1. Чутки про Байду

Микола Лазорський

Цього року весна в Україні стала рано. Прошуміла по балках та ярах вода й навіть змила по яругах рештки злежаного, брудного снігу. Гайвороння кинуло гаї і впало на лани, де вже на просохлих борознах можна було видзьобати сяку-таку поживу. Легенький вітер підсушував землю, і жайворонок по-весняному виспівував радісні пісні, раптово падаючи в зелені сходи. В блакиті снували пухкі хмарки, й невідомо відкіль роями збирались над пригрітими ставками дрібні комахи. Тихо мукали по тих ставках сонні жаби.

По селах та хуторах немов зі сну прокинулося життя: на прозорому вітрі чути було, як десь далеко ревла корова, ляскав довгим батогом чабан, скрипіла порожня гарба й навіть жіночий гнівний голос: «Чого розбігались, яничари… ось я вас хворостиною!»

З дня у день все мінялося: де ще гаї тільки брунились, сьогодні вже зеленіли молоденьким листочком, таким вогким і малим, що весь той гай часом скидався на чудовий зелений ажур, крізь який можна було бачити і все село, і граків, і великі озера, й навіть метушливу качечку з веселими каченятами. Скрізь зелено… Море зеленої озимини, зеленого обрію, зелених гаїв й верболозу, і над усім тим зеленим потоком напнулося синьою-синьою хусткою безмежне й глибоке небо.

І гомін… гомін заклопотаного життя, дзвінких голосів, руху до матері-землі, що пробудилася нарешті від зимового сну й кличе до свого лона трудівників-орачів… В кожному селі, в кожному хуторі дзвенить веселим дзвоном той радісний гомін-клич…

Те ж діється і в Санджарах: клепають коси, точать борони та рала, перегукуються хлопці, дівчата і в цьому старому селі. І тут плугатарі поглядають, як росте озимина… Ладнаються до весняної оранки…

По весняних протоптах ходять в полі якісь диваки: люди ніби й орачі, а все ж з рушницями за плечима, пістолями за барвистими поясами. То правдиві козаки-хлібороби, тільки й того, що дуже бережуться ординців й не даються на влови.

– А що, пане Гнате, – всміхається високий, як жердина, орач з чорним вусом й хижацьким оком: знали його тут всі як доброго господаря, звався Левком Квартою.

– Вийшли глянути на озимину, – киває пан Гнат Сивовус, молодий ще козак з доброю шаблею, добутою ним від забитого в бою жахливого яничара. Тому його тут і поважали за оту яничарку.

– Пора ж і глянути…

– Так… озимина що й казати, аби Пан-Бог захистив щоб бува ординець не потоптав, – кидає пан Сивовус і гладить ефес яничарки.

– Казали, ніби ординцям зараз не до нас, – встряває в розмову рудий і тілистий Семен Келеп з свого ж таки хутора Келепівки, недалеко від Санджарів.

– А що там у тої татарви? – недбало питає пан Кварта.

– А те, що поєднала Москву собі, пішла ніби з Москвою бити ляха.

– Чув і я щось, – запалюючи люльку, мовив козак з яничаркою. – Казали, ніби пристали до гурту й наші з старостою Михайлом Глинським, ніби добре ведеться, бо взялася за зброю й уся Білорусь… Кажуть, ляху й литваку непереливки.

– Чи поможе та Білорусь – ще не знати, а от за ординців можна твердо казати, що зрадять.

– Вони такі і є, я знаю їхню вдачу, – посміхався пан Кварта. – У них так: аби пустили їх до себе, тоді вже допомагають тому, хто насідає, або й нікому…

– Як то? – дивувався козак з хутора.

– А так: коли вороги почнуть битися поміж себе, ординці вже напоготові в найближчі села по білий ясир, заберуть добрячий чамбул і гайда тоді до своїх авулів… Знаю їх, бачив не одного разу…

– Бусурмени ті ординці, ніколи не треба з ними робити «якші» (брататися).

– А в нас прокотилась вістка, ніби нашого пана Глинського десь ляхи потоптали разом з козаками, – кинув присадкуватий орач з шрамом над правою бровою, звався він тут Туруль Свирид. Цей Свирид завжди приносив незвичайні вістки, йому ніхто не вірив, але завжди виходило так, що чутки були правдиві, йому й тепер ніхто не вірив.

– Не чули такого, хай Бог милує!

– Не чули й ми…

– Давно не бачили молодого пана Ярему Сангушка, того б спитати…

– Так він же з паном Глинським! От коли обидва прибудуть до своїх займищ, тоді й почуємо правдиві новини…

– Коли ж то почуємо?

– Тоді, мабуть, коли вже буде пізно, – всміхнувся Кварта.

– То не інак, не близький світі коли вже той гінець придибає, то вже, мабуть що, не буде кого й рятувати: далеко загнався той пан Михайло, краще б вже стеріг своє добро та й нам би був он як у пригоді.

– Своє, панове, припильнуємо: ворог-лях боїться й заглянути сюди. Його пан Глинський хоче відсунути від старих границь Київської держави, щоб не тикав сюди свого довгого носа, – покрутив вуса Семен Келеп й пішов геть протоптами до своєї озимини.

– Всього лякається, – скривився пан Сивовус. – І без Глинських обійдемося. Є тут недалеко й Вишневецькі, Сангушки… Нема чим журитися: знайдемо доброго старосту, аби голова була на в’язах.

– Вчора був у Полтаві на торгу (базарі), – повідав Сивовус. – Наслухався…

– А що?

– Найбільш гомону за отого заводіяку Дмитра Вишневецького…

– Байду?

– Та вже ж не про кого… Байдою направду тепер його скрізь кличуть: Байда й Байда. Так слухайте сюди, що там у Полтаві кажуть за отого вернигору. Ніби вже зібрав на тисячу таких же козарлюг, як і сам, просто тобі гірших за яничарів: ні тучі, ні грому… просто тобі буря й вогонь!

– Що ж вони роблять?

– Що роблять, питаєте. А те, що будують на Дніпрових порогах фортецю саме проти турка-яничара, он що!

– Овва! Може, то так, аби говорити…

– Ні, коли за того Байду що голосять, то так і знай – кажуть правду: він робить усе те на острові Хортиці, коли хто чув з вас про той Дніпровий острів.

– Знаємо, чули. Ну і що ж?

– Кажуть, дуже налякав самого султана: султан подав польському крулю скаргу на того Байду, бо той козарлюга не дає турецьким галерам пройти тим Дніпром: ніби потрощив багато турецьких чайок. Он воно що!

– Коли правда, хай Бог помагає, бо ті турки всім вже надопекли.

– А може, той круль і заборонить тому Байді, бо як-не-як, а султан велика ж сила!

– Байда не боїться самого султана, а круль же що для нього! Не пошле ж круль на нього своїх затяжних в болото до Хортиці…

– То правда, не пошле… будуть тільки грозити кулаками.

– Так воно і є, бо до того Байди шугонуло того козацтва сила-силенна…