Любушин суд
В. Ганка
переклад Панаса Мирного
Ой Влетаво, чого хвилі мутиш,
Среброзолоті чого каламутиш?
А чи збила тебе, Влетавонько, буря,
Розшарпавши в небі чорну хмару,
Сполоснувши гори зелененькі,
Пооравши глину щирозлоту?
Як Влетаві тепер не мутитись?
Розлучились два брати рідненькі,
Розлучились, ворогами стали
За батьківське добро, за насліддя.
Лютий Хрудош з Кривої Отави,
З-під Отави, що золотом сяє,
І Стоглав з-під річки Радбузи,
Брати рідні, Клененки обоє.
Родом вони від старого Тетви
Попеленка, що прибув до сього
Багатого й хорошого краю
Через три річки із воями Чеха.
Ой, знялася горличенька сиза,
Від Кривої Отави знялася,
На віконці широкому сіла
В золотому Любушинім граді.
Ой, у граді, святому Вишграді,
Заквилила, заплакала гірко.
Як сестриця орлиці тієї
Тії сльози у хаті зачула,
Кликнула княгівну Любушу
Розпочати на місці розправу,
Покликати братів тих на раду,
Розсудити розрух по закону.
Шле посланьків княгівна з Вишграда
Святослава з Любиці кликнути,
Із Любиці білої лісної,
Лютобора лицаря, що правив
На горі широкій Доброславській,
Де Орлиц[я] напуває Лаб[у];
Ратибора з Керконіш високих,
Де зміяку лютий Трут осилив;
Радована з Кам’яного мосту,
Ярожира від верховин річних;
Стрезебора з злотої Сазави,
Саморода зо Мжі сріблозлотій,
Кметів, Лєхів і Владик величних.
І братів Стаглава і Хрудоша,
Що за батьківщину ворогують.
Як зобрались Лехи і Владики
У Вишграді, в княгівни Любуші,
Усяк став по честі і по роду,
До їх тоді і княгівна вийшла,
Ув одежі білій вийшла й сіла
На батьківськім столі, в славнім соймі.
Вийшли дві розумнії дівчини
З судними та мудрими речами.
Одна держе в руках книжку правди,
Друга меча, покарника кривди.
Перед ними вогонь-правдозвісник,
А за ними чистая водиця.
Почала княгівна таке слово
З золотого батьківського столу:
"Ой ви, Кмети, Лехи і Владики!
Розсудіте братів, що, чужі мов,
Між собою вони ворогують
За батьківське добро, за насліддя.
Скажіте нам несхибную правду,
Що від богів-усевидців сходе:
Чи править їм вкупі без поділу,
Чи на рівні частини розбитись?
Ой ви, Кмети, Лехи і Владики!
Мою раду розсудіте зараз,
Коли вона вам по мислі стане,
А не то – закон постановіте,
Хай розсуде братів розлучених".
Поклонились Лехи і Владики,
І пішла між ними тиха мова,
Тиха мова пішла поміж ними
У хвалу Любушиної ради.
Лютобор той, що живе далеко
На горі широкій Доброславській,
Встав і мовив їй такеє слово:
"Ой княгівно ти наша в Вишграді,
На золотім батьківському столі!
Твою раду ми вже розсудили,
Вели людям, – що вони ще скажуть".
І тоді-то ті суднії діви
Позбирали, що люди сказали,
І, в святую складницю зложивши,
Дали Лехам прокричать на раді.
Радован від Кам’яного мосту
Перелічив голоси людськії
І усім сказав розсуду сойма:
"Ой Клененки, вороги між себе,
Брати родом від старого Тетви
Попеленка, що прибув до сього
Багатого й хорошого краю
Через три річки із воями Чеха!
Ваше діло розсудили ось як:
Правте вкупі, вмісті, без поділу!"
Встав тоді Хрудош, що з-під Отави,
Закипіла жовч у його грудях,
Аж затрясся від лютого гніву
І, махнувши дужою рукою,
До народу зарів він буй-туром:
"Горе, горе молодим пташатам,
Як гадина в їх гніздо залізе;
Горе тому горемиці в світі,
Як ним буде орудувать жінка.
Чоловік тільки повинен править,
Батьківщині перший син – наслідник!"
Піднялася Любуша на столі:
"Кмети, Лехи, Владики! – сказала, –
Збезчещено мене перед вами, –
Так творіте ж зараз суд і правду
Поміж себе самі по закону:
Править вами я більше не хочу!
Виберіть ви собі чоловіка,
Хай він править залізною рукою,
А руці моїй, руці дівочій,
Править вами уже не під силу!"
Ратибор, що з Керконіш високих,
Встав і мовив раді: "Не доладно
Суду й правди нам шукати в німців.
По святому в нас закону правда:
Занесли ту правду наші предки
Через три річки от на сюю землю!"
1872
Примітки
Вперше надруковано в журналі "Радянське літературознавство", 1970, № 9, стор. 85 – 86. Подається за чорновим автографом (ф. 5, № 209, арк. 10 – 12). Чистовий автограф (ф. 5, № 1400) незавершений. [Твір довгий час вважався оригінальною старочеською поемою, і тільки в 1920-х роках було доведено, що його написав Вацлав Ганка у 1817 р.]
Подається за виданням: Панас Мирний (П. Я. Рудченко) Зібрання творів у 7 томах. – К.: Наукова думка, 1971 р., т. 7, с. 76 – 79.