9. Балабуха богуславським благочинним

Іван Нечуй-Левицький

В неділю по обіді староста набрав повний віз горшків, поклав зверху два поросятники й поїхав в Богуслав. Богуслав був в той час повітовим містом.

Балабушина оселя була на горі коло возвоза, край самого міста. Містечко розстелялось наниз попід горою й спускалось до самої Росі, де край берега зеленів вишник та високі верби. Внизу шуміла Рось, обставлена по обидва боки скелями та купами каміння. Подекуди між скелистими невеличкими острівцями проривалась вода, шуміла й булькотіла, неначе хто лив її з тиков та пляшок. На горі сіріли жидівські хати й крамниці, то криті бляхою, то черепицею, то соломою. За Россю на низині зеленіли левади, то сіріли скелі, виступаючи з-під землі високого берега до самого монастиря на крутій горі.

Титар в’їхав у двір до благочинного. Воріт зовсім не було. По дворі никали захуджені жидівські кози й смикали стріхи невисоких обідраних повіток. На покрівлі дома чорніли дірки, стриміли розкудлані кулики, підняті вітром. Титар глянув на оселю й тільки губами цмокнув.

«Тут моїм горшкам будуть раді; поганий господар з нашого благочинного», – подумав титар, спинивши воли коло ганку.

Титар познімав з воза горшки, миски, макітри, ринки, глечики та покришки й порозставляв той крам кругом ганку. Полив’яні миски блищали на осінньому сонці; горшки чорніли, а довгі присадкуваті поросятники неначе полягали на сходах коло самого порога. Титар пішов у покої до благочинного.

Балабуха зовсім перебрався на своє господарство, але дуже помилився, сподіваючись приданого од тестя. Не поміг і сват отець Мельхиседек, не помогла й язиката сваха Марта. Тесть дав йому сливе четверту частку того, що обіцяв; він не дав навіть Балабусі тієї баби, що обіцяв, – натомість дав йому парубка Прокопа, в котрого були не всі вдома.

Балабуха тільки що пообідав пізненько, по міському звичаю, й лежав в світлиці на канапі. Олеся, убрана в новеньку сукню, сиділа коло його в ногах, награвала на гітарі якийсь романс. В покоях було по-міському, з претензією на панство. Непомальований поміст був вишаруваний піском і чисто вимитий. Коло вікон висіли портрети Кутузова та інші й дві нові картини, куплені в Києві на контрактах:, на одній – панна з голими плічми держала на руках кота, на другій картині – панна з заслоненими плічми, але з голими руками держала на пальці канарейку й годувала її з своїх червоних уст. На вікнах стояли вазони герані.

Титар рипнув дверима й подався несміливо назад. Балабуха схопився з канапи. Олеся перестала грати.

– А що ти скажеш, чоловіче? – спитав Балабуха.

– Приїхав до вашої милості з гостинцем од вільшаницького батюшки.

– З яким гостинцем? – спитав Балабуха.

– Привіз посуду на господарство. Чи звелите куди перенести? – спитав титар, скоса поглядаючи на простоволосу жінку благочинного.

Балабуха вийшов на ганок. За ним вийшла й благочинна. Посуд займав трохи не третину маленького двора. Олеся осміхнулась, глянувши на Балабуху.

– Піддобрюються, бояться тебе, – зашепотіла Олеся до Балабухи.

– Добрі горщки в вас в Вільшаниці, – сказав Балабуха, кинувши очима по горшках.

– А це що таке? – спитала благочинна, торкаючи кінчиком черевика поросятники.

– Це, вибачайте, госпоже, поросятники, щоб смажити цілі поросята чи ік великодню, чи й так на свою обихідку.

Благочинна ще ласкавіше осміхнулась.

– Це матушка прислали таки доконечне вам, – додав староста.

Олеся облизалась, наче почула смалятину од поросяти, котрою наче повіяло од здорових поросятників.

Балабуха звелів винести титареві за всі горшки чарку горілки, та й то маленьку, й дав закусити шматок чорното хліба.

