Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

25. Козак – не без щастя,
дівка – не без долі

Панас Мирний та Іван Білик

Вернувся Чіпка додому та зараз кинувся по хазяйству – не заглянув і в хату. Мати тільки бачила, як він овечатам підкладав просяної соломи.

Настав вечір. Мати розпалила піч, наставила вечерю варити. Уже вечеря поспіла, а Чіпка не входив у хату. Мати засунула у жар страву, прийнялась перемивати посудину, підмітати хату. Уже й коло посудини упоралась, і хату підмела, – не йде Чіпка.

– Що це він там так забарився? – промовила Мотря сама до себе та й вийшла погукати.

Гукала-гукала, – не чутно. Увійшла вона в хату, підождала ще трохи – немає. Материне серце стала розбирати досада.

– Як би знала, не заходжувалася б і коло вечері… Хоч би був у хату наплював, сказав – чи дома ночуватиме, чи знову повіється на всю ніч… Побила мене лиха година та нещаслива з тими побіганками! Та то ж день у день, ніч у ніч! Мабуть, назнав десь повію всесвітню та й віється…

З досади висунула вона галушки з печі, усипала трохи у миску, сама сіла вечеряти. Настромила одну галушку на спичку, укусила раз, удруге – та й удавилася… Сьорбнула ложку щерби – та й загадалася… Галушка на спичці захолола; щерба у мисці застигала, заволоклася зверху сірою плівкою… Як здумала Мотря знову їсти, то все вже загусло, захололо. Вона підвелась, поставила вечерю на припічку, обмила ложку й миску – та й полізла на піч спати… Думки про сина обступили її й не підпускали сну…

А Чіпка тим часом справляв своє діло у Крутому Яру. Там, на пивниці у жида, служив Лушня. Чіпка ото прийшов до його та застав Лушню сонного. Прогулявши перед тим цілий день, Лушня надвечір знемігся та, завалившись на солому в стодолі, захріп мертвецьким сном. Довго Чіпка нудився, поки знайшов його.

– Тимофію! Тимофію! – гукав Чіпка, качаючи Лушню з боку на бік. – Чув? Тимофію!..

Тимофій тільки мукав та гикав. Чіпка довго вовтузився: перекидав його, підводив… Наостанку, розсердившись, штовхнув Лушню під бік ногою. Той скрикнув і розкрив очі.

– Якого ти чортового батька? – гукнув він, та, не глядя на Чіпку, знову повалився опукою на солому.

– Тимофію! – гукає Чіпка, стоячи над ним.

– Чого?

– Устань…

Лушня зирнув, ледве піднявши вгору верхні вії.

– Це ти, Чіпко? чого ти?..

– Уставай!.. Треба.

– А що там? – повернувшись до Чіпки лицем, пита Лушня.

– Ти не знаєш, де Сидір живе?

– Я й Сидора не знаю… Який це?

– Москаль… Той, що… пам’ятаєш?

– Не знаю!.. – одказав Лушня, чухаючись та зітхаючи.

– Сидора-москаля не знаєш?

– Та самого знаю, та не знаю, де живе.

– Так, може, тут хто з ваших знає?

– Не знаю… – позіхаючи, одказує Лушня. Чіпка зозла поскріб потилицю.

– Тут є у вас на пивниці пушкарі, мабуть, вони знають…

– І того не знаю…

– Що ж ти знаєш? – скрикнув з серцем Чіпка.

– Нічого не знаю, – одказав понуро Лушня й перекинувся на бік.

Чіпка плюнув, вийшов з клуні. Серце його пекла досада… «Піти б до Петра та до Якима? – подумав він. – Так же не блигий світ: треба аж на Побиванку теліпатись…» Він знову вернувся до Лушні.

– Тимофію! та скажи, христа ради…

– Що ж я тобі скажу?.. І чого йому так припало до того Сидора?!

