5. Байда закликає йти на Молдавію
Микола Лазорський
На нараду, скликану кошовим Байдою, зібралися майже всі січові старшини, пани полковники та й усі підпомічники низового товариства. Говорив пан кошовий, високий, смуглявий чоловік, з невеликим вусом і чубом на голеній голові. Панство слухало без гамору, мовчки, передаючи товариську люльку з рук до рук.
Пан Байда казав:
– Ось вже кілька десятків літ минуло, як козацтво закладає третю за рахубою Січ. Січ вже тепер, на наших очах, починає міцніти, набиратися сил. На наш заклик рятувати рідний край потяглися до низовиків знедолена, скривджена панами-ляхами голота. На перших порах Січ була не такою, була слабою, нездольною на великі чини. Але славний козак князь Михайло Глинський не вважав на це, а зняв повстання проти польсько-литовського короля Жигимонта «Старого», того короля, що притьмом не хотів випускати з своїх ціпких рук України. Під Оршею козаку Глинському не повелося, як ви самі здорові знаєте, тому що дехто з православних князів-магнатів не схотів дати йому підпомоги двірськими козаками, Січ же тоді не спромоглась на таке, щоб підняти Київську державу, завалену Батиєм. Тому, кажу, Глинському й не повелося. Але святої тої справи ми, січовики, не занехаяли! Ні! Ми не подаруємо польським королям того, що зараз вони чинять в нашому краю, не подаруємо панщини та знущання над нашою вірою.
Але все це, як то кажуть, домашня справа: хай визріває, а в слушний час найдемо чим відбитися від поляків та їхніх помічників-єзуїтів. Зараз на шиї у нас інший, більший клопіт – Туреччина. Чомусь султан Сулейман гадає, що кордони його краю лежать так далеко, що сягають навіть самої Вишневеччини. Тому саме запопадливо плюндрує наш край, а щоб не заважало козацтво, ось вже вдруге руйнує Січ. Того мало: майже щороку той султан шле польському королю скарги на січове лицарство, скаржиться, що палимо його сторожові каторги в самому Дніпрі, не даємо ординцям брати у нас білий ясир. А що ж король, боронить нас? Де там… король-боягуз боїться турків, кланяється султану і загрожує нам своїми кварцяниками. Тим часом султан господарює вже у всіх Балканах, загарбав Молдавію і з іншого боку моститься сісти нам на шию. Молдавський господар зараз просить підпомоги, щоб відбитися від турків, які вже добре осіли в тому краю, обложили важкою даниною всю людність так, що й сам господар мусив тікати з Сучави. Коли не дамо підпомоги, турецька повінь заллє скоро і всі сусідні держави. Я радився з Москвою, але там нічого не сказали: той бестіальний народ любить загрібати жар чужими руками, сам же нічого не дає, навіть не обіцяє. Те ми вже добре знаємо по князю Михайлу Глинському, якого вони задушили в тюрмі, а небогу Олену Глинську – московську царицю отруїли. То небезпечні приятелі, і ми, як знаєте, відступилися від них давно.
По радній світлиці пройшов гомін, рух, хтось кинув люльку, хтось гримнув:
– Ніколи козак не буде брататися з москалем-душогубом!
– Москаль – рогозяна душа!
– На язику медок, а на ділі холодок… Кошовий підняв руку:
– Самі знаєте, пани-брати, як багато маємо ворогів… з усіма не впораємося, навіть і за допомогою молдавського господаря…
– Що гадаєш, батьку, робити?
– Роблю вербунок… Наші меткі козаки розсипалися по всій Україні, кличуть сірому на Січ, кличуть кидати панські фільварки, тікати від панщини, кличуть збройно відбиватися від ворога, який насідає з усіх боків. Та Січі ніхто не здолає: турок боїться нашого коша, бо побачив, що й сторожою не візьме козацтва, король польський теж боїться нас, бо ми вже били не одного разу його кварцяників. Добре знаємо, що Польща зараз не піде проти нас, бо має рахубу з Москвою. Отже мусимо, поки не пізно, помірятися силами з самим Султаном турецьким: слід допомогти молдавському господарю, викинути геть того турка. Вже дали знати й сербам, які ще не забули Косового Поля і рвуться встромити ножа у Сулейманового кендюха, як те вже зробили вони з султаном Мурадом… Треба саме в Молдавії спробувати сили, а там, як Пан-Бог дасть… Чи так я кажу, панове?
– Так, батьку, так!
– В похід давно треба, не годиться ледащіти…
– З спання не буде коня. Що діло то діло: яничари вже давно просяться на козацького списа.
Тоді став говорити пан Ярема Сангушко:
– Василь Глинський, рідний брат князя Михайла часто остерігав січове братство від того турка, казав приглядатися до того кусючого азіата, який в застрашаючий спосіб проковтнув усі Балкани. Мусите не забувати цього: кошовий каже діло і нам треба за всяку ціну відіпхнути собаку, геть далі від кордонів за всяку ціну, а тоді вже будемо говорити з князями-магнатами, чому угинаються та не хотять давати дворових козаків на підмогу Січі-Матері. А що до польських єзуїтів, то кіш вже просив київського митрополита передати це діло нашим найкращим панотцям, щоб по всіх православних церквах на службі Божій казали казання про наш дорогоцінний скарб – дідівську віру та її красу, найкращу від всякої іншої. Того ж митрополита просили удатися до короля польського Жигимонта II з суплікою заборонити єзуїтам чинити у нас по єпархіях гвалт. Є у нас святі отці, які вже давно друкують у київській друкарні свої оборонні казання на захист нашої старої віри. Коли й це не пособить, тоді будемо говорити з ляхами іншою мовою.
– Без підпомоги великого діла не зробиш, – озвався старий осавул Молочай. – Треба зрушити поспільство; коли панство призволить, я сам удамся до князя Олександра Вишневецького підсобити двірськими козаками: адже там зараз не дуже сутужно, ординців не чути, коли не схоче, – кликну займанців на свій розсуд, в Дикому ж Полі живуть, призвичаїлися до татарви, сплять з рушницею і Богу моляться з рушницею. Знають по чому ківш лиха.
– Рушай, пане осавуле, рушай… А ми всі хоч і сьогодні в похід на турка.
– Що ж казати молдавським послам? – допоминався кошовий. – Згода в похід чи ще трохи облежимо боки?
– Коли ж то ми були лежебоками, – образився бунчуковий Горлодер. – Ще такого не чували, ні, ні! Не чували, мосьпане, бо здається, жодного немає тут «гніздюка»: коли треба, то й треба, я сам приведу сотню таких, що всім яничарським коням поперебивають ноги, а відомо, яничар без коня не яничар, а кізяк: бери його голіруч.
– Виходить, всі в похід! – гукнув кошовий. – Тоді хай пан писар так і пише молдавському господарю: мовляв, скоро прибудемо в гості. Коли саме козацтво засвище похідну пісню, скажемо пізніш. Так чи так, а баритися не будемо. Тим часом хай пан осавул з Баратом та Молочаєм метнуться до Лубен, а може, гукнуть і в Дикому Полі деякій сіромі, маслом каші не попсуємо. Перекажіть і бунчуковому Охріму Небабі, щоб вже лаштувався: з ним щодня рахуба – коли не б’ється з ким, то все ж гасає у полі, виглядає ординця. Боронь Боже, може, загнався до авулу, тоді пропав козак ні за понюх табаки. А козак же – золото, вже в поході дамо роботу, не буде нудьгувати.