Старосвітські батюшки та матушки

Іван Нечуй-Левицький

Повість-хроніка

1881 року.

Примітки

Вперше надруковано в перекладі на російську мову в журн. «Киевская старина», 1884, І, 83 – 110; V, 88 – 116; VI, 267 – 288; VIII, 655 – 680; XII, 586 – 620; 1885, І, 133 – 156; VIII, 631 – 681; IX, 85 – 127; XI, 466 – 519. 1885 р. повість вийшла окремою книжкою – відбитком з журналу.

Мовою оригіналу вперше опубліковано в журн. «Зоря», 1888, № 1 – 24.

У грудні 1880 р. автор писав М. І. Костомарову, О. Я. Кониському і П. І. Житецькому, що в нього є закінчена велика повість. Зокрема П. І. Житецького, який збирався видавати літературний збірник, 13 грудня 1880 р. він повідомляв:

«Тепер я скінчив повість «Старі батюшки та матушки». Повість чимала… Мені схотілось обмалювати бит старого, а потім і молодого духовенства, і я попереду став на останніх вибраних громадами батюшках. Вони типічні, а найбільше матушки і їх бит оригінальний, і вже діло минувшого часу; тим-то мені і схотілося зберегти картини того бита» [Центральна наукова бібліотека Академії наук УРСР (ЦНБ АН УРСР), рукопис І, 49617.].

У заголовку слово «Старі» письменник змінив пізніше на «Старосвітські». Із зміненим заголовком повість друкувалася в журн. «Киевская старина».

З жовтня 1881 р. Нечуй-Левицький писав Б. Грінченкові:

«…в мене є нова повість, але трохи велика, трохи не вдвоє більша од «Бурлачки». Вона зветься «Старі батюшки та матушки». Коли п. Александрович згодиться її надрукувати в збірнику, то я її Вам пришлю…» [Там же, 38365].

У альманасі «Складка», що його видавав В. Александров, повість не з’явилася.

Редактор журн. «Киевская старина» Ф. Г. Лебединцев 30 січня 1883 р. писав авторові:

«Слова два о «Батюшках и матушках». Я давно решил их печатать в подлиннике, но в конце книги, под особой пагинацией; но до печати еще не дошло. Вам известно, что цензор потребовал посылки в Главное управление по делам печати. Понадобилась переписка, и долго я менял писцов, пока нашел вполне подходящего. Переписка уже оканчивалась, как сын Юзефовича (член Главного Управления), приезжавший сюда, сказал мне: «Лучше еще подождите, пока обозначится направление нового начальника печати Феоктистова» [Там же, 27956.].

Редактор побоювався, що цензура буде проти вміщення великих творів українською мовою. Так воно й сталося. У 1-й книжці за 1884 рік з’явився перший уривок повісті в перекладі російською мовою («печатается с переложением на общерусский язык с сохранением малорусского подлинника одних лишь диалогов», – застерігала редакція в примітці до першого уривка). Лебединцев у листі 7 травня 1884 р. нарікає на того «чортителевого Іуду» (мабуть, на молодого Юзефовича), який наказав почекати з друкуванням твору. «Скільки б то вже було напечатано «Батюшок»!» – скаржиться він [ЦНБ АН УРСР, рукопис І, 27957.].

Повістю зацікавилися і в Галичині. Від редакції «Діла» до Лебединцева приїжджав Ф. Гладилович і просив пересилати до Львова частинами рукопис повісті. Малося на увазі надрукувати твір у додатку до газети – «Бібліотека найзнаменитших повістей», редактором якої був І. Белей. 31 жовтня 1884 р. рукопис був висланий, про що сповіщав автора Лебединцев, який перекладав повість. Його переклад не буквальний, а вільний, творчий, перекладач вважає своїм обов’язком пояснювати авторові деякі зміни, які він поробив у перекладі. Так, фарбування церкви він переніс з зими на весну, бо зимою, мовляв, така робота зовсім не можлива. Він зауважує, що Олеся не могла тоді курити, бо папіроси, і то не фабричного виробу, з’явилися в 1842 p., а сірники – в 1836 р. Отже, і цю невідповідність було усунуто в перекладі.

Так само і щодо книжок, які читав Балабуха. Перекладач виправив те місце у автора, де говорилось, що Балабуха читав «якогось святого отця». Лебединцев виправив на рукописний «Краткий летописец». Це надало Балабусі того національного колориту, пише перекладач, який оживлює і підносить цього героя і протиставляє Олесі.