– Іроде! гаспиде! – закричав Чіпка: – напився, що й язика не повернеш у роті, то йому й байдуже, що тут з тебе жили тягне…

– А-ай, гос-по-ди!.. – позіхаючи, каже Лушня. – Ходімо вже… – та й устає.

Чіпці трохи полегшало. Вийшли вони з клуні, напрямились до хати, де жили робочі з пивниці.

Клуня стояла оддалеки. Треба було переходити до хати через пустиння. Тут вони стріли метку москалів, котрі йшли до пивниці випити пива. В той час уже добре смеркалося. Вони поздоровкались з москалями і швиденько поминули їх. Коли це – щось ударило Чіпку ззаду по плечі.

– Здоров, Чіпка!

Чіпка оглянувся, – Сидір.

– А-а, здоров, Сидоре!

– Куда ефто вы? – питає Сидір.

– Та тебе шукаємо, – одказав Чіпка.

– Ну, вот и хорошо. Пайдём вместе пива выпьем.

– Ви ж ідіть собі, а я піду спати, – каже, одрізняючись, Лушня.

Чіпка пішов з москалями.

– Сидоре! я до тебе маю діло, – каже Чіпка, коли вже підпили трохи.

– Какое? говори!

– Та… – мнучись, одказує Чіпка: – люди чужі…

– Говори-говори: это, брат, свои.

– Та хоч і свої, та не можна…

– Ну, пойдем походим. Вы, братцы, обождите. Я – сичас, – обернувся Сидір до москалів.

Вийшли вони удвох з хати, почали ходити по пустоші, кругом пивниці. Ніч уже зовсім налягла на землю, а в додаток ще й туман піднімався. Було темно й вогко. Чіпка почув, що у його якось страшно затіпалось серце, мов ще ніколи так не билося; у грудях спирало дух, важко було дихати… «Що – як не схоче?» – думав він. Серце в його хололо, він не знав, з якого боку підступити до Сидора.

– Ну, что ж ты? – не видержав Сидір.

– Та бач, Сидоре… Я чув – ти женишся…

– Да. А что?

– Та, кажуть, либонь молода не хоче…

– Как, не хочет?.. Да что молода, коли отец с матерью слово дали!.. Что же ей еще?

– Та воно, бач, нічого… Яке тільки ваше життя буде?.. Не з ними ж тобі жити, а з жінкою.

– А коли не будет слушаться – ефто на што? – і показав кулака.

Чіпку пройняв наскрізь страх і холод.

– Сидоре!.. не губи душі!.. – бовкнув Чіпка зопалу та й сам схаменувся, та було вже пізно.

– Какой души? – питає здивований Сидір.

«Виручай, милий боже!» – подумав Чіпка і голосно промовив:

– Вона тебе не кохає… Ми з нею давно знаємось, та…

– Может быть, хочешь, чтобы я уступил тебе? – перебив його Сидір. – Не, брат: не бывать ефтому!

– Ти, як москаль, брате-Сидоре, всюди вештаєшся, всюди ходиш з полком, – ти собі знайдеш десь кращу…

– Да что ты, брат? Ведь я издержался… Четвертную фельдфебелю дал, пятидесятирублевку ротному, штобы только позволил; да еще покупок сделал рублёв на пятьдесят…

– Я тобі, коли хоч, удвоє верну…

– Да как же, братец? Ведь меня спросят: почему не женился? тогда что?..

– Скажи, що розійшлися… Молода недужа, або що… Уваж, Сидоре! Прошу тебе: уваж!.. зараз і гроші дам.

– Да ано, брат, так… Только – как же быть-то?.. ты разве з нею – таво?

– Та, кажу ж тобі, ми з нею давно покохалися… Вона мені й сказала: як віддадуть за тебе, – сама на себе руки наложе…

– Ишь-ты!.. еще отвечать придется…

– Еге ж… Не губи, Сидоре, душі!.. Я знаю: ти чоловік добрий…

– А что же я ему-то скажу, отцу?

