3. Ярема в Лубнах
Микола Лазорський
У великій залі зібралося багато гостей не тільки з Лубен, але із Полтави, ба навіть Києва, все зацні пани старости та двірцеве лицарство. Але князь-господар повів гостя в бічну світлицю, де вже сиділа на турецькій канапі його дружина Ірена, мила, зичлива пані. Вона вже знала, як тяжко хворів пан Ярема, знала й про нещасливу долю Настусі й дуже цікавилась княжною Оленою Глинською. Вона щиро привітала мандрівника і спитала, чи вже вигоїв рану.
– Хвала Богу, – уклонився пан Ярема, – мені легше для здоров’я, для душі от кепсько…
– Не журіться так, милий пане, і не побивайтеся, не личить славному козаку так сумувати, треба гоїти душевні пани молитвами та боями з нашими ворогами, а їх у нас чимало…
В її очах блищали сльози, схилившись над козаком, княгиня благословила його хрестом і розчулено просила сідати ближче до князя та розповісти про всякі новини і з Польщі, і з Московії.
– Що знаю, те й розкажу, а чого не знаю, прошу дарувати, – сказав пан Ярема так, як і водилося таке промовити кожному мандрівнику.
Він говорив і про бої під Оршею, і про князя Острозького, і про всіх Глинських, а найпаче про княжну Олену та воєводу Дашковича. Господар слухав, крутив вуса і все мовчав. Нарешті втулив і своє слово:
– Після татарського вікового полону ми стали ніби якісь безбатченки: не знаємо, за що вхопитись, як зіп’ятись на ноги, де шукати щирої допомоги; куди не простягнемо руки – скрізь відвертаються. Ворожа допомога нам гірш за пекло, самі ж, бачу, заблудилися, як в темному лісі: кожен йде самотою наосліп. Так, приміром, зробив князь Михайло і ледь не завалив спільну справу. Ми і тільки ми правдиві господарі немічної тепер Київської держави, ми мусимо всі спільно боронити ту розхитану чужинцями державу від нових ворогів після татар. Нові ж вороги – це Польща, Литва та ще на додачу Московщина.
– Гадаєте, ясний пане, татари та турки ніщо? – питав здивовано пан Ярема.
– Ні, пане брате, так я не гадаю… Але татари – вже не Золота Орда, а просто хижі грабіжники: не сьогодні-завтра козацтво їх приборкає. Туркам дадуть раду такі старости, як мій свояк пан Байда, Дашкович, Лянцкоронський, є ще такий собі й збанітований князь Самійло Зборовський та багато таких, що про них ми й не чули. Я знаю думки того Байди, добрі думки. Коли він хоч половину їх приточить до султана, то Туреччина сяде маком на своїх Балканах. Старости ті запопадливо роблять своє діло, аби Пан-Бог благословив те святе діло. А от з Польщею-Литвою, Москвою матимемо велику й тяжку роботу. Від цих сусідів не так-то легко відчепитися… Вони потужні й хитрі на додачу, адже не дурно польський король і всі його короленята задумали обертати наш народ на латинську віру: мечем, вогнем і латинським або єзуїтським хрестом хотять вони загарбати нашу Київську державу.
– Не знаю, чи так воно буде з турками-яничарами, – понуро мовив пан Ярема. – Дай Боже нашому теляті вовка піймати. А поки що Польща святкує перемогу над нами під Оршею. І допоміг перемогти наш таки православний князь Костянтин Острозький. Нема чого нарікати на Польщу чи там Литву, коли наші старости допомагають ворогу накидати нам латинську віру мечем і вогнем. Та й то казати, коли брати Глинські одчайдушно билися на Київщині, наш степ мовчав: воно все те, мовляв, робиться далеко, нас не тичеться, нам треба стерегтися ординця, щоб бува не забрав людей від плуга. Забули чи що, коли вдереться Москва в наші степи, то забере собі все до нитки, а на людей надіне ярмо кріпацьке, як таке роблять у себе з нашими… На мою думку, треба зробити добрячий вербунок, попрацювати над муштрою свого війська, щоб вміло добре цілити ворога, добути неабияку старшину, а тоді вже кликати на герць ворогів. А сидіти у запічку та виглядати грабіжника-татарина – бабська робота. Напхано тих козаків по всіх паланках та степових селах, а все ж ординців не встерегли, – з гіркотою додав пан Ярема. – Впали як сніг на голову і заарканили найкращих панночок. І він схилив голову.