«Не выдвинуть нигде, – пише він, – не единой чертой козачьего духа, который действительно жил в тогдашних «батюшках», было бы большой погрешностью, а сделав это в Балабухе, мы определяем почву для него и для Олеси и источники разлада между ними» [Там же, 27959].

2 січня 1886 р. Нечуй-Левицький писав І. Белеєві у Львів, що в Києві збираються видавати цю повість. Він просить якнайшвидше переписати і переслати до Києва рукопис. У травні він одержав повість і поробив деякі поправки, які й послав І. Белеєві з просьбою виправити рукопис «для однакового вашого й нашого видання».

Повість не вийшла в серії «Бібліотека найзнаменитших повістей». Не вийшла вона тоді і в Росії. У 1888 р. Її надрукував львівський журнал «Зоря» (№ 1 – 24). Спочатку редакція правила мову повісті за встановленими в Галичині правописними і стилістичними нормами. Але в № 23 журналу дається примітка:

«В послідніх часах дістали ми з кількох сторін листи від наших братгв українців з жалобами, ба навіть з острими доріканнями, що мов то їх твори псуємо своїми виправками. Не так-то дуже почуваємось до вини, але щоби все-таки ні найменшої вини не було на нас, то ми постановили з сеї хвилі зовсім нічого не зміняти, а зате під текстом добавляти в замітках, як те або се слово говорять у нас в Галичині. Здається нам, що се повинно піти на користь таки й самому розвоєві нашої рідної мови, котру певно всі любимо і цінимо зарівно. Ред.» [Журн. «Зоря», 1888, № 23, стор. 381].

У межах Російської імперії видавати повість перешкоджала царська цензура. Тоді саме діяв Емський указ 1876 р. про заборону українського слова. Чиновники знаходили всякі причини, щоб не пустити до друку твір, написаний українською мовою.

Київський цензор 10 грудня 1886 p. y своєму висновку писав, що ця повість змальовує життя українського духовенства [18]40 – 60-х років дуже карикатурно. Особливо його дратувало те, що для церкви замовляють «самого безобразного свойства иконы» («Андрей, например, юродивый, спустивши с одного плеча хламиду, обнажил «повні груди», а круглый живот с пупом «стремів осторонь», как-будто белый арбуз, «прибитый к Андрею колком»). Обурювали цензора й «пиршества» батюшок, і хабарництво нового духовенства, і «московська закуція», і сцени у архієрея. Головне Управління в справах друку погодилося з висновком київського цензора і вирішило, що «повесть должна быть безусловно запрещена».

Тільки в 1899 р., коли письменник ще раз подав до цензури том своїх творів, Петербурзький цензурний комітет дав дозвіл на друкування:

«…в виду того, что роман этот занимает более трехсот страниц и предназначен, повидимому, для образованных читателей (в нем встречается много выражений, непонятных для простонародья), цензор полагает возможным дозволить его к печати…

Цензор находит необходимым исключить лишь следующие места: начиная со страницы 108 (на обороте) от слов «Тим часом польські пани були дуже сердиті…» до слов на стр. 110: «Од часу інвентарів з 1847 року». В этом месте описываются автором суровые меры, принятые русским правительством по поводу народного возмущения, произведенного злоупотреблениями местных польских помещиков. Автор относится с негодованием к этим распоряжениям.

На стр. 124 и на обороте ее подлежат исключению слова архирея, обращенные к священнику в церкви, в алтаре: «Дурак, старый простец, неуч»; «Ви старі п’яниці, дурні, неучі». «З олтаря на шановну громаду так і сипались слова «дурак», «болван», «неуч», «п’яниця» [ЦДІАЛ, ф. 776, оп. 21, 1899, спр. 6, арк. 251 – 251 зв.].

Друкується за виданням: І. С. Hечуй-Левицький, Старосвітські батюшки та матушки. Повість-хроніка, вид. 3, К., 1905. Вперше відновлюються цензурні купюри за першодруком (журн. «Зоря», 1888, № 17, стор. 276 – 277; № 19, стор. 308). У нашому виданні вилучені цензурою тексти взяті в квадратні дужки. На стор. 92 поновлюємо за журн. «Зоря», № 6, пропущене речення: « – Коли вже, дякувати вам… – сказала просто Мельхиседекова жінка…».

В нашому е-перевиданні повість розбита на дрібніші розділи і цим розділам дано назви.

Картосхема поселень, згаданих у повісті, виглядає так:

(Мабуть, цю картосхему вам буде зручніше переглядати в окремому вікні: google.com.)

Подається за виданням: Нечуй-Левицький І. Ф. Зібрання творів у 10-и томах. – К.: Наукова думка, 1966 р., т. 4, с. 38 – 322.