Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / М / Панас Мирний / Проза / Хіба ревуть воли, як ясла повні / Частина друга / 13. Максим – старшим

Хіба ревуть воли, як ясла повні

Частина друга

13. Максим – старшим

Панас Мирний та Іван Білик

Що можна лялі, того не можна мамі. Що можна простому москалеві, того, борони боже, старшому. Тепер Максимові не можна вже ні погуляти, як колись, бо начальство старших частіше бачить; ні на «прокормлєніє» попрохатись, бо старших не пускали…

Старші держали себе геть-далеко од простих москалів, щоб ті не зазнавалися; докоряли їх за всякі провини; били, нехтували. За те їх прості москалі завжди ненавиділи. Не жили старші у миру й між собою: кожному бажалося вискочити перед начальством, показати себе за найкращого. Через це кожен на кожного клепав, наговорював, всяк підставляв ногу другому. Не стало братерства, не стало товариства – і кожен думав тільки про себе, норовив тільки для себе, аби самому добре!..

Перевернуло старшинування й Максима. Спершу він був запишався, почав гордувати нижчими себе, а найбільше – своїми земляками; став їх ганяти, а часом і зуботичку давати, щоб похнюпий «хахол» держав рівніше голову; іноді По руці або по нозі тесаком увірве, Що не так ружжом кидає, не так носки витягає… Учні терпіли. Хоч у душі й проклинали Максима, а проте слухали – духу його боялися… На те служба!

Оже ні похвальба старших, ні покора нижчих не вдовольняли Максима. Стало йому те старшинування гірше полиню… Ні з ким душі одвести; ні до кого по-братерській забалакати; ні на чому своєї сили показати… А вона так і прохалася на волю… та волі ні в чому не було!

Наткнувся якось раз Максим на граматку. Накинувся він на неї, як на свого ворога; пригорнувся, як до матінки – почав учитись. Нудно й трудно було заучувати ази та буки. Та що ж робити? – учив. Як пройшов усю азбуку, – аж повеселів: діло пішло спірніше. Він бачив, як з літер складалися слова, і дивувався дуже. Почав уже читати. І тут біда! Нігде не запопаде такої книжки, щоб до душі припала. Перечитав він псалтир, часословець, перечитав житіє якогось святого…

Раз – уторопав тільки через десяте-п’яте, а друге – такі книжки його не вдовольнили. Молода душа, гаряче серце, викохані на живих грізних дідових переказах про січі, про бої, про чвари, прохали такого ж палкого живого слова про такі самі бої та чвари, а не чернечого смиреномудрія. Максим його не розумів і куди з більшою охотою слухав іноді побрехеньку якого-небудь сідоусого москаля про походи з «світлішим князем Суворовим» або про давні московські виходеньки! Надокучила йому й грамота, як нікчемна річ. Йому хотілося гуляти, битися, рубатися… Як на те ж: кругом було тихо, нігде ніщо ні шерхне.

Що його робити? Волею-неволею приходилось миритись з своєю долею, з таким нудним життям. Максим помирився, почав тільки про одного себе думати, за одного й для одного себе дбати. Як грамотний, він усіх рівних підвертав під себе – першим лічився у начальства. А з простими москаликами недобре поводився: не тільки зобижав їх, як другі, а так же, як і всі старші, почав обрізувати та обкраювати ті злиденні московські достачі, які давалися… А щоб чим-небудь хоч трохи одводити душу, обзавівся якоюсь повійницею та й гуляв іноді з нею…

Ішов 1848 рік. Заворушились французи і махнули свого короля геть з престолу. За ними піднялись німці, італьяни… Обхопив вільнолюбивий дух чехів, цесарців з ляхами… Загомоніли піддані проти своїх королів, цесаря… Скрізь червоніла пожежа вільного духу… Поки ж те зарево було тільки здалека видно, – сількісь! Аж ось палає огонь у сусіда, на самій границі… не дай, боже, віхоть перекине й на нашу сторону!.. Що тоді?..

