6. Смерть старого сотника
Микола Лазорський
Вони догнали ар’єргард з сотню татарів: ця ватага прикривала «білий ясир» й зараз же розпочала бійку. Але козаки ті недурно звалися найкращими. Роздратовані грабунком найціннішого скарбу – молодих панночок, вони врізались в саму гущу «золотих» ординців й наосліп почали кресати ятаганами з такою силою, що ар’єргард несподівано повернув коня й став тікати. Татари тікали за звичаєм в яри, в найглибші яруги, де їх можна було тільки визбирувати та гаяти задурно час. Загналися козаки все ж далеченько, вже видно було татарські авули, відкіль бігли на допомогу своїм свіжі сили. Білий ясир зник з очей, наче у воду впав. Козаки на втомлених конях змушені були вертати без полонянок. Проклинаючи все на світі, молодий Зінько кликав Бога у свідки, що найде панну Настусю і в самому Царгороді, аби тільки швидше приїхав йому на допомогу пан Ярема Сангушко.
Село не дуже потерпіло від наскоку ординців. Було тихо, без вітру, і тому згоріло лише шість хат, побито дванадцятеро душ… Але орда взяла майже всіх дівчат біля озер, взяла й карооку Стеху, Дарку Недолю, Оксану Швидку й серед них панну сотникову Настусю… Не знайшли й п’ятірку найкращих хлопців… Втрата така дуже засмутила не тільки Санджари, а й всі околиці й саму Полтаву.
Самого пана сотника знайшли на порозі хати з пробитою наскрізь скронею; кров тоненькою цівкою стікала на долівку, в руках міцно тримав важкого ятагана, біля нього крижем лежав молодий татарин з розбитою головою: в руках мав сировий аркан, а недалеко від нього стогнала козачка Домаха Книш, була поранена й на смерть перелякана. Її швидко перенесли до хати, обмили рану на нозі, дали перцівки від пропасниці й прикрили кожухом. Скоро потому вона очуняла і розказала, як сам пан сотник рятував її, забив татарина й сам не встерігся тої «личини».
– Мене врятував, а доньку навіки загубив й сам наклав головою, – ридала невтішна козачка.
Санджарівці мовчки слухали і хмарно поглядали на мертвого пана сотника.
– Отакечки ми повеселилися на Івана Купала… Не забудемо, поки й віку нашого, такого жахливого нещастя… – зітхав старий Свирид, витираючи рукавом сльозу. – А де ж наш Зінько?
– Я тут, пане Свириде…
– Добре… Не треба все ж кидати «хвигури» в поліз ординець може знов завернути…
– Там зараз Грицько Копистка і ще його півсотня… А ординці не вернуться: уклали їх наші покотом спати в їхньому Дикому Полі.
– Так… – хрипко мовив пан Свирид, – тільки ж Настусю… не відбили… – і непрохана сльоза знов скотилася на сивого вуса.
– Настусю і всіх наших полонянок знайдемо і в самому Стамбулі, – скрипнув зубами Зінько. – Скоро буде тут пан Ярема і… вдвох відшукаємо, а третій допоможе…
– Хто той третій?
– Козак Байда, той, що ним татарки лякають своїх дітей…