– Сплети що… Скажеш: походу дожидають… через те и не дозволено. А я вже, брате, вдобавок замогоричу хоч і всю вашу роту… щоб мовчали…

– Нешто так?.. Пожалуй… – роздумуючи, згоджується Сидір.

Чіпка так і повис йому на в’язи:

– Сидоре! братіку!.. гуляй же тепер! гуляй!.. Ходім, зараз гроші дам.

Вернулись вони в пивницю, розквиталися. Чіпка напоїв Сидора й москалів, що з ним прийшли, та на радощах і сам так лизнув, що насилу виліз з хати. Одначе подумав: чи йти додому, чи тут спати?.. Так доплівся до клуні, де Лушня спав. «Ні, щоб мати не лаяла, тут засну», – подумав, уступивши в клуню. Незабаром нін захріп коло Лушні, як задавлений…

Ніч була сира, холодна. Туман важкою парою вривався попід дверима в клуню, холодив гаряче тіло, добирався до кісток… Чіпка прокинувся, здригнув… Прокинувся й Лушня. Розказав йому Чіпка, яким побитом забрався сюди спати. Надворі стало сіріти. Крізь щілини пробивався білуватий край схід-сонця. Чіпка устав та невмитий, нерозчесаний побрався прямо у Піски.

Уже розвиднялось, як він вернувся додому. Ще здалека побачив: блищав огонь у вікні його хати. «Мабуть, мати пряде», – подумав він та й став добиватись у двері. Двері були засунені. Він підійшов під вікно, постукав.

– Хто там? – окликнулась мати зсередини.

– Це я, мамо! Відчиніть!

– Сину, сину! – почала виговорювати Мотря, впускаючи у хату. – Доки ти будеш волочитися щоночі?.. Чи не за старе, бува, знову прийнявся?.. Та то ж – щоночі! Як вечір настане, – так і знявся, і пішов… А он – всюди такі чутки ходять… Ще на тебе, чого доброго, скажуть…

Чіпці хоч і гірка була материна догана, та недавня радість тихомирила його серце.

– Не журіться, мамо! – з усміхом одказує він: – Ось, незабаром, як бог поможе, не буду й з хати виходити…

– Видно й по тобі! Хіба б, може, жінка чи не вдержала, а вже матері не послухаєш…

– Та, може, й жінка…

Мати вперше почула таку річ від сина. І здивувала вона її, і зрадувала. Одначе Мотря не сказала на це нічого. Вона тільки суворо глянула на сина та й знову сіла за гребінь.

Чіпка, запаливши люльку, вийшов до скотини довідатись, та проблукав – уже геть сонце підбилося… А там – і майнув на хутір до Гудзя.

Галя тим часом сама не дрімала. Як тільки вернулися старі додому, вона кинулась до матері, стала и сльозами благати, щоб не губили її краси, сили, здоров’я у московських походах та переходах, на чужій стороні, далеко від роду, з нелюбим москалем…

Мати – як мати. Вона пройнялась жалем рідної дитини, зглянулась на її сльози, благання – сказала про все Максимові. Максим, хоч і хотів би мати зятем Сидора, ще такого молодого, а вже унтер-офіцера, та, пригадавши своє гірке московське життя, непосидяче та невільне, сам згоджувався з дочкою… Взяли його смутні думки. Він цілу ніч не спав, все думав.

На ранок радиться з Явдохою: як би від Сидора відскіпатись? Коли й Сидір якраз настиг на ту раду. Довго він терся та м’явся, поки зважився сказати про своє лихо… Як став він журливо виводити, що я б, мов, боже, який радий, та поход усе стратив!.. Старі слухали та жалкували на ту лиху причину, а самі нишком раділи. Найбільше ж раділа Галя, слухаючи такі речі з своєї хатини.

Вирядивши Сидора, батьки поїхали чогось у Гетьманське. Галя зосталася одна дома. Вона була весела, рада, з радощів сама не знала, що робити, з ким ними поділитися. Убравшись в найкраще убрання, вона бігала по хатах, співала веселих пісень; далі здумала про обід, розпалила піч, наставила страву; знову співала, бігала, виглядала у вікна: чи не йде, бува, Чіпка?