«До зброї! до зброї!» – загукали наші і забили тривогу… «До зброї, – боронити цесаря од його бунтівливих підданих». Це вже нам була не первина. Ми вже ходили раз боронити турка од його бунтівливого холопа – білого орапа. Узброїлись наші й тепер, погнали полки за полками обороняти австріяка од венгра, – тушити пожежу, котра то там, то там прокидалася по Слов’янщині…

Пішов і Максим, повів свого звода. Тут йому вперше довелось побачити січову смерть своїми очима… Раз, серед кривавої січі, де крик, гам, дим, річки крові, де те, що йшло вгору, мішалося з тим, що ховалося в землю, – Максимові трохи не довелось свою голову зложити… Напали на їх трьох – цілих десять; сікли, рубали… Вони не подавалися… Коли це, де не візьмись, підскочило ззаду три своїх… як рубонуть венгерців, то один тільки втік, а дев’ять на капусту посікли… Подякував Максим незнакомим москалям-товаришам, що виручили з видимої смерті, та й знову побіг рубатися…

А то – вдруге, уже він виручив трьох москалів і знамено. День був палкий-гарячий, а до того сонячного жару піддавали ще й гармати свого – то з одного, то з другого боку. Наші стояли на однім згірку, а венгри навпроти, на другім. Палили з гармат, палили – нічия не бере! Тоді сказали конниці «батарею взяти…». То не вихор понісся по долині, то наші улани помчалися батарею брати. А насупроти їх – мчалися венгерські улани…

Як зачали рубатися, господи! А з гармат – одно палять, одно палять… аж земля стогне… Не видержала конниця, ні їх, ні наша, картечного гороху – прибрала муштуки в руки – та назад… Що його робити? «Піхота – в штики!» Піхота кинулась бігом… Картечний град брав своє по дорозі, – оже піхота добігла…

Узяли наші батарею та вже хотіли назад вертатися… Коли – зирк! – гон, може, зо двоє убік зчепилася купка, рубається… А посеред купки видно знамено: то опускається униз корогва, то знову піднімається вгору. Максим стояв скраю. Як побачив, – та, не дожидаючись приказу, як крикне: «Звод, за мною!»

Повіявся звод за Максимом. Підбігають зблизька, – аж то наші з венграми за знамено різанину справляють. Як кинеться Максим на ворогів… Так хіба лев кидається на охотника! Ті бачать – непереливки, – та врозтіч. А Максим тоді: «Пали!» Москалі приложилися: бух! бух! бу-бух!.. Один поточився, два стовбура стало… Максим прицілився: бух! – венгерський офіцер заорав носом – і не скрикнув, і не тіпнувся…

Ні душечки не оставили ворогів. Тоді до своїх. Посеред калюжі свіжої крові лежало чоловіка з п’ять, а оборонили тільки трьох та знамено. Максим глянув на живих – порубані, покарбовані; тоді глянув на мертвих… і затрусився. Посеред купи лежав, об’юшений кров’ю, той самий чорненький москаль, що оборонив Максима од смерті, – лежав, тіпався, ще живий… «Ой, лишечко!.. – кричав недобиток: – Ой, рятуйте!.. Мотре!.. Xівре!.. Ой, рятуйте… Простіть мене!..» І, захарчавши, спустив дух…

– Хто то? – питає Максим недорубків, що один був без уха, другий без пальців, а в третього з плеча кров юшила.

– Знаменосец… хохол Хрущов, – одказав безпалько…

– Ну, пущай ево! Брось, Захарыч!.. Понесём знамя, – каже безухий.

– Понесём…

І всі пішли.