– На то воля Божа… так сталося… – мовила богобоязна княгиня Ірена. – Що думаєте, пане Яремо, робити тепер?
– І сам не знаю, що робити, – знизав плечима молодий вояк. – Де шукати Настусю, куди вдатися – не дам собі ради в такому припадку. Хочу спробувати вдатися до Бахчисарая, до старшого хана: може, поласує на викуп.
– Шкода й заходів, – мугикнув князь. – Ми тут дещо робили. Приміром, пан сотник Молочай з сотнею добрих козаків вилазив усі кримські степи, балки, яри та яруги… Ніде нічого… Тільки й того, що добув язика, вловив не одного, розпитували, так усі різно кажуть: одні, ніби бачили у Бахчисараї, інші присягалися, що ніякої такої панни не бачили й нічого не чули, тільки один, старий такий, поцмокав губами і сказав, що бачив у ханському палаці. Ще один язик розповів, що не тільки бачив, а й сам відвозив ту панну до Стамбула, виходить, ніби до султана, а може й до великого візира, казав ще, що з нею була ще одна панна, ладна така, звали її Оксаною… Татари чи турки, треба сказати, люблять переінакшувати імена. Важко вгадати, що і як.
– І це все? – питав блідий як крейда пан Ярема.
– Є ще трохи й нашої помочі в цій сумній справі. Я другого ж дня послав гінця просто до короля, щоб поспитав самого султана про нашу шляхтянку, описав усі її прикмети… Правду казати, думав, що Жигимонт не схоче возитися з тим бабським ділом та й не дуже долюбляв нас… Але дуже здивувався, коли дістав від короля листа так… через півроку… Здивував і лагідний тон того листа.
Пан Ярема все сидів, схиливши голову на ефес шаблі.
– Король вволив мою волю, – тяг князь Вишневецький. – Написав тому Сулейману Блискучому, чи як вони там його називають, й дістав зараз же і вістку.
– Яку? – хрипко спитав старшина.
– Таку… Не було й немає такої, мовляв, якби була, відразу і віддав би ту полонянку «коханому брату», це так отой султан величав короля, – всміхнувся князь й мовчки глянув на дружину.
– Не вірю я тому султану, – тихо рекла дружина. – Не вірю, бо коли вона направду потрапила до гарему, ніколи він не випустить ластівку: такої вже вдачі всі султани, найпаче до українських жінок. Та й то казали, чула я, що в цього султана мати таки з наших степів, козачка, та що він і сам дуже горнеться до наших…
Вона раптово увірвала, і пан Ярема так і не почув, до кого саме горнеться той султан: до наших панночок чи до нашої людності. Він тяжко зітхнув і нічого не сказав.
– Я порадив би тобі, мій молодий друже, ось що, – мовив князь, взявши Ярему за руку. – Подайся на Низ, до Дніпрових порогів. Там, як ти знаєш, сидить князь Дмитро Байда-Вишневецький, будує фортецю. Біля нього й Остап Дашкович. Це вже тобі аж дві матері та воднораз й два козаки, хрещені вогнем і мечем: їх бояться ординці, обходять стороною і яничари. На цих двох султан тільки й скаржиться королю, якщо це не допомагає, то клянеться, що сам здере з них шкуру. Король, бач, і сам не від того, щоб ускромити канівських та київських старостів, бо добре знає, що ті козарлюги у спілці з братами Глинськими, й дуже хотів би спекатися усіх тих побратимів. Це вже я добре знаю. Сам я, як тобі відомо, не люблю зайвих теревенів: даю тобі триста гартованих на наш смак козаків, які люблять пекельну роботу. Будуть вони в пригоді і тим панам старостам на Малій Хортиці, думаю, що біля тої когорти згуртується така сила, що й султану засвербить у носі. Бери їх, друже, і веди до пана Байди… Хай всесильний Пан-Бог допоможе вам усім там, на Хортиці, збудувати міцну фортецю на страх ворогам, а ми, старости Степової України, будемо робити спільне діло тут: ворогів же маємо скрізь, тож треба й тут шаблі й вогню.
Він поторсав за плече молодого козака, щиро поцілував і разом з дружиною повів до великої зали з’їсти хліба-солі в його господі. По дорозі до столу княгиня Ірена шепнула пану Яремі:
– З Низу видніш шляхи до Стамбула, мабуть що, й легше щось розвідати про нашу Настусю… Тоді гукни нам, ясний пане, а ми допоможемо тобі всім – і грішми, і дарунками, і людьми…