Чіпка не йшов. Марно вона трудила очі, виглядаючи його. Іноді чорна пляма серед поля здавалася їй ним; вона кидала піч і, не пам’ятаючи сама себе від радості, вибігала аж за хвіртку стрівати його… Розглядівши оману, верталася вона у хату з жалем у серці, з сльозами на очах. «Він, мабуть, мене не любить, що не йде… Якби він любив мене, то не йшов би – летів… А він?.. дурить… з ума зводить!» Такі думки мутили її голову, ображали серце. Галя починала плакати…

На той саме плач нахопився Чіпка. Як вона кинулась до його, як привітала! Де ділися й сльози і смуток: очі горіли коханням, одрадою, вид осіяв, як сонячний ранок весняного дня. І що за радісний був день той, що за люба розмова!..

– Так ти покинеш?.. Покинеш, мій голубе, таке життя?.. – допитувалась вона Чіпки, заглядаючи йому у вічі.

Чіпка мовчав. Любувався веселим голосом Галі, налитими радістю очима. Вона ж не переставала щебетати перед ним, як та ластівочка.

– Та як ми заживемо з тобою! які порядки заведемо!.. Зранку – ти будеш хазяйнувати коло худоби, а я – у господі… Адже ти будеш кохатись у скотині? Я не люблю коней… воли кращі… Воли такі смирні, тихі… А корова щоб мені безпремінно була! Чуєш? Я й не піду за тебе, як тільки корови не купиш… та щоб з телятком!.. Що я, пак, казала?.. От уже й забула… Бач!.. Так ото ранком ми будемо поратися; потім пообідаємо, спочинемо; потім уп’ять ти що-небудь зробиш, поки вечір, а ввечері я вечерю зварю… Уже таких м’яких та пухких галушок зварю, що губами можна буде їсти… І все у нас буде тихо, мирно – ні лайки, ні сварки ніколи… Ти не будеш лаятись?

Чіпка осміхнувся.

– Чого ти смієшся? Ти, мабуть, будеш битись? А я, дурна, питаю – чи будеш лаятись… Гляди мені: тільки будеш битись або лаятись, – то я тебе покину…

– Та годі тобі, Галю, об цьому й думати! Як можна таку зозулечку лаяти або бити? Ти, як те сонечко, закрасиш мою смутну хату, розвеселиш матір…

– Ба! У тебе й мати є? А я й забула…

Брови в Галі на хвилину здвинулись, буцім від тяжкої думки. Одначе швидко та думка промелькнула: Галя знову веселенько зацокотала.

– А твоя мати – стара?

– Ні, не дуже. Лихо тільки її зостаріло та нужда молодого віку…

– А я, Чіпко, не знаю, що то таке лихо та нужда… Росла я в доволлі, не знаю того нічого. Хіба, може, ще моє від мене не втече, наздожене мене… Ні, я не хочу!.. Чув, Чіпко? Не хочу я ні нужди, ні лиха… Хай йому цур, хай йому пек!.. Не хочу!.. От тільки що: чи твоя мати сердита? чи не буде вона мене лаяти?..

– Ні, Галю… Ніколи сього не буде, щоб хто сказав тобі й слово накриво – не тільки налаяв… Та ти така, що мати моя, як побачить тебе, то більше вподоба, ніж мене.

– Яка ж я? – прядучи веселими очима, допитувалась вона.

– Така… – жартував Чіпка.

– Яка – така?

Чіпка кинувся її обнімати…

– Гляди ж мені! гляди! Тільки одуриш… – і сварилася на його своїм маленьким білим пальчиком.

Довго ще вони любувалися та милувалися. Потім – обідали. По обіді радились, як сказати батькам. Та вже надвечір Чіпка пішов додому.

Мати стріла його надворі з серцем.