Повів і Максим назад свого звода. Оглянуться, – аж немає їх Федосєїча, фельдфебеля. Де він? Там, мабуть, де й другі… Сказали ротному; той полковникові. Не можна під такий гарячий час роті без фельдфебеля бути! Кого ж його? Хто більше зарубав, хто кидався у саме пекло?.. А хто ж, як не Максим? Він і знамено одборонив. Буть Максимові фельдфебелем! Став він фельдфебелем. Незабаром йому за знамено Георгія почепили. А тут і війна – шабаш! Погасили в сусіда вільнолюбиву пожежу, – тепер і самим безпечніше. Годі! Вертаймося додому!

Вернулися.

Більше старшинування ще дужче гнітило Максима. Тепер уже треба бути кожну годину готовим, сподіватися, що ось-ось кликнуть до ротного або й до самого полковника. Треба стерегтися, щоб не чутно часом горілки…

Покинув Максим зовсім пити; розплювався з своєю дівчиною; став тільки ще дужче про себе дбати. Воно й добре. Тепер зручніше глибше п’ятерню запустити у московські достачі: не звод який там, а ціла рота на руках!

З миру по нитці – голому сорочка. Максим зарубав собі на умі, що це мудріше правило на світі, – та й став по йому жити. Ніщо не проходило мимо його рук, щоб він не одколупнув хоч трошки на свою долю; ніщо не перепускалось через його руки, щоб він не вигадав остачі для себе.

Назбирав він і грошей, й одежі… Навіщо? Сам не знає, де його подіти, куди приткнути. Хоч би сім’я, – тоді інша річ! А то – сам, як палець. «Сім’я? – подумав Максим: – добре б тепер діло сім’ю мати: знав би, на кого працюю, було б кому покинути… Та й душу б можна одвести…»

Часто Максим, загадуючись над своїм бурлацьким життям, отак думав. Одно лихо: ніяк собі пари не знайде. Кацапки йому не сподобались. Біляві, хоч іноді й хороші, вони завжди здавалися Максимові немоторними, неповоротними: ляже тобі, як колода, – ні пригорнути, ні поцілувати незугарна! Жалкував він тепер за своїми Марусями, Горпинами, Пріськами, Мелашками – часом і геть-то чорнявими та палкими дівчатами, котрих він замолоду так безжалісно з ума зводив…

«Проклята сторона! – думав він. – Хоч би швидше вирватись додому, – щоб хоч пару знайти, а то доведеться тут і посивіти!»

На його втіху, пара себе довго не заставила ждати.

На самому краї того самого городу, де вони жили казармами, на великому розпутті, куди завжди звозили гній, нечисть, викидали всяку падаль, – стояла одним одна хатка, як кажуть, на курячій ніжці. Стіни попрогнивали, вивалювалися, – порохня сипалась з голих колод; а повесні текла усяка нечисть – слизотіла й пінила; вікна побиті, ганчірками позатикані; верха зовсім не було; оселя наполовину геть чисто зогнила. Руїна, а не хата! Кругом – пустир, гноїще. Один бог знає, скільки та хата переховала всякого темного й лихого люду, що ховався у цій берлозі сам і переховував легкою працею зароблене добро.

Жив тепер у тій хаті якийсь москаль з своєю невінчаною половиною. Москаль та його половина тільки й знали, що лаялися та билися, пили та гуляли, переховували усяких блудяг, переводили крадіжку.

Чи на добро, чи на лихо, росло у тій хатці невеличке дівчатко – Явдошка, що найшлася через рік після того, як косоока Меланія зійшлася з кривоногим Терьохою. Росло воно само собі, без усякого призору, без турбот та клопоту батька-матері, немов воно було не їх дитина. Чи їло воно, чи голодне й холодне було, – байдуже їм! Поки ж Явдошка була малою, то знай голосила на всю хату, коли хотіла їсти; а піднялася на ноги, – стала по дворах ходити, прохати христа-ради… Що, ради душі спасенія, клали люди у простягнену дитячу ручку, усе воно несло до себе в нору. Гроші зараз же пропивалися, проїдалися, а одежинка надягалася на старе рам’я й носилася без перемінки, поки сама не опадала стряп’ям та гноттям.

