9. Як боронитись від турків

Микола Лазорський

– Приїхав надовго додому чи є яке діло? – питала сестра, пильненько приглядаючись до брата.

– Діло є… – нерадо кинув брат.

– Пора б, козаче, покінчити з Січою, можна б робити щось і без неї, а коли покличуть… чимсь допоможеш.

– Цебто радиш стати гніздюком? – перепитав пан Ярема і відсунув чарку. – Пізно мені з тим гніздом возитися.

– Ще не такий і старий, мій пане… Мусиш вже забути свою Настусю: так судилося від Бога тобі не мати її за дружину.

– Я й не журюся: що сталося, те сталося, а все ж треба подумати, як відвадити турків-татарів від кепської звички брати у нас білий ясир. Я не про Настусю, а тільки хіба мало таких Настусь покрали азіати! Сидять вони по гаремах та кленуть свою гірку долю…

Він помовчав і додав:

– Дістав звістку про Настусю з самого Стамбула…

– Що ти кажеш!

– Кажу, дістав вістку з турецької столиці…

– Від кого? Може, то неправда: адже то Туреччина… – не вірила княгиня.

– Правда… дістав листа від її дидаскала: він жив був змолоду у Чернігові, вчив там в школі письма та грецької мови… Чернець Ізидор.

– Про того ченця чула від самої Настусі, – замислилася сестра. – Ну і що ж він пише?

– Пише неймовірне, але все ж пише правду. Настуся стала султаншею, хоч і сталося все те не за один день. Отже тепер мені немає чого й ганятися за нею.

– То просто… просто нісенітниця… – бурмотала княгиня, лячно дивлячись на брата.

– Гм… неймовірно! На світі є багато чого дивного: неймовірно й те, що княжна Олена Глинська стала московською царицею. А все ж стала. Так і з Настусею… З примусу чого людина не зробить!

І пан Ярема розказав усе, що писали ченці за його наречену. Княгиня пильно слухала, не пропустила жодного слова, тільки охала, ахала й зовсім не могла нічого порадити. Нарешті спитала:

– І що ж будеш тепер робити?

– Січовий одчак хоче йти на султана Сулеймана, правда, не за тим, щоб відбивати Настусю, яку, до речі, називають там Роксоляною, і не в самий Стамбул, де живе той султан, а трохи ближче, до Молдавії…

– Нащо то все?

– Я ж кажу: не відбивати мою наречену, яка вже давно потурчилася, стала Роксоляною і вже має сина-юнака, доброго мусульманина на ім’я Магомет, він же й наслідник султанату по батьку, – знизав плечима пан Ярема.

– То так, ніхто й не думає про ту Роксоляну, – хмарно відрекла княгиня. – Про неї треба б було забути ще тоді, коли татари погнали її у невір-землю. Я питаю про вашого кошового пана Байду: чого йому йти до тої Молдавії?

– Коли Настуся була ще Настусею, я мусив був шукати її і шукав по всьому Дикому Полю, ризикуючи головою, бо то все татарські землі, мусив! – вже іритувався пан Ярема, – мусив, бо полонянкою стала ж наречена, мусив так робити, як козак-лицар і як наречений тої панни. Тепер вже те минулося, тепер мушу йти на Молдавію, бо там вже виграють на конях яничари, оті яничари, що крадуть наших панночок та торгують ними на базарах далекого Орієнту. Пора відбити хіть до такого дикого торгу… Сам же кошовий веде козацтво в Молдавію на те, щоб пособити господарю викинути з його земель тих султанських розбишаків та щоб вже ніколи не чинили розбою в християнських землях.

– Хоч то і християнська земля, а все ж не наша, і нашим січовикам немає діла до тих земель, – дивувалася сестра.

– Землі ті направду не наші, то так, але коли не пособимо тим християнам, то скоро побачимо яничарів і в себе дома. Король польський й не подумає боронити нас, мусимо самі дбати про це… От тільки… – пан Ярема нараз замовк.

– Що… тільки?

– Шукаємо підпомоги, думаю побачити князя Олександра Вишневецького.

– Хочеш просити у нього підпомоги? – все дивувалася сестра. – Ніколи не дасть!

– Чому так думаєш, сестро? – й собі дивувався пан Ярема. – Адже ж то наш князь, православний магнат, мусить зробити вербунок для нас.

– Ніколи! Ніколи! Я добре те знаю: минулися ті дні, коли наші магнати жадібно прислухалися до того, що говорив князь Михайло Глинський на сеймах, минулися… Не підуть вони тепер проти польського короля, не підуть на чвари, бо після Орші Польща стала великою силою, навіть литовське панство покірливо гнеться перед польськими магнатами: що польські короленята скажуть, так і буде. Ще раз кажу: ніхто не піде зараз проти Польщі, бо там вже планують зовсім зруйнувати Січ. Хіба що підеш проти всіх один ти! Ну, ми, Глинські, люди іншого крою, і нас тут давно вже ніхто не слухає… Тут я живу, правда, відлюдком, але добре знаю всіх магнатів: тепер всі вони стали такими ж прихильними до польських королів, як і наші православні магнати на Правобічній Україні, такими, як приміром Костянтин Острозький та всі його сини. І пан Вишневецький зовсім став не той, чим був колись: адже пішов слідами за сусідами, сина свого Ієремію вже послав до Кракова, до єзуїтського колегіуму, робить сина свідомо єзуїтом. Бавитися чварами не буде… Всі ці православні дуки хотять зробити Польщу моцною, допомагають, як можуть, і до кварцяного війська навіть роблять у себе вербунок, а для Січі ніхто не дасть жодного козака… Пішли інші часи: патріот та єзуїт – все роблять для Польщі!

– Ти жартуєш, сестро! – бурмотав пан Сангушко, – то… то неправда.

– Правда! Коли не віриш, сам спробуй довідатися про все. Тільки раджу, як сестра: не ходи сам до того бундючного пана, а пошли… пошли пана Небабу з листом, так буде краще.

– Чому краще? – не розумів пан Сангушко.

– Краще… тому що ти все ж січовик і… якоюсь мірою тулишся до панства Глинських. А Глинські ж польською короною збанітовані. Он воно що! Князь Вишневецький того й гляди ладен дуже легко образити тебе.

Прошу, пошли пана Небабу, той, бачу, не побоїться нікого, вміє орудувати і кулаком і словом, до всього й зручніш: адже він тільки посол, посла, як то кажуть, не лають і не б’ють.

Пан Сангушко мовчав: все те, що говорила сестра, дуже його вразило: бачив бо, що довго не жив на Вишневеччині і пропустив задарма все, що так в’їлося та прищепилося тут тою незримою силою, яка настирливо обертала українську аристократію, українську еліту на польську гонорову касту. Але він все ж послухав сестру: на другий день пан Небаба з трьома козаками їхав уже до Лубен.