2. Григір Орлик та Мирович їдуть в Україну
Микола Лазорський
Григор Орлик планував таку мандрівку, яка б дала йому змогу в Гетьманщині зустрітися з тими старшинами, які тільки придивлялися і мовчали або служили в Малоросійській колегії і знали багато такого, чого не міг знати звичайний канцелярист. Хотів здибати у Глухові таких, що знали його батька, побачити Полтаву і там хопити бодай поживну билину. Все знадобиться…
Добре знав, як важко робити таку небезпечну експедицію. «Гірш, як у пустелю Сахару», – думав він, готуючись до небезпечної мандрівки у рідний Край: адже і його голова поцінована на вагу сутого золота. Їхати до Києва, Полтави або Глухова самому, без досвідченого гінця, аж ніяк не випадало. От чому він і брав з собою «не в тім’я битого» сотника Хлюпала. Адже цей направду досвідчений козак умів вибрати затишну стежку, якою можна було продертися через кордон та ще й зустрітися з ким треба, все обачно і далі від московських агентів. А агентів тих там… не розминешся.
Хоч уже був наприкінці і серпень, татарські степи все буяли розкішним цвітом воронця та зеленого катрану. Після пожежі минулого року, коли степи було запалено з усіх боків, щоб не пустити московського війська до Криму, ті степи з весни забуяли пишним цвітом ще густіш, ще краще…
Сонце припікало по-літньому, і веселий вітер лоскотав та ніжив кожну билину, кожен кущ, кожну пташку. Ще не чути було журавлиного крику, не літало павутиння й ситі дрохви не бігали біля степових озер, а все сиділи на горбках, вигріваючись на сонечку. Небо було в синій окравці аж до далекого обрію, але вже не чути було ні співу жайворонка, ні орлячого клекоту. Все ніби причаїлося, все нашорошилося й ждало, коли то оцей пустотливий вітерець зміцніє, стужавіє й раптом обернеться на рвучкого й лютого направду осіннього «Посвисташа», який подме вісником грізної зими, завиє хуртовиною й за мить прожене геть відсіль веселе, сонячне життя.
– Не за горами й правдива осінь, – казав старий вершник, допитливим оком оглядаючи сонні простори.
– Т-а-ак….. – притакнув молодий козак. – Місяць пробіжить, як добрий гонець… Тоді прощай окраса наших чудових степів: холодні, вітряні дощі все зметуть в яри та балки, не лишать й билиноньки… Птаство полетить у вирій, а татарин і козак заховаються у свої землянки… Таке діло…
– Може, ось тут спочинемо, – муркнув ще один, видно не дуже говіркий, але ласий на безжурний спокій. – Біля озерця більш вигоди. Та воно й поснідати пора, сонечко піднялося вже височенько.
І зараз же сплигнув з коня, пустивши вороного на попас. Те ж зробили й товариші. Неговіркий назбирав сухого перекотиполя, торішнього кізяка, ще якогось хмизу, викресав вогню і запалив вогнище… Тоді вистругав моцні очеретини, встромив у вогку землю геть далі від вогню, поклав на них дротяне пужално і начепив казанок. Все те робив мовчки, навіть якось понуро. Коли кринична вода закипіла, всипав пшона, накраяв сала і вкинув пучку солі, ще й цибулину.
– Буде добрий куліш, – мовив ні до кого й ліг на кобеняк біля товаришів.
Усі троє хоч і говорили нашою мовою і хоч і тварі їх дуже скидалися на тварі наших-таки козаків, але ж усі були в татарських азямах, поверх яких накинуті були на-охляп ще й архалуки, на головах – тюбетейки та ще башлики від вітру степового, на ногах – чув’яки. Направду то були Григор Орлик, сотник пан Хлюпало та ще давній приятель молодий Петро Мирович – син генерального старшини в еміграції Федора Мировича. Петро Мирович приткнувся був у Глухові за канцеляриста в генеральній канцелярії. Був, так би мовити, в центрі офіційного життя старої Гетьманщини, яка оце переживала другу Малоросійську колегію при резиденті – шкоті Д. Кейтові (1714 – 1734). Усе, що робилося в генеральній канцелярії, всякі важні новини він відвозив через татарські степи впрост до Криму. В Бахчисараї жив тоді його батько, і син передавав усе лише на словах. Про приїзд графа Орлика він теж довідався від батька і з його наказу взявся провести через степи двох мандрівників, переодягнених для безпеки в татарську ношу. Сотник Хлюпало добре знав усі ті безмежні простори, але все ж не часто бував тут й не знав нічого про будь-які в степу зміни. Тим часом тих змін сталося багато після великої пожежі, коли погоріла не тільки трава, а й різні будови та всякі сховища, склади бойових татарських припасів та й селитьби козаків-пікетчиків. Треба було чоловіка тутешнього, який міг би провести новими шляхами, показати притулок, ще й розказати, що робиться сьогодні в Гетьманщині, кого стерегтись, з ким не слід бачитись та як пересидіти лиху годину у затишку.