Швендяння змалку по дворах, простягання христа-ради руки попідвіконню привчали дівчину не до праці, а до біганини, до неповаги на чуже добро, часом тяжкою працею чесно зароблене. А до того – й примір перед очима! Дівча щоночі бачило якихсь людей, котрі приносили до батька-матері усяке добро та оддавали скритно до схову. Воно й само привчалося до того… стало піднімати усе, що тільки лежало неприглянене.

Раз якось, простягаючи од хати до хати христа-ради руку, помітила Явдошка у одному дворі на вірьовці розвішані два здоровенних платки. Не довго думавши, вона потягла їх, сховала під юпочку та й однесла додому. Батько та мати і не спитали: де вона узяла їх, а почали її по голівці гладити, звати «умницею» – й дали трошки горілки випити. Явдошці вона подобалась. Після неї стало тепло й весело… З того часу дівчинка не пропускала уже ніколи такого случаю: через його вона приймала ласку од батька-матері й горілку…

З року на рік, підростаючи та розумнішаючи, робилася Явдошка все хижіше та хижіше; до горілки привчилася, як до води. Батько-мати тепер уже не цуралися дочки, як спершу: вони її прихиляли до послуху то сим, то тим, а найбільше горілкою. Вони бачили у своїй дочці добру помічницю – і раділи, що знайшли таку поміч.

Як минуло їй п’ятнадцять літ, вони ще щось запримітили. Кинулись їм у вічі тонкі на шнурочку брови, блискучі, хоч і сірі, очі й волосся, як льон, біляве, й личко, як рожа, рум’яне… Запала їм в пам’ятку її краса, урода дівоча… Вони порадились – не пропустити даремно, не взявши свого…

Пораялись… Вимили, вичесали її, обули, одягли у нову одежинку, як панночку, і однії темної ночі одвела її сама мати у місто, до великого будинку…

Пустилася дівчина, як собака з ожереду: щодня, щоночі гуляє! Тут знайшовся офіцер якийсь, узяв її з сирої холодної хати, перевів у свій теплий, ясний будинок. Прожила там Явдошка з півроку, у теплі та добрі, та в розкошах купалася; та несита її натура не вдовольнилася тим: покрала вона срібло та золото у офіцера…

Прогнав її офіцер, обідравши, як білочку. Одначе вона недовго тужила: незабаром знайшовся другий. Обікравши й того, вона вже сама утекла. Потім того ні до кого вже не переходила жити, а стала сама до себе приймати – хто більшу плату давав. Знаючи красі своїй ціну, вона торгувала нею, як жид крамом, не пропускаючи случаю зірвати найбільше, а то – й підголити. Слава про злодійкувату Явдошку одбила хіть у панства та офіцерства заїздити до неї. Грошики, що придбала, пішли на розкішні убори, на дорогі наїдки та напитки…

А тут – лихо! почала вже й краса осовуватись, спадати… Треба щось казати з собою! Треба заздалегідь десь захисту шукати, притулку для себе… Про батька-матір вона давно забула: не знала, чи й жили вони на світі… Живучи сама собою, вона розгадала, що через них втеряла.

На той час зустрів її Максим. З своїм норовом веселим та безжурним, при своїй, хоч уже й пом’ятій, а ще хорошій красі, – Явдошка запала йому в око, вразила у серце. Максим почав лабузнитись. Явдоха, помітивши це та розпитавшись, що Максим між москалями не остання спиця в колесі, давай на його ще дужче налягати. То, дивись: словом укольне, то мовчанням дойме, то приголубить його коло себе, то знову одіпхне його – гулянками з другими.

Максим біснувався, а проте ще дужче закохувався. Часом вона розжалоблювала його розмовою про своє безталання, про свої недостачі. Максим нанесе їй на другу ніч того й другого, дарує, жалує.

