«Война! война! і серце охололо...»

Панас Мирний

Война! война! і серце охололо…

Чи то ж тільки одно моє?

Там мати сина виряджає,

Там жінка доленьку клене,

Там дівчина не зна покою

Від сліз, і горя, та журби:

Її коханець з січі-бою

Уже не вернеться сюди.

Сестра за братом там голосе:

"Хоч вісточку подай мені…"

Даремно, сестро, сльози точиш

І, спать лягаючи, у сні

Даремно господа ти просиш

Його побачити… Не нам,

Не нашим слізьми змитим очам

його тут бачити… Він там,

В тому чужім далекім краї,

Положе голову свою,

Йому одходну заспіває

Свистяча куля у бою…

І скільки втрат, надій рожевих

В одну хвилину ляже там?

А ми побіду возликуєм,

Побіду нашим ворогам…

Поллєм ми кров’ю честь, і славу,

І віру праведну свою…

Прости нам, боже, неприпетим,

Не вірим в волю ми свою!

Примітки

Друкується вперше за автографом (ф. 5, № 210, арк. 7). Датується орієнтовно кінцем 1875 – початком 1876 р. Вірш є відгуком на мобілізацію в зв’язку з болгарсько-сербсько-турецькою війною 1875 – 1876 рр.

Подається за виданням: Панас Мирний (П. Я. Рудченко) Зібрання творів у 7 томах. – К.: Наукова думка, 1971 р., т. 7, с. 20 – 21.