7. Дорога на Січ

Микола Лазорський

Рано-вранці три сотні добірного козацтва з старшинського загону князя Олександра Вишневецького рушили в дорогу. Князь і сам пан Ярема хотіли непомітно вирядити цей загін. Але ж хіба можна затаїти таку подію віл вродливих дівчат славної Вишневеччини! На проводи тих козаків приїхали дівчата з усюди, навіть з самої Полтави. Було, було прощання! Не одна козачка заплакала по коханому молодику, не один і козак святочно ховав вишивану хустку на згадку про чорноброву свою милу-наречену. Бо… не вгадаєш же, чи сподобить Бог зустрітися знов, чи ж стануть перед образом святої Діви Марії на рушники…

Їхали степом мовчки так довго, аж поки не гукнув пан Ярема:

– А чого зажурилися, серденята! Не годиться козаку бути бабієм та ще й зітхати. Зробимо діло, тоді вже й згадаємо, що за спиною лишили рідний край та гарних своїх дівчат… Ану лиш похідну!

І затяг сам, махнувши шапкою: «Засвистали козаченьки»… і сотні дужих голосів як один враз підхопили: «В похід з полуночі…»

Йшли долиною, а на горбах, де в ряд стояли вітряки, женці й дівчата розігнули спини і з серпами довго дивилися услід тим, здавалося, безжурним комонникам. Хтось махнув шапкою, і на горі в дівочих руках замайоріли білі хустки.

– Куди ж то пани-козаки помандрували? – питала в задумі чорнява гуджулянка Марина Коляда.

– Твого ж там немає, то й не питай, серце, – озвалась подруга, сумовито проводжаючи очима кінноту.

– А твій Михайло хіба там?

– Атож… здалеку побачила.

– Пізнала по шапці, – зажурилась і собі Марина.

– Свого миленького козака пізнала по шапці… Коли ж Бог сподобить побачитись… Ох-хо-хо… Мабуть, не діждусь, зістаріюсь у дівках, а коли й поверне, то не до мене, а до шпиталю без ніг…

І обидві замовкли.

А козаки давно вже завернули за горби, вилетіли на вороних з Золотаревих байраків просто на битий шлях до сивого Дніпра.

Пан Ярема покликав Зіновія Барата і старого Молочая.

– Будете вести козаків он аж до того гаю, що темніє на обрії, вже без мене. Я загаюсь так на одну-дві години: треба заскочити до Настусиної тети…

– Добре, батьку, зробимо, як велиш.

– Там, біля яру, заждете мене, – вів своє пан Ярема.

– Хіба пані Висовська у Чернігові? – дивувався Барат. – Адже чув, ніби і її забито було в Санджарах.

– Ні, вона переховалась у льоху, а тоді подалась на Чернігів, до свого старого гнізда – так казав князь Олександер. Треба привітати та й попитати дещо…

І він мерщій збочив на шлях простою дорогою до Чернігова. Козаки подались до гаю на спочинок.