– Де ти ходиш? де ти бродиш цілий день? На кого ти покинув ту худобу дома? на мене, стару?.. Господи, твоя воля!.. То, бувало, хоч удень дома; а тепер – понудиться до обіду, а там і скрився плечима й очима… Навіщо ж ти накохав того скоту, коли не хочеш сам глядіти?..

– Не візьме його, мамо, біс! – весело одмовля Чіпка.

– Та й тебе б не взяв, коли б навідався хоч у полудень… Коли скотини не шкода, то хоч би матір пошкодував, що у таку негоду гибіє надворі…

– Підождіть, мамо: ось як візьму собі жінку, заживете тоді, як у бога за дверима.

– Тоді-то те й буде! – страчуючи гнів, журливо вимовляє Мотря, увіходячи в хату. За нею й Чіпка увійшов.

«Що це він мені усе плеще: жінку та й жінку? І вчора – жінку, і сьогодні – жінку… Може й справді надумався…» І хочеться їй випитати його. Через це вона, осівшись у хаті, знову заводить розмову.

– Невістку, кажеш, візьмеш, сину… тоді заживу, як у бога за дверми? Так воно, мабуть, і буде! Може, невістку візьмеш таку, що свекрусі й сорочки не випере…

– Та, може, сама таки й не буде прати, – одмовляє Чіпка.

– А хто ж? – аж з ляком спитала Мотря.

– Наймичка.

– Яку ж ти там грапиню задумав брати, що ще й наймички до неї треба?

– Грапиню, мамо, – усміхаючись, каже Чіпка.

– Не високо лишень несися, сину, а то як прийдеться падати…

– Нічого, мамо, високо нестися: я візьму жінку, яку мені треба.

– Та що це ти – смієшся з матері, чи що? Чи справді знайшов собі пару?..

– Знайшов.

– Кого ж ти вподобав? Чи не Мотрю, бува, Шрамченкову?.. То – багачка, та гордовита, сину. Не раю я тобі її брати… Та своїм багатством щодня тобі очі вибиватиме.

– Ні, мамо: не Мотрю, а Галю.

– Яку Галю?

– Знаєте, мамо, москаля Гудзя?

– Того, що на хуторі?

– Того самого.

– То що?

– Дочку його, мамо…

Мотря задумалась. Смуток заслав її погляд.

– Не знаю я, моя дитино, тії дівчини… Хто його зна, що воно за люди, ті москалі… Знаю тільки, що замолоду він те тільки й робив, що пив та гуляв, та волочився. А як оддав батько у москалі, то про його й слух запав… Вернувся жонатим і багатим… Жінка його либонь не з наших: здалека відкільсь він вивіз її. Чи не така, бува, й дочка?

– Ні, мамо: дочка й трохи не схожа на матір…

– О-ох сину, сину! Хто його знає… У чужу душу, кажуть, не влізеш, – що там у ній заводиться. Може, вона з виду й добра здається, то ще поки дівкою… Кожна дівка, поки не вийшла заміж, то й добра; а як зв’язали руки, то зараз і почне витребенькувати… І те не так, і друге не по ній!.. А ще ж як багачка!.. Про мене, коли б ти, сину, оженився й на Олені Педьківні!.. Дівка тиха, робоча… Знаю добре, що була б тобі жінка, а мені невістка… А коли вже й Гудзівну сподобав, то щасти, боже!.. Звісно – не мені з нею жити, а тобі, моя дитино, вік вікувати… Мій уже вік недовгий, швидко умру, все покину… Тобі жити з нею, а не мені… Тільки воно й на тім світі легше було б лежати, коли б я знала, що ти будеш щасливий, мій сину. А то, як у вас тут буде щодня гризня та сварка, то яково там і мені лежатиметься? І мої кістки струснуться під землею…

