Глек

Амвросій Метлинський

Посвящено Грицькові Основ’яненкові

Йшов Глек Петро уже пізненькою добою

Від панотця та й так балакав сам з собою:

«Ні, ні, панотче, ні! Щоб помилився

Та не в своїй я хаті опинився…

Ні, ні, сього не буде вже зо мною!..

Доба, бач, пізня… Та й сею добою, –

Хоч трохи, бач, і випив, сількось! – дочвалаю

Таки до хати… Вже і мріє із-за гаю!

Ось божії на небі зірочки,

Мов на великдень в церкві свічечки,

Дна за другою блись та блись,

А далі всі і зайнялись!..

А онде й молодик! Здоров був, молодиче!

Еге, чи він то чує, як його хто кличе?

Заліз собі за хмару та й куня! –

Та де се я? Отсе іще пеня!

Он там щось бовваніє, мов стіжки…

Так не стіжки… е, бачу, могилки!

Се гробовище, бачу! Онде мріє

Й зелений хрест – старий там сотник тліє!

Та що то був з його колись за чоловік!

І довго жив: таким дай, боже, й довгий вік!

В неділю, в свято спозаранку

Отсе ворота і оддзяпить:

Іди, іди, хто тільки втрапить, –

Є всякому горілки чарка.

Й усе! Е, вже таких, мабуть, нема на світі!

Хоч так-таки перебери в усім повіті,

Хоч з свічкою шукай, нема-таки, нема!

А вже ума того було в нього, ума!..

А осьдечки й Семей Патика,

Хоч голова була й велика,

Та розуму вділив господь їй трохи:

Все жінки, було, слуха він, Явдохи!

Чи до людей піти, чи жито жати,

Чи то другая деяка робота –

Усім Явдоха вже розпоряджає!

Ну, так що вже не вийде, було, з хати,

Не тільки щоб без жінки за ворота:

Воно б то й чудно, а в людей буває!

Е! не такий був Опанас Куліш:

То, бачиться, лежить він в ліву руку…

Голінний вдався на усяку штуку;

Чи віз, чи колесо, чи то леміш

Полагодить тобі або сокиру, –

До його йди: він вже такий… хоч що утне!

З біди не раз визволював він і мене,

Та йшли до його із усього миру!

А його жінка ще к тому й знахарювала,

Та таки-так, що декому і помагала.

Побіля його і Юхим Стонога:

Так нізавіщо згинув він, небога!

Поки не зстарівся, було завзяття,

Була худібонька, і люди поважали;

А як на старість поховав він зятя

Й дочку, так таки те, що від печалі,

Та й так – від чого, хто його вже знає, –

Щодня, сердега, він в шинок, було, чвалає…

Не те щоб сам він пив – він і людців частує –

Так, бач, було, вже дуже часто чимчикує!

А далі нінавіщо звівся…

Зимою якось запізнився

(Та і лиха ж була година!) –

Закляк, сердега, в хуртовині…

Он там, біля верби, Олекса Шпичка:

Русявий чоловік, а хата невеличка,

І по сусідству жив – кумедний чоловік!

Ну так, що в вигадках пройшов його ввесь вік…

І видумав він на своїм віку чимало,

Та все за ним собі в могилу почвалало!

Отсе, було, сидить він в мене або в кума, –

Всі торохтять, а він тихесенько… все дума!

А там, гляди! по-своєму млин і змайструє,

«Та се не млин!» – з розумних дехто, було, скаже.

«Ні, ні…» – москаль народові, було, толкує.

А млин тобі, як дьогтем він його підмаже,

Як піде, було, драть – і вітру мов немає.

Дере він, крилами, як той орел, махає!

Отсе майстри: «Навчи, будь ласкав!» – та з поклоном!

А він: «От бозна-що! Хіба воно так трудно?

Подумай лишень сам! Хіба подумать нудно?

А вже навчить не вмію! Бий хоч макогоном!»

Не тільки те, й узла по-нашому не зв’яже,

А все по-своєму: «На те і розум! – було, каже. –

Тче і павук таку, як батько, павутину!»

Таківський був! Отже, пішов у домовину…

В отсім кутку Лящі; їх на селі

Було не трохи; отже, всі в землі!

Один із них… Павло… так той аж в монастир

Пішов, до Києва, та й у ченці постригся:

Спасенний чоловік!.. Вже, може, й присвятився..

Як зійдуться, було, та як почне Псалтир –

Е, вже письмо, покійник, знав він дуже!

Воно хто його зна, що він таке читає,

Так сльози котяться, й мороз всього проймає…

А він собі чита, йому й байдуже!

Як в Київ раз пішло наших з села чимало,

З ним бачився наш Федір Покотило.

«Не те, – казав, – вже і в ченцях, як то бувало!»

Урем’я б то усе переробило!..

Всі полягли! Садки, ставки, і хати,

Й діток покинули, хто був жонатий! –

Тут матінка моя й покійний батько:

Од них малим зостався я, й мене

Прийняв Михайло Квач, покійний дядько:

Його за те бог в царстві спом’яне!

Е, вже таких нема, вже вивелись між нами!

Він з Запорожжя був, та як, було, почне

Про старину… Вже вивелись такі між нами…

Він взяв мене, довів до розуму, женив…

Бог дав, було, й діток, та в світ пустив

Ненадовго… І жінку розлучив зо мною…

Уп’ять я на світі зостався сиротою…»

Так Глек старий балакав дуже, далі тихше,

А там замовк, схилився на могилу…

До церкви вранці йшли – до його, він не дише:

Взяли та й положили в домовину.

Примітки

Вперше надруковано у зб.: Думки і пісні та ще дещо, с. 108 – 115.

Подається за першодруком.

Грицько-Основ’яненко – Квітка-Основ’яненко Григорій Федорович (1778 – 1843), український письменник, перший видатний прозаїк нової української літератури. А. Л. Метлинський перебував у дружніх стосунках з Г. Ф. Квіткою-Основ’яненком.

Подається за виданням: Українські поети-романтики. – К.: Наукова думка, 1987 р., с. 130 – 133.