– Кланяйся ж батюшці й матушці та скажи, щоб приїхали до нас в гості. Та не забудь подякувати за горшки, – крикнув Балабуха до титаря, котрий налагодивсь виїжджати з двору, держачи під пахвою шапку.

Вибігла горбата Килина, вибіг Прокіп і кинулись переносити горшки на горище.

– Моссаковські йдуть на мир, – сказав Балабуха.

– Добре роблять, що йдуть – нам горшків треба; Килина товче їх так, що не настачиш од ярмарку до ярмарку.

– Що ж, старосто, казав благочинний? – питав отець Харитін та Онисія.

– Дякували й просили, щоб приїхали до його в гості. – сказав староста.

– А благочинну бачив? – спитала Онисія Степанівна.

– Бачив: вибачайте, волоссям світить, – простоволоса ходить, неначе дівка.

В той час Балабуха з жінкою, надивившись на горшки, пішли в кімнату й полягали спати. Виспавшись добре, Балабуха достав якогось «святого отця» й почав, лежачи, вважливо читати. Олеся сиділа й слухала.

– Господи, яка нудьга! От і ніякий гость не приїде, – промовила Олеся, позіхаючи.

Вона достала гітару й почала грати. Балабуха так закопався в книжку, що навіть не чув музики.

– Кидай книжку та слухай, як я граю, – сказала Олеся.

– Грай, грай! Я слухаю, – обізвався Балабуха, не одводячи очей од книжки.

– Як же то ти разом і слухаєш і читаєш? Може, тобі заспівати?

– Співай, співай, серце, – я слухаю.

Олеся переспівала однієї пісні, а Балабуха все читав і не чув з тієї пісні ні одного словечка.

– Чи ти мене слухаєш? – спитала Олеся, дивлячись на чоловікові насуплені брови.

– Слухаю; співай далі!

– Ну, заспівай ще ти, – я буду пригравати.

– Грай, грай! Я слухаю.

– Та ти навіть не чув, що я сказала.

– Ти краще послухай, а я тобі прочитаю «Краткій Летописець» за Україну та гетьмана Богдана Хмельницького.

– Що ж то таке Україна? Чи посесія яка, чи що? Хто ж то Богдан Хмельницький?

– Україна – це ввесь край, де тільки живе наш народ. Богдан одвоював Україну од Польщі й оддав цареві Олексієві. Ти, бачу, нічого цього не тямиш.

– На, краще, прочитай мені оцю «Волшебницю Рагі-Муїну й принца Ібрагіма», – сказала Олеся, тикаючи Балабусі в руки давній роман в шкуратяних палятурках.

– Дай вже, дай, – я тобі прочитаю й твою «Волшебницю».

Балабуха почав читати, як Волшебниця повела Ібрагіма в глибоку печеру, викликала якогось страшного духа й почала високим стилем верзти нісенітницю. Він читав, читав та й плюнув.

– Одчепись, Олесю, з своїми волшебницями!

Балабуха знов взяв в руки товстий «Феатрон, или позор историческій». В цього «спудея» старої Києво-Могилянської академії було багато книжок, більше, ніж в деяких теперішніх наших сільських батюшок на Україні: він був ліпший чоловік не тільки для свого часу, хоч і не падкував коло хазяйства. Олеся видерла з його рук книжку й закинула на шафу.

– Потривай же, я ось швиргону туди й твою Paгi-Муїну з царевичем Ібрагімом!

І він справді швиргонув книжку на грубу, аж листки на повітрі зашелестіли й палятурки захурчали.

– От так! що ж ми тепер робитимемо, коли книжки позакидали? – сказала Олеся.

– Танцюй, а я буду дивитись, – сказав Балабуха.

– Якби ж ти пак грав! – сказала Олеся, надувши губи.

– Знаєш що, Олесю? Піди в пекарню й розпорядись, щоб Килина зварила чого або спекла на вечерю, бо я вже їсти хочу.

