1. Борці за Україну – проти Москви
Микола Лазорський
У Гетьманщині за ті неповні десятки літ з часу, коли граф Григор Орлик виїхав ще малим з Полтави, сталися великі й докорінні зміни. Козацька нація пережила жахливий шал московської помсти: Батуринську трагедію, розгром Чортомлицької Січі, кепське гетьманування двох гетьманів – І. Скоропадського (1708 – 1722) та Д. Апостола (1727 – 1734) та ще моторошний паритетний уряд двох Малоросійських колегій (1724 – 1727 і 1734 – 1750), що правили Гетьманщиною під суворою контролею московських резидентів. Тоді саме поступово й навально Москва заходилася нівелювати наш край під московський копил дивовижними указами.
Укази посипалися на Україну, як осінній дощ у негідь. Насамперед Москва заходилася біля козацького війська: було зліквідовано городове козацтво й перефасоване на пікінерські полки, знищено Запорозьку Січ (1775) і навіть заорано січові паланки та роздаровано врожайні лани московському панству. Щоб селяни не тікали в глиб Дикого поля, їх всіх було покріпачено (1760), віддано в рабство навічно тим панам, на землях яких жили селами поспіль.
Ще за цариці Єлизавети москалі не мали права купувати землі в межах України. По її смерті (1761) нова влада покасувала ту заборону. В Україну шугонула злива московських зайдів, цариця Катерина II навіть пересилала в наші краї москалів цілими селами (село Старовіровка на Костянтиноградщині), переселяла й панів-зайдів, найпаче москалів та сербів (Кошкіних, Толстих, Хитрово, Зоричів, Милорадовичів, Катериничів). Робила вербунки серед нашого козацтва, гнала на Північ, на канальські роботи тисячі знедолених селян на каторгу, в Сибір добувати для царату золото, в Нерчинські копальні заганяла довбати кайлом кам’яне вугілля. Заводила свої закони, ніколи не чувані в Україні, не дозволяла правити служби Божої за нашими статутами, а все на московський копил.
Тяжко зажурилась Україна!..
Вища наша старшина пішла служити Московії… її багаті магнати – Кочубеї, Завадовські, Безбородьки, Трощинські кинули свій народ на поталу московським генерал-губернаторам. Запанували у нас Кречетникови, Рум’янцеви, Лобанови-Ростовські, Куракіни…
Уже в часи Григора Орлика в Україні Москва хазяйнувала, адже сюди вона нагнала силу війська і самий Київ зробила своїм форпостом, твердинею московської влади на півдні. Вона ж заманювала до себе всяку будь-чим помітну в Україні людину. Заманювала не тільки «жалуванням» великим, але й чинами та всякими пільгами по службі. За великим панством посунуло й усе поспільство, серед якого було чимало старшин, жадних на звання «дворянина» і дворянські привілеї. Табель про ранги, заведена ще Петром І, була в Московії тою чудодійною силою, яка обертала чесну людину на жалюгідну, підкупну людину, скнару, хабарника, людину без честі і моралі, спотворену бестію в чині дійсного радника! Таких тоді наплодилося в Московії цілі армії бездушних негідників.
Не всім і щастило таким, що приїхали до Петербурга шукати гарного життя. Тоді бралися за підкуп, витрушували з гаманців останній гріш, аби тільки добитися свого. Добився ж сусіда, тепер панує… Були й такі, що притьмом добилися дворянства, але зараз же і їхали додому на «тепле» місце, робилися здирщиками, багатіли і кумалися все з москалями, які вчили розкрадати чуже добро, визискувати прикуплених кріпаків, брати останнього мідяка з убогої вдови,
Плакала-ридала пограбована Україна… Не було до кого вдатися за порадою, не було й порадника-козака; сів він за грати, зажурився й він «у неволі в тюрмі». Скрізь стало невесело, скрізь бачив спотворене життя, сум і гіркі сльози.
Навіть не було де помолитися Богу, попросити у Бога для себе ласки. Бо і в церкву заглянули москалі, під свою контролю взяли монастирі, призначили за душпастирів москвинів… Вони й хапалися обернути все козацтво на «істинно віруючих», на нікому не зрозумілі порядки в бого-службі, вони ж і переслідували в жорстокий спосіб поспіль усіх, хто жив «у латинських обрядах». Наших владик навмисне переводили геть далі від України до Сибіру. Хто не хотів коритися, того кидали до тюрми (єпископ Мацієвич), замикали до Петропавловської фортеці і раз у раз проклинали великого гетьмана Івана Мазепу все в українських церквах.
Тільки й того, що тепер по селах ходили старці-каліки перехожі… Співали засмученому народу дивних пісень… Дивних і величавих – все про сироту-нетягу, удову в латаній плахті, що не здольні де дістати шмат хліба… Співали ще й дивацьку думу про козака-велетня, козака нечуваної сили… того, що викличе своєю дивною сурмою непереможні полки та все супроти московської сили… Блисне громовиця, вдарить козак-буря і спопелить усю московську орду.
Кобзарі ті, немічні лірники, були бажаними гостями і в панських палацах, і в убогій хатині селянина-кріпака, і в рубленій хаті вільного козака, дід якого частенько «міняв жінку на тютюн та люльку, необачний». По тихих селах та хуторах любили слухати тих кобзарів, любили їхні пісні-думи, від яких заносило диким степом, бойовим кличем степових орлів чубатих, несамовитим гоном, тугою-риданням українських полонянок, молитовними піснями бранців біля кам’яних сарматських баб на високих могильниках, біля тих могил, які й нині ще дивляться на світ Божий незрячими очима.
Любили слухати всі, бо «кобзар їм тугу розганяв», як писав наш великий поет Т. Шевченко, не давав скніти, розбуркував до чинів, на грунті яких вже творилося національне, духовне відродження.
Ще як слід не заросли споришем руїни Батуринського палацу славного гетьмана Івана Степановича Мазепи, а вже виткнулися у нас перші парості будителів національного духу. Вийшли ті люди, те «сословіє військових канцеляристів», або «канцеляристів-дипломатів», з тої старшинської еліти, яка свідомо виховувала орлят за кордоном, в університетах Парижа, Кенігсберга, Відня та Рима… Саме ця еліта прийшла вчасно на зміну батькам, прийшла владно вимагати від Москви права українського народу на державне життя в межах альтернативного порядку.
Тими першими апостолами справедливості були П. Орлик, Г. Орлик, А. Войнаровський, Мировичі, невідомий автор «Історії русів», ціла плеяда «національних просвітителів», як Г. Сковорода, В. Капніст, І. Котляревський, брати Гудовичі, родина Миклашевських й таких магнатів, як Безбородьки, Завадовські, Трощинські, а в пізніших часах – українські декабристи, Кирило-Мефодіївське братство, Южноруське географічне товариство, Основа, а з усіма ними – велетень віщого слова Т. Г. Шевченко.
Цей моцний ланцюг борців за суверенну Україну триває й до наших днів…
І не ввірветься аж до переможного кінця-мети – відродження Української самостійної соборної держави.
Примітки
Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 91 – 93.