Не обійшлося без того, щоб і вона не задумалась про Максима. Карі його очі заглянули і їй у серце; чорний ус здавався таким хорошим; постать – бравою, дужою; та Максим чоловік і не без достатків, не без копійчини…

Зійшлися вони. Прожили рік, другий; звикли між собою, як чоловік та жінка. Дітей не було. Журби й турботи не знали… Тільки те й робили, що пили та гуляли нишком та тишком, щоб, бува, начальство Максимове не дізналося.

Тоді саме перегнали їх полк з одного міста у друге. Пішов Максим – та й засумував. Зосталась Явдоха – і теж сумувала. Через місяць подає їй Максим низенький поклін, цілує її в «сахарніє уста» та в «білосніжну грудь», посилає грошей, просить, щоб приїхала: коли хоче, то вони й повінчаються. Тоді уже розлучить їх «мать-сира земля».

Явдоха зібрала свої манатки, поїхала. Швидко вони й побралися.

Вийшла з Явдохи справжня московка. Не страшні їй ні походи, ні переходи; завжди моторна, весела, до гулянок удатна Щоб недаром жити, немарно тратити час, вона узялась то сим, то тим перепродувати. Накупить рублів на десять усякого краму та й перепродує москалям. А часом який-небудь молоденький москалик підніме що й чуже, однесе до тітки Явдохи. Явдоха прийме москалика й подарунок… Правда, іноді й доставалося їй од Максима за ті подарунки: не раз, не два ходила вона з підсиненими очима. Та – байдуже! Москалі це добре знали, а все-таки лабузнились до Явдохи, а Явдоха справляла з ними сміхи та реготи… Московка – московкою: її поб’ють, а вона ні гадки!

Отак прожили вони щось років з десяток. Максим постарів; постаріла й Явдоха – краса її спала, помарніла, одцвіла… Уже тепер не так і молоді москалики горнулися… Рада-нерада, треба було схаменутися. До всього того десять літ безпутного життя витягли всі грошенята, що Максим наскладав до парування. Треба було надалі подумати… Оханулась Явдоха, а через рік гойдала невеличку дочку Галю.

Галя зразу усе переломила. Гулянки одлетіли; жарти – теж: виступили наперед клопоти та жаль за марно потраченим добром. Малесенька Галя спарувала Максима з Явдохою уже навіки, зв’язала міцно їх думки докупи, підбивала на одно діло. Максим бажав дочку виростити у багатстві та розкоші; бажала й Явдоха того самого… Вона думала, що багатство та розкіш заховають дитя її від такої лихої долі, яка їй судилася… І обоє вони клопоталися об однім – над поживою та наживою… Чи сяк, чи так, а нажитись треба!

Знову Максим з Явдохою, хоч і інаково, прийнялися за діло молодих літ. Максим – за «прокормлєніє», Явдоха – за крадіжку. Максим, докладаючи ротному, що москалі просяться «на побывку», – брав з них своє так само, як і покійник Федосійович. А як верталися москалі з «прокормлєнія», – вони заносили до Явдохи накрадене, награбоване добро, а вона вже сама знаходила йому ярміс… За те тітці Явдосі, як сховану й переводчику, доставалася половина всього…

Так їх захопила «чиста». Та ба! Чистої Максимові не дали. У той саме рік почалася остання війна з турками. Погнали Максима під Сілістрію, а потім перевели у Крим. Явдоха з маленькою Галею й собі повіялась за полком, все-таки не кидаючи свого краму. Тут вона таки добре заробила, бо не одні прості москалі купували у неї всячину, купували й небагаті офіцери. Зовсім би добре, коли б не страшно, що от-от Максим зложе свою голову, одтинаючи другим.

