1. Орлик у Станіславові
Микола Лазорський
Мандрівка на Захід була важкувата й сумна. Генерал Орлик та його невтомний помічник пан Хлюпало благополучно проскочили московський кордон і в польському місті Станіславові таки здибали пані гетьманову Ганну Орликову. Граф усе ж не застав сестри Марти: вона вийшла заміж за старшину Дзаржановського і виїхала з мужем до гетьмана-батька у Ясси. Скоро потому переїхала до Швеції, відкіль прислала листа матері. Сповіщала, що отець помер ще влітку минулого року, про що писала їй ще з Яссів. Тепер матінці нема чого жити в Польщі, мусить бо мерщій їхати до неї у Швецію, де живе у вигоді й має для матусі дозвіл, писаний сенатором Ферзеном, родичем панства Штейнфлітів. Радила не вагатись, а таки їхати, бо дістала звістку, що в Польщі багато зараз московських агентів, які шукають Орликів та їхніх родичів.
Граф слухав з жахом повідання матері: він і плакав гірко, що так передчасно помер його отець, кинувши недороблене діло, й цілував матусю з великих радощів, що найшов її у доброму здоров’ї.
– Чому ж ви, матусю, так засиділись тут, адже наша Мусінька – так він називав свою найменшу сестру – адже Мусінька пише правду: тут тих московських агентів, як сарани в степу. Я вже не одного тут бачив, не знаю тільки, кого вони пасуть – мене чи кого іншого, треба відсіль послі шаги, немає чого тут сидіти.
– Я й сама добре знаю, ясний мій пане, що то за агенти: не прості то люди, вони не злякаються взяти, кого хотять, навіть і серед білого дня в чужому краї. Так вони зробили і з паном Войнаровський, таке ладнались вкоїти і з самим королем Лещинським, та тільки не пощастило, бо його не дала французька варта.
– Гм… – мугикнув генерал і мимохіть поклав руку на ефес шаблі. – Т-а-а-к… не дали і навіть прогнали.
– Хто вам, матусю, таке казав? – питав він, дивуючись, як така казка швидко набула розголосу.
– Признався сам король, писав нашому гетьману, царство йому небесне, вічний спокій душі. Казав, що з шаблею в руці відбивався від москалів, а тоді як рубонув найголовнішого, звався Лассі, так той і гукнув: «Пустіть його, хай його орда візьме!» Тим і врятувався. У мене лист від татка… Хай вже дома покажу…
– Ви тут самі чи ще хто є? – питав генерал, оглядаючи покої.
– Є ще один пан… Його прислав старий Мирович мені в підмогу, бо добре знає москалів і всякі їхні хитрощі. Ти цього пана теж знаєш і навіть товаришував, здається, десь в студентах.
– Як на ймення?
– Микола Сінкер…
–… Сінкер! – мовив син, вкрай здивований. – Цього правдивого козака я добре знаю, тільки давно бачилися. Дуже, дуже радий! Ото несподіванка…
– Прислав… як же – прислав старий Федір, не забув нас і в чужині, хоч і сам десь в Криму поневіряється. Щоправда, тих московських лазутчиків я не боюся – мене вони не чіпатимуть, бо стара. Інак з вами: за вас усіх боюся, навіть за пана Хлюпала, бо хоч і старий, так досвідчений старшина. Отже всім нам треба тікати з Польщі зараз же після сніданку. Ось тільки покличу пана Миколу – він живе через двері, в суміжній світлиці, такий, що ні тучі, ні грому… ні об чім не журиться.
– Кличте ж швидше, матусю, того козарлюгу, того щирого й загонистого… Але… я краще сам…
Та «загонистий» вже стояв на дверях з простягнутими руками. Був широкий у плечах, ставний, високий, з русявою чуприною.
Побратими обнялися.
– Невже це той «Орля», якого ми колись все величали «гетьманичем», – усе оглядав його велетень. – А-а-а – правдивий маркіз, хоч руку має, як сталеві обценьки… Чи й досі живеш у Версалі?.. Ну, здоров, козаче! І гадки не мав побачити тебе, та ще й тут…
– А хіба хотів бачити деінде? – питав генерал.
– Хотів би побачити в Гетьманщині заступником свого батька, – врочисто мовив студент.
– Ге… ге… – всміхнувся молодий Орлик, – буде таке тоді, коли посунемо в Україну з військом, а не як тепер – тікаємо все від москалини…
– Ну, коли так, давай погомонимо та хоч приголубимо повну чарку, – сумно мовив давній приятель.
Гості снідали, розпитували один одного, все за своє товариство, що блукає по світах.
– Шкода, що не доїхав до Криму, – жалкував генерал, випивши й собі чарку. – Петро Мирович зараз посунув до батька, я те добре знаю, – казав Микола. – Старий усе недужає та мовчить, зовсім спорохнявів…
– Журиться, що гине на очах Гетьманщина! – мугикнув генерал.
– Під лежачий камінь вода не тече, голубе! – баламутив Микола. – Поплакали трохи, пом’янули старих померлих – і годі! Треба братись за діло. Буде з того діла щось чи ні, то все від Бога, а все москалині не дамо покою: десь щось відчепимо, десь зробимо розколину, а там – глядь! – нове покоління вже й забиває глибоченько клина у ту розколину. Довбай, друже, довбай! – і він так стиснув руку генерала, що той тільки ойкнув.
– Що зараз довбаєш? – всміхався за звичаєм генерал.
– Зараз мушу їхати до Туреччини, там амбасадор Вільнев, треба передати кілька секретних листів… ну, а потому й навідатись по дорозі до нареченої. Знаєш, такі часи, що немає коли й посидіти біля нареченої, мабуть що наспіх і шлюб візьмемо! – щиро сміявся пан Микола. – Дуже радий, що приїхав, побачились, тепер ти мене заступиш тут, а я мерщій в дорогу, засидівся. Мабуть що вночі сьогодні й вирушу. – І він знов потиснув руку давньому приятелю.
Але стара Орликова й слухати не хотіла про від’їзд.
– Не пущу самого аж ніяк, – суворо казала вона. – На одного нападуть кляті лапотники й заріжуть. Поїдемо гуртом, а самого не пущу! Завтра – по завтрому й рушимо, бо мені треба бодай один день, щоб спакуватись.
– Е, то буде пізно, я й так загаявся, – перечив пан Микола. – Та нам і не по дорозі: мені – ліворуч з міста, вам – праворуч. Маю до всього й помічника-побратима.
Непогамовний пан Микола затявся і таки поїхав, хоч як просила стара пані не робити того, а їхати разом.
Примітки
Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 120 – 123.