– Ні, мамо, Галя буде жінка якраз по мені. Я вже її давно знаю…

– Коли по тобі, то хай тебе, сину, господь на все добре благословляє! Я не забороняю. Не жалкуй тільки, дитино моя, на матір, як – не приведи, господи! – прийдеться вік калатати… Знаєш багачок? Вони всі здатні на докори… А немає, сину, тяжчої докори, як докора багачки про твої злидні… Злидні – та чесно нажиті! А то – навезе від батька-матері дрантя та ганчір’я усякого, та й не руш ти його… Вона тобі щодня буде вичитувати та висукувати: то те пропало, то те згайнували… Нема гірше, сину, як докора багачки!.. Через те я й не раяла б тобі багачки брати. Бери ти, сину, рівню собі, то й усе буде у вас рівно: ні вона тобі не вибиватиме очей твоїми злиднями, ні ти їй не докорятимеш нічим, – бачив, на що брав! Та як я вже прожила на світі та побачила людей, то скажу тобі, що з убогих і хазяйки кращі бувають… Нужда та злидні навчають і свого берегти й чужого глядіти. А коли воно виросте у розкошах та при наймичках, то йому все ніпочому: так усе й гайнуватиме!

– Не така, мамо, Галя. Нічого вам турбуватися. Хоч вона й багачка, а все сама коло всього… Всьому знає лад дати. А що вона має лишнє там, то то ще краще. Буде об віщо на перший раз руки зачепити та й повести гаразденько хазяйство… Навіщо ж мені дано голову й руки?.. Не клопочіться, мамо: усе гаразд буде! А коли б ви знали її або хоч бачили, зараз би так уподобали, що сказали б: не бери, сину, другої жінки – бери Галю Гудзівну!

– Не дивись, сину, на образ, а дивись, яка вона до тебе єі Іноді й уродлива, та лиха година… Своєї долі не вгадаєш.

– Отже, коли хочте, моя доля з нею виростала…

– То й боже, благослови, сину, коли так! Шукай старостів та й шли, якщо віддадуть…

Того ж самого вечора побіг Чіпка до Грицька.

– Грицьку, братіку! Чого це я прийшов до тебе?

– Кажи.

– Прийшов прохати тебе у старости.

– Хіба женитися задумав? – умішалася Христя.

– Еге ж. Оце думаю: оженюся раз та й закаюся! – жартує Чіпка.

– Кого ж думка брати? – питає Грицько. А Христя – аж уха наставила.

– Тоді побачиш… Кажи: чи підеш?

– Та бог же його знає… Може, ти мене заведеш у такий двір, що й коляки скуштую…

Усі засміялися.

– Та в такий же то й думка завести, – жартує Чіпка, – бо однак тобі ніхто боків не мне… Xристі б, як жінці, годилося… Та що ж, коли вона така добра вдалася, що ніколи й слова насторч не скаже!

– Та годі вже тобі жартувати. Кажи справді: кого задумав брати? – допитується Христя.

– А хочеться знати? хочеться?

– Авжеж, хочеться…

– Ну, хай же кортить, коли хочеться…

– Ну-бо, кажи, а то й Грицька у старости не пущу.

– Та я й сам не піду, коли не скаже.

– Нічого вже з вами робити, – каже Чіпка: – треба признатися… Знаєте Гудзівну?

– Яку? Одарку? – питає Христя.

– Ні, Галю.

– Яку це? – питає Грицько роздумуючи.

– Москалеву дочку… того москаля, що на хуторі живе.

– Не зна-ю, – одмовляє з протягом Христя. – От, дивись: і потеліпався ж на хутір шукати, буцім у селі дівчат трохи!.. І чого його туди понесло?!

– Понесло… – усміхаючись, каже Чіпка. – Так кажи, Грицьку, чи підеш?

– На коли?

– На ту суботу, – гулящий день буде.

– На суботу – можна.

– Гляди ж, Грицьку! А поки що – прощавайте! Ще треба в одно місце бігти…

Чіпка пішов, а Грицько з Христею завели розмову про Його.

– От дивись, Христе: таки будуть люди з цього Чіпки! Оце одружиться, а жонатому, звісно, вже не те, що парубкові…

– Хіба його не видно й спершу було, що він чоловік путящий? Чи до роботи, чи до майстерства – до всього вдався!