– Піди краще ти, бо я ненавиджу ту пекарню.

– Піди-бо! Ти ж в мене господиня, чи що.

– Не піду. Я до того не звикла в батька. Коли б нам знайти доброго кухаря: я ненавиджу те смажіння, та печіння, та топління, та варіння, та ще й що божого дня! Я не маю до цього потягу.

– Еге! На кухаря треба багато грошей. Піди-бо, піди!

Олеся одчинила двері в сіни, гукнула на Килину, звеліла їй взяти в жида м’яса й спекти на вечерю печеню, – одначе в пекарню все-таки не пішла.

Настав довгий вечір. Олеся не втерпіла, достала з груби свою «Волшебницю» й почала голосно читати. Балабуха не слухав і позіхав.

Килина поставила на стіл печеню й солоні огірки. Олеся покуштувала м’яса: м’ясо було засушене, як сухар.

– Пхе, яке паскудство! Можна зуби поламати, – сказала Олеся, одсовуючи тарілку; – це якась жорства, а не печеня.

Вона одрізала огірка; огірок був несолоний, дуже кислий, без усякого смаку.

– Пхе, який паскудний огірок! Я зроду таких поганих огірків не їла.

– Як не їла, то тепер мусиш їсти; яких насолила, такі й споживай! Ти не хазяйновита й нестатковита людина, – оказав Балабуха, перетираючи в зубах суху печеню, що аж тріщала, неначе він жував у роті пісок та жорству.

– Господи, яка нудьга. Й гость тобі ніякий не приїде. Коли б хоч який жид прийшов з містечка, все б таки було з ким побалакати.

Олеся пішла ходити по світлиці. Балабуха курив люльку з довгим цибуком і мовчав; викурив одну, закурив другу, потім третю. Дим ворушив Олесині нерви, фантазія грала… Для неї тісно стало в світлиці, в цілому домі; її думки кудись рвались, як птиці, хотіли летіти, крутились під небом, під хмарами, та не знали, де сісти, де спинитись. Балабуха дивився з кімнати, як вона задерла голову, закочувала під лоб очі, неначе на стелі якусь книжку читала.

– Знаєш що, панотче! В мене нема доброї сукні; треба мені справити шовкову сукню на виїзди в гості. В нас у Богуславі є порядне товариство, – треба йому показати, що я госпожа благочинна.

– То й справ: біжи в крамниці та набери собі шовку чи там чого хочеш, – говорив Балабуха, смакуючи люльку з довгим цибуком.

На другий день після раннього обіду Балабуха поїхав оглядати свою благочинію й передніше за все завернув в Вільшаницю до Моссаковського: може, на його зробили приємне враження і вільшаницькі горшки. Балабуха під’їхав під ганок. Моссаковський виглянув у вікно й вибіг надвір зустрічати благочинного; панотці привітались привітно й поцілувались. Балабуха був звичайний, але держав себе холодненько й дуже поважно й більше розпитував за церкву, за парафію, ніж про давні свої стосунки з Моссаковським. Моссаковський був ласкавий, кланявся, але не дуже щиро, а більше підлесливо, як кланяється нижчий вищому. В кімнаті за дверима притаїлась Онися як мертва. Вона прислухалсь до розмови, і її взяла велика хіть подивитись на Балабуху. Вийти до його вона нізащо в світі не думала. Як ласочка, вона стала на стілець і заглянула в світлицю через дірку над дверима, де на одвірку стояв рядок проскур. Вона зирнула цікавими очима й побачила, що Балабуха був з короткою густою чорною бородою, з короткими чорними кучерями кругом голови. Чорні вуса та борода заслонили його негарні губи, й він став тепер багато кращий.

Моссаковський взяв ключі з кілочка й повів благочинного до церкви. Балабуха оглядів церкву й ризницю й похвалив і обмальовку церкви, й нові образи, й ризницю. Отець Харитін скоса поглядав на страшний суд, на купи чортів, але Балабуха на чортів навіть не глянув.

