2. Роксоляна радить розпустити гарем
Микола Лазорський
Як і завжди мовчазний, султан сидів на гаптованих подушках у чув’яках із зігнутими носками і палив кальян. Проти нього, спершись на поруччя свого крісла, притулилась Роксоляна з якимсь шитвом у руках. Час від часу скидала очі на свого посивілого владаря й тихенько зітхала. Вона теж змінилася: ніби на тварі була однакова, з ледь рожевими вустами й прихованою доброю усмішкою, як і завжди, але в очах глибоко залягли невимовна туга й жаль за тим, чому немає вже вороття ніколи. Роксоляна ніби схудла, це видно було по її маленьких пальчиках, що так швиденько вишивали хустку.
– Час би, пане мій, кинути журбу, облишити гіркі думи… Аллах знає, що робить… Журбою лиху не пособиш.
– Лізуть ті думи, як настирливі осінні мухи, не відженеш ніяк, – кинув султан, аби щось кинути.
Він помовчав і додав:
– Мої ліки, голубко, війна… На коні в чистому полі, на роздоллі якось легше дихати…
– Пора й оговтатися, милий пане, не все ж і на коні та на коні. Час біжить так швидко, як й отой бойовий кінь. Бач, як посипав бороду вишневими пелюстками. Слід загаятись з походами, подбати про себе…
– А що мені? – глянув султан на дружину.
– Я все думаю про той твій великий гарем, – вагаючись мовила Роксоляна:
– Я теж думаю про нього, – несподівано признався султан. – Великий він, то правда, треба б бодай половину розпустити.
– Коли мовиться про половину, то, на мою гадку, я б і весь пустила на всі чотири вітри. Забава та важка, лягає вся вона на плечі трудівників, невсипущих ремісників та селян. Хай би вже бавилися тою дурницею молодші, а тобі, мій пане, не личить того робити.
Сулейман все пихкав і мовчав.
– Закон турецький такий, – нарешті мовив він, – та й сам Аллах дозволяє те великим достойникам… для спочинку, мов би в раю.
– Гм… Аллах адже благословляє одне подружжя, так написано в корані, – і султанша ткнула голкою в грубу книгу, що лежала біля неї.
– То так…
– Направду так, – хутенько озвалася султанша. – Того Аллахового закону додержується суворо весь турецький народ: всі мають одну жону. Багаті тільки вигадали гарем, а ховаються за всякі вигадки, такі закони, про які ніхто ніколи й не чув. Я сама не могла вичитати того з корану, бо й нічого такого там немає.
Султан всміхнувся.
– Ти правдивий каді (суддя), суворий каді. Що б ти зробила з моїм гаремом от в такому припадку, га?
– Ти, мій пане, вже чув мою гадку: розпустила б усіх, бо ті одаліски знудьгувалися у неволі. Відчини навстіж двері, як клітку – всі пташки вилетять на волю з веселими, радісними співами…
– Гм… то так, але…
– Що але, – вихопилася султанша. – Так і буде, як кажу: всі полетять.
– Куди полетять? Чи знаєш, голубко, що таке одаліска?
– Мабуть що знаю, бо й сама була такою…
– Ні, не знаєш, бо була ти нею недовгий час і не встигла розглянутися. Одаліска – це випещена панночка, біля якої упадають служниці, купають, масажують, догоджають. Живуть вони у великій вигоді, часом вередують, кожна має свою примху, й ні одна не знає, що то таке праця, правдива праця, праця розумом чи праця руками… Того вона не знає. Ти й сама бачиш це. Гарем дуже псує панночок, але його заводив не я, а діди-прадіди. Отже, вважаю, що розпустити одалісок так не можна, бо то була би непоправна жорстокість. Розпустити треба, але робити таке слід розсудливо.
– Чому не можна? Адже всі хотять волі, сам кажеш, що знудьгувалися.
– То-то бо і є, що знудьгувалися… Тільки за чим нудьгують? За вільним життям і теж у великій вигоді, але такої вигоди, як у султана, вони ніде не найдуть.
– Чому!
– Не дістануть навіть у великого візира, бо таку розкіш може дозволити собі тільки султан, або хіба що дуже великий дука, та й того вони швидко пустять в старці, – сміявся султан.
– Одаліска на волі не знатиме, куди йти і що робити, – вів своє султан. – Кожна з них не вміє робити, бо й пальчики у неї, як у райської гурії, з грубими руками тут, серце, не знайдеш, бо таких тут не держать, навіть каді не схоче держати такої. Правда, дехто з них на волі найде собі й пару, може, навіть і щасливою, тільки клянусь пророком, найдеться дуже й дуже мало. Решта зів’яне, як цвіт пишний на морозі. Не одна заплаче, згадуючи султанського палацу, згадає й мене, дарма, що старий: бо нікого з них я не кривдив, правда, були випадки кари, але те не йде в рахубу. Зараз вони живуть і ніжаться, як котята на сонці, мені їх шкода! Волю я їм дам, це вже постановив давно, тільки ж треба все те робити обачно, адже треба найти і притулок їм добрий… не гнати ж просто на вулицю, на дощ та холод.
Султанша підвелась, обняла великого Сулеймана й ледь шепнула:
– Я знаю, що пан мій добрий… Аллах нагородить тебе за ту велику добрість, а я теж з великою радістю допоможу в цьому, скільки маю на те сил і вміння.