Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

9. Плавба галерою

Микола Лазорський

Морем пливли у великій вигоді. Обом бранкам дозволено було сидіти на м’яких турецьких канапах просто на покладі. Година стояла гарна, подруги розважались всякими лагоминками, Оксана показувала все, що знала в цьому краї, аби тільки подруга не журилась. Здалеку, на морі, всі міста скидались на якусь чарівну східну казку з білосніжними мінаретами при морі, гарними чайками, човнами з чорними, не знаними їй людьми, великими хвилями на воді… Відкілясь заносило теплим вітром, який ніжно лоскотав обличчя й розчісував волосся… То було Чорне море… так казала мила Оксана.

Все було гарне… без краю гарне! Тільки… тільки, де то так плачуть гірко, що то за пісня така тужна, так хапає за серце, так щемить, болить душа? І пісня наче так добре знана… мов би чула в нашому степу, у полі – на роздоллі…

Настуся стала дослухатися:

– Геей – гой! Геей – гой!

Чула вона десятки дужих голосів, ніби якусь дивну команду.

– Геей – гой! Геей – гой!

І плюскіт весел… не одного, не двох, здавалося, цілої шереги…

Вона сугубо дослухалася і нараз почула, мов крізь сон:

– «Вже два роки, як в кайданах терпим лююті мукии…»

– Що то, хто то? – лячно питала Настуся.

– Про що ти, серце! Чого злякалася? Не смій журитися, варта пильнує, тоді скаже Ахмету, а він такого не любить. Краще смійся!

– Я не можу сміятися, я можу тільки плакати, – тихо казала Настуся. – Чуєш? Чуєш… то співають пісню наші люди! – схопила вона за руку подругу.

– «За що ж, Боже милосердний, нам пооослав ці мукиии…»

І нараз – ляскіт батога й гострий крик:

– Гяур! На барат! – І знов ляскіт батога.

– Геей – гой! Геей – гой!

Оксана тихенько відвела Настусю геть далі до самих поруч, де нічого не чути, лише безнастанний плескіт розгойданих хвиль. Але й хвилі ніби збентежені, ніби й вони стогнуть, ніби й вони тяжко журяться…

– Гей – гой!..

– Хто співав таку сумну, таку… нашу пісню? Адже то наша, наша пісня… – горнулася Настуся. – Ти ж, мабуть, знаєш, скажи!

– Не хвилюйся, сиди тихо, бо накличемо біду на себе; ми пливемо галерою, кораблем великим. Женуть його вітрилами вітри, а коли тихо – гребуть веслами, а веслярі… – вона запнулася.

– Наші… наші полонені?

– Так… наші… Не плач! Побачать… Коли погано гребуть – б’ють наглядачі байбарами по спині… всі вони у кайданах…

Довго обидві мовчали, притулившись одна до одної. Сиділи й дослухались, як плюскались хвилі й лизали борти великої галери. Їхні бризки, солоні й гіркі, час від часу зрошували обличчя засмучених бранок… Вони мовчали…

– Солоні які оті козачі сльози… – шепнула Настуся, витираючи вуста хусткою.

Нараз в морі пролетіли чайки, біля галери стали кигикати, черкатись крилом й кружляти, тоді раптом полетіли далі до берега. Обидві дослухались… вернуться чи не вернуться…

– Не вернуться… – шепнула Оксана, – злякались козачого плачу… пекучі його сльози…

Надвечір були вже біля Золотого Рогу.

– Це вже правдива Туреччина, – голосно мовила Оксана. – Тепер будемо щиро молитися Богу, щоб щасливо пристати до бусурменської землі та й разом визволитися з неї.

А галера все пливла й пливла…

– Геей – гей!

І тяжкий стогін, і розпачлива пісня-молитва… Ляскіт батога і гострий, як ніж, крик:

– Гяур! На барат!..

Вогнями блищав Золотий Ріг і ціла мережа розкішних палаців турецького султана.