Тим часом Онися наготувала на столі полудень і поставила пляшки. Батюшки, вертаючись з церкви, зайшли подивитись на нове господарство. Оселя була добре опоряджена. Громада обгородила город і двір, повшивала заново повітки й загороду, клуню й комору, поставила кругом загороди загату з острішками; скрізь було чисто, по-господарській.

– Одже ваша громада вас любить, і знать, що дбає на вас, як на саму себе, – сказав Балабуха, – а наші богуславці про мене, здається, й вухом не ведуть. В мене не тільки все стоїть не повшиване, обідране, – в мене навіть воріт не поставили, так і стоять поламані.

Моссаковський з задоволеною міною осміхнувся одним боком рота й попросив Балабуху в покої на полудень.

Сівши за полудень, Балабуха згадав свою Олесю; його потягло додому; він неначе бачив її веселий вид за столом поруч з собою й чув її голос. В кімнаті ледве почувся задержаний голос Онисії Степанівни. Балабуха притих і ніби замер… Той голос був такий знайомий. Йому дуже заманулось хоч глянути на Онисю, подивитись на її гострі тонкі брови та на блискучі очі. Він не втерпів і спитав Моссаковського:

– Чи здорова Онисія Степанівна?

– Спасибі вам! Трохи нездужає чогось, – десь, мабуть, застудилась, та вже таки давненько кашля, – одказав Моссаковський.

– Шкода! – тихо промовив Балабуха, а його думка знов полетіла додому; знов він ніби углядів перед собою свіжий Олесин вид.

Балабуха швиденько закусив і звелів подавати воза; він думав заїхати ще в одно село, але передумав і звелів погоничеві вертатись додому.

Поки Балабуха доїхав до Богуслава, надворі зовсім смеркло. З пекарні через двоє вікон лився на темний двір ясний світ; через вікно було видно полум’я в печі, горшки, поприставлювані до жару, й навіть поросятник з поросям, що задерло вгору чотири чорні ніжки й гостре рило. Килина, запнута білим рушником замість хвартуха, поралася коло печі. З світлиці через нещільно причинені віконниці просмикувались довгі смуги світу й падали на тин.

«Чого це світиться в світлиці? Певно, приїхали гості», – подумав Балабуха й одчинив тихенько двері.

З світлиці полився ясний світ, а з світом – густий дим од тютюну. В хаті висіли хмари диму, неначе стояв густий туман. На канапі сиділа Олеся з гітарою на колінах, а поруч з нею сидів близенько Сигізмунд Бонковський, з довгим цибуком в роті. Балабуха вглядів їх, як через густий туман, і тільки примітив свіже лице Олесі, неначе рожу, покриту газовою матерією, та велику кучеряву голову Банковського. Балабуха не примітив, що одна рука Бонковського обгортала Олесин стан.

– Хто там? – крикнув Бонковський, придивляючись через хмари диму.

– Свої! – загув басом Балабуха, вступаючи в світлицю.

Олеся не ворухнулась і тільки поклала гітару на канапу. Бонковський встав і кинувся назустріч Балабусі.

– Як ся маєте, шановний, вельможний панотче? – крикнув Бонковський, обнімаючи й цілуючи Балабуху тричі в уста.

Балабуха байдужно, аж сердито привітався до Бонковського й, не привітавшись до Олесі, пішов до кімнати роздягатись.

Після виїзду Балабухи Олеся пішла гуляти в місто, вгляділа там старого знайомого, пана Бонковського, й запросила його до себе на вечір. Вона думала, що її чоловік не так швидко вернеться додому з своєї благочинії…

Балабуха скинув з себе дорожню одежу, ввійшов у світлицю, набив люльку тютюном, запалив і сів на стільці. Він скоса поглянув на Олесю; Олеся почервоніла, як маківка. Всі троє курили й мовчали.