Оже страх її не справдився. Максим тепер уже знав ціну життю – не кидався так, як замолоду, у саме, мовляв, пекло. Тільки всього, що його у руку штиком кольнув якийсь француз. Максим зрадів та зараз у лазарет… Пошепотав там з лікарем: «Не годиться, – кажуть, – у службу; у чисту його!» – Максим полежав ще з місяць; дали йому «чисту», почепили ще нову мендаль та й випустили на всі чотири сторони. Максим забрав жінку з дочкою та й потяг на рідну сторону відшукувати батьківщини.

Вертаючись додому через тридцять літ, він думав застати Піски такими ж самими Пісками, якими кинув. Через те й раявся з жінкою, прибувши додому, спродати батьківщину, оселитись де в багатому, люднішому місці та й пристроїтись до торгу на ті гроші, що придбала Явдоха. Коли приїхав – і здивувався. Не ті Піски та й годі! Ніде ні одної землянки – скрізь мазанки; село велике, широке, довге, а кругом край веселий, людний, хоч і небагатий… «Значить, більше поживи для грошовитого!» – подумав Максим.

– Ні, жінко, – каже Явдосі: – мабуть, уже кістки зложимо на моїй стороні… Бач, який гарний край!

Явдоха й сама те бачила. Оселився Максим у батьківській хаті.

Явдоха крамарувала дома. Максим по ярмарках їздив, купивши коняку. Жили собі тихо та мирно, вирощували-пестили дочку Галю та в торгу кохалися. Через рік батьківську хату перекинули, збудували нову – простору й ясну, з світлицею, з кімнатою під проїжджих.

Дивуються піщани, що то московська служба з людьми діє, якими їх робить! Ішов Максим у москалі розбишакою, волоцюгою, – сказано: Махамедом, а повернувся поважним чоловіком, з багатством, з заслугами… Прості люди з заздрістю дивляться на Максима Ивановича, поважають, шанують, хоч Максим Іванович геть-високо дере голову проти «нетесаного мужичья». Батюшка, волосні завертають до його «чайку» попити та пропустити чарочку-другу тієї «живиці-водиці»; сам становий Ларченко, коли не їде через Піски, завжди завертає до Максима в двір.

Отак прожив він щось років три чи чотири у Пісках. А це зразу – спродав дворище, будинок, забрався, – та й виселився на хутір, на батьківську землю.

Піп, волосні так жалкують:

– Не кидайте нас, Максим Іванович, – не сиротіть наших Пісок!

– Там мені, – одказує, – буде краще, вільніше… Тут на селі багато заздрих! Ніхто не пройде повз дворище, щоб не позавидував…

На хуторі зараз же на перше літо двинув будинок, мов панські хороми, а не мужича або москалева хата. На друге літо – обзавівся трояном коней; вибудував стайню, комори рублені; обплівся височенною густою лісою з острішком і з такими, як по трахтирах, воротами. Коли чутка – буцім хоче постоялий одкрити…

Піщани зовсім роти пороззявляли. Одні догадувались, що Максим, видно, у службі грошей заслужив; другі казали, що, мабуть, чи не в Туреччині де поживився, – може, уклав якого багатого та собі гроші забрав; а треті мовили, що за жінкою взяв.

Оже ніхто не знав, не бачив, як Максим жив на хуторі. Як виселився з Пісок, то ні до його ніхто, ні він ні до кого: так, мов умер! Якби не доводилось піщанам бачити його по ярмарках, то, певно, ніхто б не знав, чи є він на світі, чи вже немає… А то з ярмарків, було, привозять новину про Максима: вибудував, мов, оте й те, а наміряється, кажуть, будувати ще й те! Отак переказували люди те, що чули, а самі, на свої очі, ніхто не бачив… Знали тільки, що у його все було на запорі – позапиране, позамикане…

– Москаль хвортецю собі вибудував! – сміються іноді піщани.


Примітки

Подається за виданням: Панас Мирний (П. Я. Рудченко) Зібрання творів у 7 томах. – К.: Наукова думка, 1969 р., т. 2, с. 157 – 166.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 357

Модифіковано : 12.09.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.