Тож пан Мирович був тут, як на руку ковінька. Він швидко переодяг мандрівників у татарську ношу й сам натяг на себе архалука, щоб удати татарських купців, яких у ті часи багато вешталося по широких шляхах Гетьманщини. Пан Орлик мав при собі ще й ношу судового канцеляриста, знадобиться в якомусь припадку.
– Що ж там, у Глухові? – питав пан Хлюпало, здіймаючи казаночок з вогню. – Як новий резидент, що думає-гадає?
– Резидент, треба сказати, хоч і не наш чоловік, кажуть, шкот він, але добряга, мабуть тому, що шкот, Кейтом прозивається. Дома ворогував з англійцями і кінець кінцем змушений був таки тікати до москаля: той всіх бере, аби робили те, що наказують робити. А все ж нас добре розуміє і часом пособляє, – ковтаючи гарячий куліш, розповідав новини пан Мирович. – Одного разу остеріг мого батька, спасибі йому: бачимо, що чоловік зичить нам добра. Тільки, мабуть, довго не всидить у Глухові…
– Чому так… Може, колегіянти?
– Так воно і є, – хитнув головою пан Мирович. – Скаржитися на резидента не можна, добра людина, так заїдають колегіянти… І к приміру візьмемо князя Шаховського: за «великі заслуги» Москва подарувала йому найкращу в Україні садибу-маєток мазепинця Чуйкевича, а заслуги його відомо які – здирства, грабунки селян, покріпачених поспіль з осілими козаками. Інший, теж князь, Барятинський, походить з московських татарів. Осів на Прилуччині, забув і про колегію – все кохається на конях, має добру ферму племінної худоби… Цей закатував не одного машталіра за не гаразд вичищеного коня. Коней інспектує кожного ранку, і то в білих рукавичках. Проведе рукою по шиї або під пахвою і дивиться на руку: коли побачить на рукавичці бодай порошину – закатує на смерть на стайні. Витягають з тої стайні мертвих щодня. Тієї стайні люди жахаються, як чуми, тікають натовпом у Дике поле… А то ще є сутий москвин… Гур’євим прозивається. Той часто пише доноси на резидента Кейта, кепсько, мовляв, господарює в Гетьманщині… Цей має завод хортів. Уславився тими хортами на всю Україну й поза її межами… Добрячі, бач, пси, добре й торгує ними… ще б пак! За молодняк сам дбає, а щенят ще сліпих примушує кріпачок-жінок годувати своїм молоком… Не розумієте? Приневолює класти щеня до своїх грудей, та ще й голубити, як дитину, щоб охотніш брала груди… Були страшні випадки… багато жінок тікало світ за очі, інші накладали на себе руки… По селах сум такий… ніби страшний привид мордує люд хрещений. Настало немов нечуване беззаконство. Люди у великому розпачу моляться, щоб Господь визволив усіх від пекельного ворога, лютого безбожника москаля та німця… Адже наша старшина такого не чинить, має християнську душу.
– А наші ж колегіянти… наші ж: генеральний суддя Михайло Забіла, осавула Федір Лисенко, підскарбій Андрій Маркович… вони ж як? Як полкова старшина, як городовики? – сполотнів молодий граф.
Молодий провідник тільки знизав плечима.
– Питаєте не до речі: повстання не підіймете, про таке немає й мови: адже москаль нагнав сюди силу війська свого. Не тільки по великих містах, ба навіть по малих слободах, селах, ба навіть хуторах напхано того москаля по саму горлянку. Сидять вони не лише в Малоросійській колегії, сидять і по малих установах та все на верхах, та все на великих постах… Усі притихли, ніхто проти не піде, бо кожен знає, як то важко навіть попросити не бешкетувати. Бо всіх лякає мариво фортеці, Сибіру, канальських робіт… Усі знають, де наші найкращі оборонці, гниють давно вже в могилах… Немає оборонців! Січовики вже не оборонці наші, а слуги московські. Тому й мовчать Забіли та Марковичі. Чують же добре, як український народ плаче від постоїв московських, як солдати грабують селянське добро собі й своїй старшині на «прокорм»… Чують і добре знають, а все ж мовчать. Добре й так, а от є такі наші старшини, які потурають москалю, вчать, як і де легше пограбувати, починають і собі грабувати безборонне козацтво. Козацтво вже не здольне не те що боронити свій народ, не здольне воно вже навіть боронити від москаля себе. Міг взятися за зброю лише великий гетьман Мазепа. Гасло «До зброї!» підхопила лише горстка мужніх і сміливих, решта мовчки спостерігала трагедію, а були й такі, що на очах Гетьманщини перейшли до москаля, перейшли з благословіння сутого зрадника Івана Скоропадського… Наша справа загинула під Полтавою вже півстоліття тому… Оружно підняти Гетьманщину, повалену зрадниками, тепер важко, більш того – не можна…
І молодий козак важко зітхнув… Він мовчав.