В Бонковського була думка встати й розпрощатись, але він чув, як кувікало під ножем порося, й надумавсь таки зостатись на вечерю, бо йому хотілось їсти. Він весело, ні кришки не замішавшись, почав розмову.

– Як же вам, отець благочинний, їздилось? Чи далеко були? – спитав Бонковський сміливо.

– Недалеко, – в Вільшаниці, – обізвався Балабуха та й знов взяв у губи цибук і потягнув з його так, що в люльці зашкварчало, як у ринці, а поверх люльки схопилось полум’я.

– О, я знаю Вільшаницю й не раз там бував у покійного старого батюшки. Що за добра привітна душа був небіжчик, царство йому небесне! Який щирий, який привітний, який господар! Такого трудно знайти між людьми! – розпустив мову пан Бонковський, щоб поти загаяти час, поки спечеться порося.

– Добрий був чоловік, – знехотя обізвався Балабуха й знов спересердя потяг люльку так, що огонь знов запалахкотів.

– Чи бачив же Онисію Степанівну? – спитала Олеся дрижачим голосом.

– Ні, – коротко одрубав Балабуха.

Знов усі троє замовкли, і тільки в світлиці було чути, як тріщав тютюн в люльках, як цибуки гарчали, ніби лихі собаки, а дим хмарами піднімався під стелю.

– Я знав Онисію Степанівну ще панною. Ото була цяця! Ну, та й цяця, – як крашанка! як писанка! як золото! – почав вихваляти Бонковський.

– Шкода тільки, що в плахті ходила. Мабуть, тепер завертілась в намітку, мов сільська баба. Не люблю я тих наміток та плахот, не уподобні вони мені, – обізвалась Олеся.

– Часом ті намітки та плахти бувають луччі од суконь, – обізвався трохи грубенько Балабуха.

«Вже сердься не сердься, а поросяти таки діждусь», – подумав Бонковський і знов розпочав історію за Онисиного батька, за вільшаницькі ліси та облави на вловах в лісах, перебрав панів та економів, а далі переїхав у Хохітву й почав розказувати за Терлецьких, з Хохітви переїхав у Стеблів, зачепивши по дорозі отця Мельхиседека, сміявся з його жінки Марти, так що Олеся реготалась, доки Килина й справді не застелила стола й не подала поросяти.

Олеся попросила гостя за стіл. В поросяти вуха, ніжки й навіть шкура – все погоріло на вугілля. Але Бонковський уклав у копи швпоросятй, аж суха шкура лущала в його в зубах.

– Як чудово ви вмієте готувати! Яка з вас, Олександро Петровно, господиня! – хвалив Бонковський, уплітаючи порося.

– Пхе! – сказала Олеся, покуштувавши сухої ніжки. – Килина не догляділа й пересмажила й попсувала. Треба шукати кухаря!

– Я вам порекомендую; од нашого дідича одходить кухар; коли хочете, я скажу йому, щоб він до вас прийшов. Там, як що зготує, то тільки пальчики оближеш, – говорив він, уплітаючи печену курку після поросятини.

Балабуха тільки блиснув на Бонковського сердитими очима й мовчав.

Повечерявши, Бонковський без церемонії вхопив шапку, попрощався й поїхав додому. Килина поприбирала з стола. Балабуха смоктав люльку й мовчав; Олеся й собі мовчала.

– Ти на мене чогось сердишся? – спитала Олеся, поклавши чоловікові руку на плече.

Балабуха мовчав і дивився на стіну.

– Може, ти думаєш, що я зумисне запросила до себе Бонковського; я його й не думала запрошувати: був на базарі й заїхав, та й годі!

Балабуха тяг люльку й мовчав.

– Чого це ти мовчиш? Чи ти сердишся на мене, чи ні? – питала Олеся.

Балабуха мовчав і курив.

– Слухай-бо! Ти сердишся на мене? Еге? – спитала Олеся й легко вдарила Балабуху по плечі. – Та покинь-бо оту люльку та говори зо мною.

Олеся хотіла вирвати з його рук люльку. Балабуха не пустив з рук цибука й легко одвів набік її руку.

