– Гей, що ви робите, хлопи? Чи вам горілка дорешти памороки забила? Бачите, посол від його милості короля їде! – гукнув Мручко.

– Невелика нам честь король! – відповіли йому.

– А кого ж вам заманулося, царя?

– І царя нам до хрону.

– Так же й кажіть. То, може, гетьмана? Я від його імені можу перебалакати з вами.

– Не треба, не треба.

– Веселий ви народ! – сміявся Мручко. – Веселіших я і зроду не бачив. Нікого їм не треба. А як же ви тоді хочете бути?

– Так, як і тепер є, прямо Зіньків і тільки.

– Себто зіньківська Речпосполита?

– А щоб ти знав. Речпосполита. Доволі з нас царів, королів і гетьманів. Пощо нам їх? Невже ж ми собі самі не дамо ради? От бачиш, нема в нас жодного з них і відбиваємося від шведа, а прийде цар, то і його відіб’ємо, а гетьман, то й гетьмана.

– Ну, ну! Дай, Боже, нашому теляті вовка з’їсти, а мені все ж таки здається, що краще б вам послухати моєї щирої ради.

– Краще випий з нами за нашу перемогу та ставай поруч нас, бо нам такого якраз треба.

– Випити-то я можу, бо не від того, щоб випити з такими хоробрими й веселими людьми, як ви, але до вас то таки не пристану.

– Не гідні милості вашої?

– Того я не кажу, але здорової голови під Євангеліє не привик класти.

– Себто?

– А тобто, що як ви не подасте доброї відповіді, то за яку там годину або дві з Зінькова й сліду не останеться. А мені ще життя миле, мої ви! Та як там не буде, п’ю за здоровля хоробрих зіньківців і за щасливе майбутнє вашого гарного города, котрому щиро добра бажаю, бо він мені не чужий, звідси покійна мати мойого батька родом була.

– Так же й кажи, так кажи сотнику! – загуло кругом. І про облогу забули, вітаючи свого чоловіка. Чимало свояків зголосилося до Мручка. Він кождого притискав до груді, старших цілував у рам’я, молодших у голову, а рівних собі в лице, жінок зокрема.

І Зіньків здався.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Полтава: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 383 – 386.