3. Орлик обмірковує становище України
Микола Лазорський
Цю ніч графу спалося кепсько: не давали покою ні візит високого гостя, ні лист пана Леклерка. Найбільше дратував лист, який йому аж ніяк не подобався. Він не дуже вірив тому педагогу, вважав його диваком, чужинцем у Гетьманщині, якому важко розібратися в тих таких прикрих для старшин і поспільства справах. Як військовик пан Орлик вважав, що можна повести супроти ворога моцне козаче військо, аби була хіть старшинська. Так адже робив його отець і виграв був бій на Пруту. Не його була вина, що західні держави не схотіли допомогти до кінця, в чому нині каються вельми.
Звичайно, тепер дуже тяжко знайти спільника: збігло багато часу, все це дало змогу Москві стати твердо і на Заході, і на Сході. Тепер москалів бояться скрізь. Ще за життя вітця можна було збити моцну протимосковську потугу, кинути її на ворога, який набрид усім державам бундючними вихватками, як це недавно сталося в Данцігу. Правда, отець мій був в екзилю, але був гетьманом, якому співчувала вся Європа і вважала репрезентантом козацького народу. Навіть мав уламки свого війська, тому моцно надіявся і на Запорозьку Січ, що була тоді під протекцією турецького султана, навіть якийсь час жила на турецьких землях. Можна було щось робити, але час було змарновано задурно на всякі пертрактації. Нині наші аспірації докорінно змінилися, змінилися не на нашу користь. Гетьман так і помер в екзилю, не зробивши нічого, бо вже й старий був. Січ – головна наша надія – самовільно відійшла від Туреччини, осіла на Базавлуці, тобто стала під протекцію Московської держави. Сама добровільно віддала себе на московську поталу.
Москва за короткий час стала великою і потужною державою. З якими ж силами я міг би йти на Москву? Адже Московія не гаяла часу, та й тепер не гає: сам я не гетьман, хіба що гетьманич тільки, та й то лише номінально, зведений Москвою до простого бунтівника, голову якого поціновано на вагу золота! До всього в Україні мене вже не знають, і часто ім’я моє плутають з батьківським. Знає лише московська таємна поліція, агенти якої скрізь стежать за кожним моїм ступнем і часом завдають великої туги моїй дружині. У Франції сталося так, що я з ласки короля дістав чин генерала французької армії і вже не можу шукати будь-яких претенсій в Україні, бо то вже буде скидатися на авантюру. Не хочу бути зрадником держави, яка мене усиновила і дала високу нагороду і чин генерала.
Так мучився і тяжко зітхав пан Орлик в розкішному маєтку Дентевіль…
Примітки
Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 192 – 193.