– Ото не люблю, як чоловік мовчить. Говори що-небудь! Чи хвали мене, чи гудь, але говори!

Балабуха мовчав і мовчки знов набив тютюну в люльку.

– Та й запекла ж ти людина! Ти кремінь, а не чоловік. Я б з креміня добула слова. Кидай люльку та говори зо мною!

Олеся смикнула з його рук люльку так, що іскри посипались додолу. Балабуха встав і мовчки вийшов у двір, не надівши навіть шапки.

Ніч була темна. Небо чорніло, як чорне сукно, а по йому блищали зорі, ніби золоті краплі. Був легкий осінній мороз.

Богуслав ніби вимер. Ні в одній хаті не світився огонь; ніде не було чути ні найменшого гуку; тільки вода шуміла по камінні однотонним шумом.

Балабуха вийшов за двір і пішов шляхом наниз, над Рось. Шум води ставав чутніший. Було чуть, як серед шуму вода булькотить, ллється, хлюпає по камінні. Перед очима в Балабухи стояли, як намальовані, дві свіжі фізіономії, одна коло другої серед хмари густого диму, обидві веселі, рум’яні. В шумі води він неначе чув їх веселу розмову та регіт.

От хвиля вдарилась разом об камінь і неначе крикнула, і йому почулось, що задзвенів акорд на гітарі й замер… Балабуха стояв в темряві, а вогонь в люльці спахував, як огняне око, й знов погасав. Якесь недобре почування заворушилось в його серці й не давало серцю втихомиритись. Балабуха тихо вернувся до хати і, не промовивши й слова до жінки, розібрався й ліг спати.

На другий день Олеся прокинулась і весело защебетала до чоловіка. Він мовчав. Мовчки він убрався, помолився й сів до чаю.

– Чи ти й досі на мене сердишся? – спитала Олеся. Балабуха пив чай і словом не обізвався до неї.

– Та ну-бо, не вигадуй чорт зна чого! Чи ти граєш в якоїсь іграшки, чи що? – говорила Олеся.

Балабуха навіть не подививсь на неї.

– Убгає собі щось у голову та й дметься. От уже не люблю! Та я люблю тебе й більше ні за кого й в голові не покладаю, – весело говорила Олеся.

А Балабуха мовчав та дивився на самовар.

Олеся намовила Килину, щоб вона пішла й спитала в батюшки, що варить на обід. Килина увійшла й почала питати, ледве осміхаючись. Батюшка зрозумів ту штуку й навіть не глянув на Килину. Олеся обернулась до вікна, тихо сміючись.

Вже й пообідали; вже й день минув, а Балабуха мовчав. Навіть слуги примітили, що батюшка не говорить.

– Пані! може, нашому батюшці пороблено, що вони оце цілий день не говорять? – сказала Килина до Олесі. – Нехай бог милує всякого хрещеного, – це на людях буває. Побіжу я в Хохітву до знахурки – в нас є така баба, що одробить.

– Ти кат зна що верзеш, – сказала Олеся, сміючись. – Батюшка не зовсім здоровий, то й не говорить.

Одначе минув другий день, а батюшка мовчав, неначе онімів. Вже й Прокіп примітив те й, порадившись з Килиною, сказав до Олесі:

– Пані! ож слухайте, що я маю казати: нашому батюшці й справді пороблено. Треба бігти в Хохітву; там в нас є така дженджеляста баба… Вона як підкурить батюшку зіллям, то три дні говоритимуть і не переставатимуть. Мене раз як підкурила, то я три дні молов язиком, як млин.

– Я тобі дам такої дженджелястої баби, що ти не потрапиш, кудою втікати, – сказала Олеся.

Аж третього дня увечері батюшка заговорив.

– Слава тобі, хрестителю! До тебе вернувся язик. Та й норови ж у тебе! – говорила сердито Олеся.