– А пив же та волочився як?! – згадав Грицько.

– Молодий був – дурний, а постаршав – за розум взявся, – одказує Христя.

– От тепер і старій Мотрі таки спочинок буде, а то сердешна мати не знала спокою ні вдень, ні вночі…

– Бозна ще яка невістка буде…

– Та що невістка? Хіба яка там вона собі не буде, а він, як син, повинен не дати в образу рідної матері.

– Та бувають, Грицьку, такі, що ти їй хоч кіл на голові теши, а вона – як тієї, та й тієї…

– Ну, в мене б вона не тієї заспівала.

– Тож-то у тебе.

– А що ж? Цебто попустити, щоб чорт батька зна що моєю рідною матір’ю верховодило? Ні, мабуть би, прикусила вона язик, зціпивши зуби!

– Що ж, якби оце у тебе й справді мати була, то це б і мені так було?

– Так ти ж, Христе, не така… Я знаю, що ти б і матері моїй догодила, як мені…

– То ще, яка б була мати.

– Та ти усякій матері догодиш. А Чіпчина мати чим не поважна людина?

– Та я за бабу Мотрю нічого й не кажу. Спасибі їй, вона така добра до нас, немов рідна. Я кажу за других. Он, у Василенка: на віщо невістку перевела? Як ішла – як калина була та гладка, як піч, а тепер – як з хреста знята! Он-то які бувають свекрухи… Такій сам чорт не вгодить, не тільки невістка.

Отак вони довго балакали. Слово за слово чіплялося; одна думка нанизувалась на другу – то заходячи на людей, то звертаючи на Чіпку.

– Ти ж мені розкажеш, яка там молода, – уже лягаючи спати, каже до чоловіка Христя. – Де він її видрав!..

– Та вже ж побачимо, що там за цяця така, то й розкажу, – одмовив Грицько, і собі вкладаючись.

Рано звечора погасили світло син з матір’ю. Рано звечора вони полягали спати, натомлені денними пригодами. Оже сон не йшов обом їм на думку.

Йому знай привиджувалась Галя, весела, як ясочка, – як вона буде бігати по хаті та порядкувати… Тільки шкода: хата тісна, треба нову ставити, – промигнуло в думці й викликало цілий рій… Йому вже ввижається, що він розвалив оцю хату, а заложив нову, з світлицею, з хатиною, з великими вікнами…

«У хатині ми будемо жити, – радиться він з Галею, – мати, мабуть, не злазитиме й з печі, а світлиця – чужого чоловіка прийняти… Добре, Галю?» Галя засилає йому погляд згоди… Пересновуються його думки з її думками, викликають усмішку, радість… Добра надія пестить його серце. Чіпка забуває давнє життя, забуває все, що було – минуло: на легеньких крилах прудкої думки несеться він уперед, далі… у рай тихого щастя…

Мотря думала теж про Галю. Тільки не веселі, а смутні думки обхопили материну голову. «Господь його знає… – думала вона. – Хоч би я її бачила коли, хоч би чула її мову, голос… Може, там така, що й не приступ; а може з тих, що аби зав’язати світ парубкові, а то й кине – другого знайде… Між багатирками і такі часом бувають… Звісно – з жиру! Виросте у розкоші та в достатках; само ніколи не гнуло свого стану, не кололо білих рук об колючу стерню, – все те наймички… А тут побачить, що все те треба своїми ручками та пучками… візьме та й кине… Хіба тепер як на світі стало?!»

Від таких думок та гадок сердешна мати знай перекочувалась з боку на бік та важко зітхала.

– Ви не спите, мамо?

– Ні, сину.

– Чому ж ви не спите?

– Та так… усе думки такі лізуть у голову…

– Не журіться, мамо!


Примітки

Подається за виданням: Панас Мирний (П. Я. Рудченко) Зібрання творів у 7 томах. – К.: Наукова думка, 1969 р., т. 2, с. 290 – 302.