– А все ж… – присунувся до юнака граф Орлик, – мій ойтець – людина стара, а ніколи не втрачав рівноваги і твердої надії на торжество права. Коли б і та старшина, яка зараз сидить по Малоросійських установах, думала так, як мій старий ойтець, справа Гетьманщини не видалася б пропащою.
– Багато збігло часу, щоб тепер шукати своїх старожитніх прав і вольностей, – буркнув пан Мирович.
– Так чого ж плаче селянин, об чім голосить він? – дивувався граф.
– Думає він тепер про свій хліб, свій лан… – коротко рубонув проводир. – Відвикає помалу від волі, від вольної своєї держави. Маю широкі обрії для спостережень.
– І що ж пан бачить? – все більш і більш цікавився мандрівник.
– Щороку справа української держави стає плутаною. Раніш дуже цікавилися в Європі козацькою нацією. Тепер не те: часи міняються, міняються і держави, найпаче своєю потугою. До всього ваш, ясний пане, ойтець змарнував багато золотого часу, звичайно, не з своєї вини. Багато років задурно просидів у Салоніках, а коли прийшов на волю, відчув старість, велику втому. Тепер усе передав вам, ясний пане. А що передав? Старі архіви, папери тих достойників, які давно вже спочивають на кладовищах. Війська свого не маєте, хоч самі знаєте військову штуку, маєте регімента, так не поведете чужу армію на Московію.
І пан Мирович болісно засміявся. Гірко всміхнувся і граф.
– Збивати протимосковську коаліцію теж не будете, бо жодна європейська держава зараз не схоче йти проти Московії: немає на те будь-яких причин. Такі спроби вже робив ваш ойтець, і все задурно. Навіть не міг, як слід, використати московську поразку на Пруті. Тоді він мав військо і своє і чуже, а все ж не спромігся пройти в Гетьманщину, де вже сидів Скоропадський, наставлений Москвою. Часи щасливі збігали блискавкою… Тепер ви, наслідник свого батька, мандруєте в Гетьманщину не з переможним військом, а секретно, бо інакше неможливо.
Усі довго мовчали. Врешті озвався генерал Орлик.
– Усе, що оце кажете мені, я добре знаю, їду секретно…
– Прошу дарувати, що сказав так просто, – перебив його пан Мирович. – Але справа виглядає так…
– О, я не гніваюся… навпаки, дякую за щиру, козацьку правду…
– Я їду сюди здибати не зрадника будь-якого, їду зустріти правдивого патріота, такого, що в серці виносить надію таку ж, як і я, – відродити, воскресити Україну силами не збройними, а силами животворно-національними… Коротко кажучи, поставити на ноги нашу змучену націю силами права…
– Силами дипломатії? – зачудовано питав пан Мирович.
– Так, – твердо рік генерал. – Адже тут, – ткнув він пальцем в казанок, – і там, – показав на північ, – багато працює наших видатних достойників і не аби-яких, а лепських. Чи могли би ви, пане, допомогти зустрітися бодай з десятком таких державників?
Пан Мирович тільки схилив голову на знак згоди.
– Таких достойників, що роблять по всіх наших установах, приміром у генеральному суді, скарбівні чи військових установах, є чимало і в Глухові чи там у Києві, та й у московській столиці. Скрізь є наші –добре освічені правники та військовики. Роблять і в Московії, щоб тільки знати того москаля, знати його думи та всякі прожекти. Можу тут допомогти вам, аби хіть!
– Дуже просив би указати тих великих наших доброчинців, інак їх і не можна назвати. В наші такі понурі часи то велике щастя здибати не лукаву, а щиросерду людину, – говорив розчулений генерал Орлик, тискаючи руку проводирю.
– А так… адже вам, ясний пане, самотужки розвідати щось буде важко або й неможливо. Коли взявся перевести вас через кримські степи, то мушу й у самому серці України бути-вам у помочі. Є тут і такі, що призвичаюють і самих резидентів, щоб не дуже хапалися з усякими реформами. Таких найбільше здибаєте у Глухові: приміром, велику силу має і тут і там генеральний писар Андрій Безбородько, цінна людина і велику має вагу скрізь, але досить обережна і кмітлива. Є й інші. За всіх таких патріотів будемо говорити пізніш і в іншому місці, не хапаючись, щоб, боронь Боже, де не спіткнутися. Є ще цінні науковці, з ними теж годиться поговорити, не пошкодуєте… Коли приїхали сюди, то мусите розвідати, як слід, знати і щирих друзів, і запеклих ворогів. Знаю, що французький король цікавиться нашою Україною, декому завдав і роботу писати про наш край. А ми що ж? Не в тім’я биті. Пишемо й самі про себе, поспішаємо йти разом з європейцями в науці та мистецтві. Дбаємо і не відстаємо…
І він лагідно посміхнувся…
– Ми мусимо вчити москаля і всяким премудростям, і військовій штуці, а не він нас!
Уже сутеніло, коли три вершники притоптали багаття й тихенько рушили на південь, де на чорному оксамиті сяяв і блищав діамантами Волосожар.
Примітки
Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 94 – 100.