«Як буде Бонковський раз у тиждень до мене заїжджати, то мій панотець по три дні на тиждень буде німий. Це не дуже приємна річ! Що тут його робити?» – думала Олеся, поглядаючи на свого батюшку.

– А признайся тепер: правда, ти на мене сердився за того пикатого Бонковського? – питала Олеся, сівши близенько коло його.

– Ну, сердився, – сказав Балабуха.

– А тепер вже не сердишся?

– Тепер вже не серджусь.

– Ти дурнісінько на мене сердишся. Я молода, люблю товариство, – без його мені важко, – нудьга бере. Чом би пак нам не покликати на вечір богуславську аристократію: станового, його помічника з жінкою та з дочками, доктора; поклич лишень їх та найми трьох жидків музик. Я потанцюю, а ти подивишся… Добре я кажу?

– Добре. Треба покликати й батюшок сусід з матушками, – говорив Балабуха.

– Ет! Цих не проси! Я не люблю твоїх батюшок: вони прості, тільки мені поміст запаскудять чоботищами; не проси їх: я не люблю коло їх панькатись.

– Ну, ну, добре. Не буду їх просити, – говорив Балабуха.

– От за це ти в мене гарний! Знаєш що: як поїдем в Київ на ярмарок, накупи мені перснів. В мене мало перснів.

– Добре, добре, накуплю, хоч у тебе їх, здається, не мало.

Олеся насадила перснів на два пальці правої руки до самих кісточок і все поглядала, як вони блищать проти світла.

Богуславська повітова аристократія не довго ждала запросин: в неділю після служби божої вона вся зайшла просто з церкви до батюшки на чарку горілки. Олеся, не спитавши батюшки, запросила всіх до себе на вечір з жінками й дочками, бо її шовкова зелена сукня вже була готова.

Балабуха покликав трьох жидів музик. Наїхали гості. Приїхав становий, – старий кавалер, прийшов доктор, приїхав помічник станового, – старий поляк з жінкою й п’ятьма дочками, прийшов столоначальник з сім’єю; дрібні крючки з правленія, писарці з економії, зачувши скрипки, збіглися й без запросин. Олеся убралась в нову ясно-зелену шовкову сукню, понадівала усі персні й вийшла до гостей. Щоб не клопотатись вечерею, вона покликала бублейницю-міщанку, добру куховарку, і звеліла їй пекти й варити; сама вона навіть не заглянула в пекарню.

Гості збирались. Олеся походжала по світлиці з паничами й жартувала. Дами сиділи кругом стола й розмовляли самі між собою. Олеся присіла на одну хвилину коло їх і потім не промовила до їх ні одного слова: вона не любила дамського товариства.

Жидки заграли кадриль. Жартовливий становий попросив Олесю в танець. Олеся танцювала, як казали паничі, з усякими викрутасами, виставляючи напоказ пальці, обсаджені золотими перснями. Невесело одначе вона ходила в кадрилі: її думки літали коло Бонковського…

Коли це несподівано одчинились двері. В світлицю ввійшов Бонковський саме тоді, як Олеся танцювала кадриль. В дверях з’явилась його розкішна кучерява голова, широкі, міцні плечі: він на льоту поклонився Олесі, поздоровкався з Балабухою й присів коло його. Балабуха насупився й мовчав.

Олеся кинула очима на рум’яне лице Бонковського й неначе почутила, що в неї виросли крила. Її молоде лице розгорілось, очі заблищали; вона не знала, як ступити, як повернутись: то піднімала голову до стелі й закочувала очі під лоб, неначе лічила дошки на стелі, то ходила тихо, випрямивши стан, то зміняла позу й несподівано починала бігати, похиливши голову трошки вниз, неначе розрізувала головою густі хмари диму, то пустувала по-дитячій, втікала від свого кавалера, крутилась, вертілась, то часом, насупившись, не подавала кавалерові руки, неначе чогось сердилась, то знов піднімала очі вгору й помаленьку пливла, як лебідь по воді…

