7. Смерть Глинських
Микола Лазорський
Вже без будь-яких приключок козаки смерком в’їхали в слободу, де жила колись уся родина панства Глинських. Тепер тут було тихо, слобода велика і люд все орач в орача. Ніхто вже не знав, де поділося те панство, що так колись гучно жило тут у просторих палатах на неозорих степах. Призабули навіть старі діди не тільки суворого магната Юрія Глинського, ба навіть не пам’ятають його сина вельми бундючного магната князя Михайла, колишнього маршалка польсько-литовського короля Олександра, першого московського царя радника, владаря великих маєтків у Турівській землі та ще в Степовій Україні. Резидував часто в Глинському й на Вишневеччині… Як правдивий козак князь любив свої степи, річки та байраки. Жив тут ціле літечко, вигравав на баскому коні з сусідами-дуками, розважав зацних вельмож ловами на полохливих сарн, ризиковними ловами вепрів у приворсклянських плавнях… До пізніх півнів гриміли музики, вибухали раз у раз штучні вогні в темному небі серед блискучих зірок, бенкетували за столами, що вгиналися від смачних страв, дичини, різних овочів… Де поруч смажених у соусах вепрів стояли кришталеві карафи із заморськими винами, завезеними із Бургундії, Токаю та й ще департаменту Шампані… Веселе панство вигукувало тости, найкращі лицарі манірно танцювали французького менуета з тими дамами, красу яких оспівали найкращі поети, починаючи від божественного Данте й кінчаючи ніжно-чарівними піснями неперевершеного Петрарки.
Минулося… призабулося… Прокотилося луною по ярах та гаях Вишневеччини й загубилося далеко десь в кришталевих водах тихої Ворскли та примхливої Сули.
Рік за роком скочувався у провалля небуття, заростали шляхи терниною, ті шляхи, якими вигравали магнати-лицарі в бравурних походах на Мазовщину, на Лівонію, на азіатську Московщину… Рік за роком скочувався у безвість, бо й старі діди вже стали забувати ту гамірливу блискучу кінноту бундючних панцирників. Але ще мерехтіли де-не-де вогники ближчого минулого… Згадували князя Михайла час від часу, приходили вістки на Глинщину, вістки дивацькі, дивовижні… Прокотилася чутка, що князь бився з польсько-литовським королем… За що? Гомоніли тихенько на вухо, ніби князь Михайло бився за Київську державу, за нашу землю, за козацький народ… Бився по-козацькому: сміливо й чесно, та не повелося йому… По тому зник десь, мов у воду впав. І знов усе замовкло, заніміло…
Але ж не скоро ще раз прокотилися грізні вістки, прокотилися по всій Вишневеччині й Глинщині: найшовся «наш князь», найшовся у Московщині, не згубив ні свого ім’я, ні свого добра… Більш того: небогу княжну Олену Глинську видав заміж за московського царя й сам став біля державного керма поруч того ж царя… Така пішла чутка поміж поспільством Степової України… Та чи довго ж так було? Бог же його святий знає… далекий то край, а чутки глухі – не дочуєшся правди, хоч як прислухайся… невиразні, неясні вістки доходили… Аж тоді стало видно, коли одного разу, літньої пори промчав селом гінець і гукнув так, що вже всі почули:
– Правте панахиду по свому князю! Помер десь у неволі, в тюрмі…
Хрестилися люди, шептали молитви, панотець Діонісій правив панахиду, і люди більш вже не питали, та й не було кого питати…
Тільки не так давно приїхала дружина померлого князя. То була та сама княгиня, якою пишався князь: була з роду Сангушок і вродлива, як польова квітка… Тепер зістарілася, змарніла, посивіла… В церкві щотижня вистоювала службу Божу, перед усіма мирянами стояла бліда, як з воску ліплена, не спочивала і в кріслі, що тут же стояло біля неї… Роздавала милостиню, давала щедру данину на церкву, пособляла вбогим. А що найгірше – правила панахиду не тільки по мужу, а й по своїй небозі Олені Глинській, московській цариці.
Невідомо відкіль і як хрещений люд довідався про долю тої красуні Олени в далекій Московщині: померла скоро після дядька Михайла й вона, померла наглою смертю. Пішли вперті чутки, що велику княгиню отруїли царедворці, які боялися, щоб, бува, не захопила влади самодержавної цариці, як того дуже допоминався її помічник-москвин Телепнев-Оболенський, він же і її прихований ворог.
І тепер в княжих палатах віє холодом і тхне пусткою. Княгиня замкнулася, не видно ніде, все на молитві та на молитві. Пишний сад княжий заріс бур’янами, болиголовом та чортополохом, заглухли в кропиві запашні квітники, відлетіли солов’ї, тільки й чути уночі страшний сміх пугача та ще у вітряну понуру ніч на споришевих доріжках блукає привид, голосно плаче-туже аж до пізніх півнів… Ходить там отруєна цариця – велика княгиня Олена, плаче та побивається в журбі та безталанні в лютій недолі.
Люди обходять той княжий здичавілий сад далекими дорогами, а зачувши дитячий плач, хрестяться та мерщій тікають до своїх хат, беручи на важкі засуви й ворота.