Її фантазія розорювалась. Перед нею розступались стіни, високо піднімалась стеля; вона бачила себе в здоровому високому залі серед здорових дзеркал, серед безлічі пар в розкішних уборах, облитих рожевим ясним світом. Її очі шукали гарних молодих кавалерів, чудових очей, гарячих рум’яних уст. Серце кидалось швидко в грудях, бажало щастя. Щось гаряче, солодке лилося до серця, просило якогось палкого, огняного щастя без міри, без кінця…

Дами переглядались, переморгувались і осміхались одна до одної. Кавалери вилися коло Олесі. Балабуха сидів з люлькою в зубах за стаканом пуншу й не зводив з Олесі очей; він забув навіть за Бонковського, – Олеся чарувала його ексцентричними позами, кокетством, танцями, пишанням.

«Тісно мені, душно мені тутечки; здається, летіла б під небо, – думала Олеся, розтанцювавшись під дві скрипки та флейту, – вилася б птицею в широкому просторі й кохала б, кохала б усім серцем, доки б стало сили й палу».

Вже минула північ, а танці не переставали. Балабуха сів грати в карти з старими, а Олеся навіть не думала за вечерю, не думала за гостей і літала в мазурі з Бонковським, з писарями та офіціалістами. Вже сам Балабуха, добре виголодавшись, пішов у пекарню й звелів накривати столи.

– Ну що, Олесю, добре натанцювалась? – питав Балабуха, як гості пороз’їздились.

– Так натанцювалась, що й сон мене не бере; якби було літо, пішла б оце у садок, над Рось, та гуляла б до самого світу.

Олеся ще довго ходила по світлиці та літала десь далеко думками. Вже Балабуха спав та хріп на всю кімнату, а Олеся й не роздягалась: поглядала на себе в дзеркало, милувалась, як блищать в дзеркалі золоті персні на пальцях, як сяє ясно-зелена сукня, як чорніють брови на свіжому лобі; але сон несподівано впав на неї; очі злипались.

– Чи люблю я свого чоловіка щиро, гаряче? – питала сама в себе Олеся, роздягаючись. – Ні, люблю так собі, трошки; ледве-ледве люблю. Як би хотілось покохати щиро, гаряче, без кінця; покохати, хоч вмерти!..

Примітки

…Богуслав був в той час повітовим містом. – Після приєднання Правобережної України в 1793 р. Богуслав став центром повіту, яким він був з 1796 до 1837 p., коли повітові установи перевели до Канева.

«Краткий летописец» – На Україні в кінці XVIII і в першій половині XIX ст. були поширені рукописні історичні праці. Один з таких «Кратких летописцев» зберігається в Центральній науковій бібліотеці АН УРСР, рукопис І, 203, з заголовком: «Летописец краткий, принадлежащий к истории украинской, о владевших в ней прежних гетьманах, в котором приполнено многими грамотами, указами и инструкциями, принадлежащими к сей истории». Назва першого розділу: «История о Украине».

«Волшебница Рагі-Муїна й принц Iбрагім». – Йдеться, очевидно, про видання «Сказки о волшебницах с нравоучениями. Перевод с французского Льва Воинова», М., 1768; друге видання – M., 1781. Вийшла ще подібна книга: «Волшебницы (славные). Посвящается прекрасному полу. 3 части. Перевел с французского Севастьян Клинский», M., 1789.

«Феатрон, или позор исторический». – Мабуть, мається на увазі видання: «Феатр чрезвычайных происшествий истекающего века открыт представлению очам света в следующих созерцаниях: проказы езуитов и францисканских монахинь… развратный учитель француз… и т. д.», Спб., 1790. Перевидана ця книга була там же 1793 р. Рецензенти, а серед них і славетний історик М. Карамзін, оцінювали книгу як збірник брудних, безсоромних непристойностей.

Подається за виданням: Нечуй-Левицький І. Ф. Зібрання творів у 10-и томах. – К.: Наукова думка, 1966 р., т. 4, с. 125 – 150.